Як же це важливо — мати лікаря, якому довіряєш! Особливо, коли йдеться про найдорожче — дітей. Але як його обрати? Як зрозуміти, що лікар до твоєї дитини ставитиметься як до власної і лікуватиме як свою? До речі, а як педіатри лікують cвоїх синів і доньок: самі чи довіряють колегам? Як ставляться до недоказової, народної медицини і як оцінюють сучасну педіатрію? У чому різниця між педіатрами приватної клініки та державної лікарні? І, врешті-решт, за яким покликом серед тисяч професій люди обирають стати саме дитячим лікаря? Про це та інше з нагоди професійного свята - Дня медичного працівника, який відтепер в Україні святкують 27 липня, говоримо з медичною директоркою Корюківського центру сімейної медицини, лікаркою-педіатринею Любов’ю Товстоног.
Вибір …із батькової шапки
У її житті чимало було подій, які впливали на подальше життя. Їх можна було б назвати випадковостями, але будь-які випадковості не випадкові — це сьогодні чітко розуміє Любов Петрівна, яка сорок років лікує дітей Корюківщини.
Любов Петрівна родом із Вінниччини. Жила у селі під Хмільником із батьком, який працював токарем на заводі й самотужки виховував доньку та сина. Їхня дружина і мама хворіла й рано пішла з життя. Любов Петрівна мало що пам’ятає про матір, але батько завжди був поряд, доки вони з братом не стали дорослими.
— До закінчення школи я не визначилася, де б хотіла навчатися, — пригадує Любов Товстоног. — Тодішні випускники обирали в основному між педагогічними й політехнічними вишами. До вчительства у мене зовсім не лежала душа. А що я робитиму десь на виробництві після закінчення політеху? Монотонна робота, конвеєр — це не моє. А потім, готуючись до якогось шкільного екзамену, мене наче підштовхнуло: медицина! І так мені сподобалася ця ідея, що в одну мить зрозуміла: окрім медицини, нема нічого важливішого в житті!
Після свята останнього дзвоника дівчина поділилася з однокласниками, що дуже хоче вступати в медичний виш. А ті «заспокоїли», мовляв, дядько працює у Вінницькому медінституті, тож чого там хвилюватися — точно вступиш. Після цих слів Любов вирішила: куди завгодно, тільки не у Вінницю! Не хотіла, аби думали, що вчиться «по блату».
З легкістю поклалася на долю. Взяла довідник із медичними навчальними закладами, виписала їх на окремі папірці, скрутила і вкинула в батькову шапку. Тато здивувався, коли побачив, як легко донька обирає своє майбутнє, та перечити не став.
— Так я витягнула папірець, де було зазначено: Одеса, — розповідає лікарка. — Поїхали ми з батьком в Одесу. Сказати, що це супермісто мене зачарувало, — не сказати нічого! Такого чи навіть схожого немає більше ніде! А коли я побачила будівлю медичного інституту ім. М. І. Пирогова, з його величною архітектурою, мармуровими колонами та сходами, упевнилася, що навчатися хочу тільки тут і більше ніде!
Одеський національний медичний університетФото: euroosvita.net
— Вибір педіатричного факультету був випадковим, — продовжує Любов Товстоног. — На табло приймальної комісії висвітилася кількість поданих документів. Батько каже, давай, на педіатричний, бо на лікувальну справу он скільки багато подалися, у рази більше, ніж на педіатрію. Пішла я здавати документи. Повертаюся, а батько стоїть блідий мов стіна, бо зі зворотного боку табло побачив, що педіатричний факультет має обмаль місць, на відміну від лікувального.
Проте перездавати документи абітурієнтка не пішла. Попри невелику кількість місць, дівчина з Вінниччини самостійно стала студенткою. Батько тішився надією, що донька все ж переведеться в Вінницю, ближче до дому, та вона не передумала.
Любов Товстоног не приховує: перші два курси для неї — темна пляма і тьма, про що й згадати нічого. А ось з третього, коли почали вивчати медицину, клінічні дисципліни, — розпочалося справжнє цікаве навчання! Матеріалу багато й складного, одна тільки латина чого варта.
Любов Петрівна була успішною студенткою, отримувала підвищену стипендію. У медицині спробувала себе і санітаркою дитячої хірургії, куди пішла працювати на третьому курсі, і медсестрою — протягом трьох наступних років. Паралельно займалася науковою роботою.
