Батюшку Віталія (Тихомирова) з Дягови багато хто знає на Менщині. Як-ніяк, а тут він живе вже 16 років. Сучасний, прогресивний, розважливий в думках, не схожий на священиків, стереотипне уявлення про яких склалося у більшості. Щоб поспілкуватися, ми зустрілися з отцем Віталієм в Менському храмі Олексія чоловіка Божого. Йшли туди, аби побачити ікони, які він написав. Бесіда затягнулася майже на дві години. Бо слухати отця Віталія – дуже цікаво. Кожне його слово – повчальне, змушує думати. Його міркування підкріплені аргументами та історичними фактами.
Ікона – не предмет поклоніння
Батюшка зустрічає нас на церковному подвір’ї і запрошує до храму. Перша пропозиція (випити чаю) стала натяком не лише на те, що маємо готуватися до тривалої бесіди, а й довела рівність між нами. Храм Олексія чоловіка Божого, що знаходиться на в’їзді до Мени в районі Червоного мосту, зовні, якби не хрест на подвір’ї, то і храмом важко назвати. Знаходиться у звичайній оселі – приземистій, з маленькими віконцями, таким же невеликим коридорчиком при вході.
Про ікони і починаємо розмову. Їх тут багато. Переважно прості – такі, які ми звикли бачити вдома. Якісь – більш давні, якісь – сучасні. Але в очі одразу кидаються п’ять ікон: апостол Петро, Матір Божа, Ісус Христос, Іоан Хреститель, апостол Павло. Помітно, що тут вони – остання обнова самого храму.
Всередині майже зовсім нічого не лишилося від колишніх господарів. Тут все тепер просякнуто церковним духом: аромат ладану, запалені свічки, царські ворта, ікони
– Це мої роботи, – батюшка підводить нас ближче до олтаря. – Малював їх темперними і акриловими фарбами. Малювання – це одне з моїх улюблених занять. Особливо люблю малювати вночі: коли тиша, ніхто не відволікає, можна зануритися в думки. Ось цей дерев’яний хрест теж я розмальовував.
Усі, мабуть, звертали увагу на очі зображених на іконах: водночас сумні, страдницькі і суворі, дивляться на нас із занепокоєнням та пересторогою. Запитуємо у батюшки: чому так? Відповідь не забарилася: в різні часи історії люди по – різному сприймали Бога. В епоху Івана Грозного вважалося, що Бог має бути суворий, злий. В пізньоантичні часи Бог зображувався відстороненим від людського буття. Таким Його зображують і сьогодні, тому і очі на іконах зображуються відведеними в сторону.
Повернення до витоків християнства
– Мені подобається раннє християнство, яке зародилося в античні часи, – ділиться отець Віталій. – Мої ікони і виконані в стилі, наближеному до ранньовізантійського, а звернений погляд на них – це Божий знак, який закликає звернути увагу, свій погляд (і в молитвах також) на ближнього.
Занурюючись в аргументи з історії християнства, батюшка каже, що на початках його зародження іконам не поклонялися, в храмах почали встановлювати невелику алтарну огорожу, яка відділяла богослужбове місце від того, де стояли парафіяни. У середньовіччі іконостаси в церкві виконували роль межі, яка відділяла аристократію від плебеїв.
Отець Віталій каже, що точно не знає кількості своїх робіт. Їх вже точно більше сотні. Ікони можна побачити у деяких храмах Менщини. Найбільше – в Покровському храмі Дягови. А ще – в Садовому, Нових Бродах, Городищі, Блистові, Фесківці. Також кілька образів поїхали на Житомирщину, де свого часу отець Віталій, до того, як став священиком, проходив військову службу. Звідти родом матушка Олена.
У храмі Олексія чоловіка Божого, крім ікон, мальованих батюшкою, також можна звернути увагу на нову оздобу, виготовлену майстровитими руками: алтар, царські ворота, олтарна огорожа, аналой (підставка для читання Святого Євангелія) у вигляді орла
– Це все роботи дягівчанина Віктора Петренка, – розповідає отець Віталій. – Ми з ним домовилися про оздоблення церкви у ранньохристиянському стилі. Як бачите, тут теж відійшли від сучасних традицій і повертаємося до ранньохристиянських, які дають змогу не відокремлювати вірян від священнослужителя. Свідченням цьому є невисока алтарна огорожа та символічні царські ворота, за якими батюшка не має змоги «сховатися» від тих, хто прийшов до храму. Адже хто такий батюшка? Він нічим не відрізняється від решти вірян, йому притаманне все те, що мають й інші. Він такий, як і всі, тільки відповідальності перед Богом і людьми більше.
Запитуємо у матушки Олени: «А як ви ставитеся до зайнятості чоловіка? Як сприймаєте малювання?»
– Я ніскільки не проти, – каже вона. – Наразі мені головне, аби жуки на картоплі були покроплені. І в решті домашніх справ був лад.
Доглядати у родині Тихомирових є за чим: троє дітей-школярів, які потребують батьківської уваги і турботи, город (лише під картоплею цьогоріч 16 соток, а чотири сотки засіяли огірками), домашня живність. І все це треба встигати між церковними службами. Якщо раніше отець Віталій опікувався лише Дягівською парафією, то тепер йому необхідно спланувати графік служб, щоб ще й встигнути до Мени та Садового.
– У серпні виповниться рік, відколи служу у цьому храмі, – каже отець. – З першого дня став задумуватися над тим, що саме необхідно зробити тут. Ось, як бачите, вдалося дещо змінити стиль. Маю підтримку від парафіян, які відгукуються на мої пропозиції. Не так давно разом з членами церковної громади зробили невеликий косметичний ремонт і в самому храмі, і на подвір’ї.
У російської церкви нема перспектив
Отець Віталій минулого року, коли в Україні розпочався перехід церковних громад з московського підпорядкування, сміливо виступив перед своїми парафіянами і закликав їх перейти до Православної церкви України. А перед тим він першим з московських батюшок перейшов на ведення церковної служби рідною мовою. Може, саме цим вчинком він ще більше прихилив до себе парафіян, які не лише просто вірять в Бога, а й довірилися, підтримали свого батюшку і пішли за ним.
Як каже отець Віталій, думка про те, що у російської церкви немає перспектив в Україні, у нього назріла давно.
– Я люблю Україну, хоча і маю російське прізвище Тихомиров, – пояснює батюшка. – Народився на самому кордоні з московщиною (Куп’янщина – регіон на межі Харківської та Білгородської областей), але мене виховали українцем. До якогось часу спілкувався російською. Коли вирішив стати на церковну стежку, не одразу вона мене привела до української церкви: на Куп’янщині тоді була лише одна громада Київського патріархату. Тому вступив до Чернігівської семінарії, по завершенню якої довелося півтора десятиліття бути «московським попом». Це були роки, протягом яких, можливо і не повністю, але зміг побачити церкву московського патріархату зсередини: продажність, заполітизованість та колаборація з російською державою заради пропагування «руського міру». Переломними для мене стали 2013–2014 роки. Зараз читаю і говорю лише українською мовою.
Блогер в рясі ранньовізантійського стилю
Позиція отця Віталія знаходить відгук не лише у вірян тих парафій, де він служить. Він має авторитет і повагу серед колег. Серед колишніх по московському патріархату є ті, хто не розумів і продовжує не розуміти цю позицію, не сприймають простість навіть його священницького облачення. Але все ж його вчинки і дії знаходять послідовників.
Поцікавилися у батюшки і тим, як ставиться він до того, що останнім часом органи державної влади на місцях сприяють підтримці Православної церкви України, приймають рішення про заборону московського патріархату.
– Ми не женемося за кількістю парафіян, – каже священик. – На мою думку, важлива якість, а не те, скільки їх приходитиме. Головне, щоб усі вони сюди приходили з Богом в душі, з гарними намірами. Що ж до переходу священництва з московського патріархату до ПЦУ, то важливим є те, аби не нашкодити. А свій перехід ті батюшки робили з покаянням (метанноя – з грецької значить переміна свідомості, зміна світосприйняття) і, не дай Боже, не принесли з собою «руський мір» до нашої Церкви.
Отець Віталій – щирий, відвертий і комунікабельний. Він уміє переконати співрозмовника, оперуючи цитатами з Біблії, історичними фактами. Тим, хто не може прийти до нього на бесіду, він пропонує сучасні методи спілкування. Має офіційну сторінку в Фейсбуці, канал на Ютюбі, куди викладає церковні оголошення та відео з проповідями. Він завжди готовий до спілкування.