— З четвертого курсу зрозуміла, що педіатрія — це все, це взагалі найголовніше, що може бути в житті! — зізнається лікарка. — Вважаю, що тільки педіатр допомагає з народження ростити здорову дитину, а всі інші фахівці вже мають справу з лікуванням. Педіатрія — це не про лікування, а про профілактику.
Студентка з Вінниччини закінчила навчання з червоним дипломом. За всі роки у заліковці мала тільки дві четвірки — з факультетської та загальної хірургії.
Їхала на рік, а минуло 40
На Чернігівщину Любов Товстоног потрапила випадково. В Одесі у неї була цікава наукова робота, тож хотіла залишитися в аспірантурі після навчання. Та в 1982 році двадцятьох молодих медиків після закінчення інтернатури направили на Чернігівщину, де катастрофічно не вистачало педіатрів. Серед них була і Любов Петрівна.Молода лікарка їхала з категоричним настроєм: максимум на рік, а потім назад в Одесу.
Одеса так і не дочекалася своєї талановитої лікарки, бо Корюківка переважила
За направленням мала потрапити в Ніжинський район, однак оскільки вона хотіла займатися стаціонарними хворими, їй запропонували Корюківку, проте з однією умовою — райпедіатром. Охочих на це місце не було через велику зону відповідальності, низький рівень медицини й високий показник дитячої смертності. Любов Петрівна погодилася, бо їй надали можливість займатися стаціонаром.
Вважає, що їй ще й поталанило, бо в Корюківській центральній районній лікарні, на відміну від інших, були педіатри. Молода фахівчиня працювала не сама.
Хто лікує дітей педіатрів
Минуло зовсім небагато часу, як молода лікарка, що приїхала в Корюківку «тільки на рік», вийшла тут заміж. Маленька Корюківка по-своєму «переконувала» її залишитися. Омріяна Одеса опинилася на задвірках студентських мрій, коли невдовзі в подружжя з різницею у рік на світ з’явилися двоє синів.
А діти педіатрів хворіють так само, як і інші. Обоє синів Любові Товстоног зростали хворобливими. Їхнє лікування мама-лікарка не довіряла нікому, справлялася сама.
— Коли вони були маленькими, ми жили у гуртожитку, де завжди сирість і пліснява. Хлопці десь до 4 років хворіли постійно або по черзі, або разом, — пригадує Любов Товстоног. — Лікувати своїх синів було ніколи, адже у стаціонарі багато важких дітей, а ще й по декілька разів на добу мене викликали в лікарню як ургентну. Тому було так: болить — даєш пігулку, не болить — ні.
За декілька років після аварії на ЧАЕС до нас почали приїздити лікарі з Києва оглядати дітей. Я як райпедіатр їх супроводжувала і познайомилася з однією лікаркою у віці, котра й розповіла мені про загартовування, систему Іванова. Після цього почала обливати холодною водою своїх синів, і так ми вилізли з хвороб.
Тоді багато дітей перейшли на такий спосіб загартовування. Ми навіть інколи так деякі пневмонії виліковували, без антибіотиків. Як це діє? Не завжди при пневмоніях потрібні антибіотики. Хвороба та дитячий організм змагаються між собою: хто кого. Чим більший спротив організму, тим менше шансів у хвороби. Обливанням ми просто підвищували захисну реакцію організму, допомагали йому боротися, пригнічувати віруси. Завдяки цьому методу, справлялися також із бронхіальними астмами, - говорить лікарка.
«Запорожець» & «Мерседес»
Любов Товстоног по-доброму заздрить молодим педіатрам, які нині працюють у дуже хороших умовах. Сучасне обладнання дозволяє просканувати будь-яку систему організму, визначити будь-який вірус тощо, а відтак, неабияк допомогти педіатру. Вона ж як лікар гартувалася у зовсім іншій реальності.
— Коли я приїхала працювати в Корюківку, в лікарні робили тільки деякі загальні та найпростіші аналізи з біохімії, був кардіограф, — пригадує лікарка. — На цьому все. Не було більше нічого! Ні мікроскопії, ні фіброскопії, ні УЗД. Не мали протоколів лікування. Над кожним пацієнтом лікарям доводилося дуже-дуже багато думати. І ми справлялися, лікували й досить непогано.
Попри це високою залишалася дитяча смертність, помирали до 10 дітей на рік. Але народжуваність була значно вищою. Багато проблем виникало в пологовому відділенні. З часом, завдяки крутим дезінфекційним засобам, вдалося приборкати мікробні інфекції в пологовому — стафілококи, менінгококи тощо. Однак зараз голову підняли різноманітні віруси: від РНК-вмісних, які гинуть самі (грип, парагрип, ін.) до внутрішньоклітинних (гепатити, цитомегаловірус, герпесвіруси, ін.). Кожен час несе свої випробування.
Календар щеплень потребує змін
Любов Петрівна пригадує, що колись при будь-якій недузі було заведено виписувати цілий список препаратів, не залишаючи організму варіантів «включатися» самому. Останні років десять підходи змінилися — лікування препаратами зведене до мінімуму. І в першу чергу це стосується антибіотиків.
— Треба сказати, що зараз і кількість хвороб значно зменшилася. Раніше дитяче відділення було забите, всі сорок ліжок зайняті, з них 5-6 — завжди важкі пацієнти, зі складними пневмоніями, отитами, менінгітами, — пригадує лікарка. — Нині ситуація у рази краща. Свою роль зіграли щеплення.
На думку корюківської лікарки, деякі рекомендовані щеплення повинні стати обов`язковимиФото: slovoidilo.ua
Аналізуючи календар обов’язкових вакцинацій, який нині діє в Україні, Любов Товстоног переконана, що як тільки наша країна стане фінансово більш спроможною, його треба переглянути. Адже деякі обов’язкові щеплення дещо втратили нагальність, бо, скажімо, такі недуги як дифтерія, поліомієліт, правець практично не зустрічаються. Звісно, їх треба робити, щоб не викликати спалахів у майбутньому.
Але ж щеплення від інших хвороб просто просяться стати обов’язковими! До них Любов Товстоног відносить пневмококову інфекцію, ротавірусну, менінгококову, гепатити A і С. Наразі вакцинація від них є лише рекомендованою, проте вона вже стала актуальнішою за деякі обов’язкові.
Змінилися батьки
Лікарка пригадує, що на зорі її роботи в Корюківці найстрашнішим для неї було госпіталізувати хвору дитину. Це зараз немає пізніх госпіталізацій, а тоді вони були постійно. Причина — батьки та їхнє ставлення до лікарів.
— Раніше у сім’ях було переважно по 5-6 дітей, — пригадує Любов Петрівна. — У той час після виписки з пологового два тижні поспіль медсестра повинна була через день оглядати немовля, а в неблагополучних сім’ях — кожного дня. Це була каторжна робота для медичних сестер. Але ж такі існували вимоги. Медикам були не раді, не пускали до хати, щоб оглянути дитину. А для лікаря найскладнішим було умовити батьків госпіталізувати хворих дітей у лікарню.
Так само складно було переконати батьків поїхати з дитиною на консультацію до обласних спеціалістів.
Лікарка й досі пам’ятає сім’ю з Андроників, де життя дитини опинилося під реальною загрозою, а її, молоду фахівчиню, ніхто слухати не хотів. Бабуся уперлася, мовляв, ніякої лікарні їм не треба, вона своїх дітей без медиків виростила, й онуки так само виростуть. Пішла тоді Любов Товстоног зі сльозами до головного лікаря Івана Мехеденка підмоги просити. Поїхали удвох з Іваном Павловичем умовляти незговірливу рідню ні в чому не винної дитини. І таких випадків були сотні.
Ситуація змінилася, коли держава взяла на себе соціальні турботи. Соціальні служби району під керівництвом Олени Одерій та Світлани Васильченко стали рівноправними партнерами для лікарів у питанні госпіталізації хворих дітей. Вони почали працювати з непростим контингентом, серед яких неблагополучні родини.
— Зараз ситуація кардинально змінилася, батьки контактні, не уникають лікарів, вчасно звертаються по меддопомогу, а тому у нас немає запущених випадків, — констатує Любов Товстоног. — Нині кожна дитина закріплена за певним лікарем, і зв’язок між ним і батьками постійний. Батьки обирають того фахівця, якому довіряють.
Із соплями в дитсадок — це нормально
Найчастіше діти хворіють на вірусні інфекції. Багато батьків, які приїздять із-за кордону, нарікають лікарці на те, що в інших країнах потрапити на прийом до лікаря можна лише на 5-6 день від початку захворювання. Натомість вона тільки вітає такий підхід.
— Насправді, дитячий організм здатен сам справитися з ГРВІ протягом п’яти днів, — пояснює. — Достатньо збивати високу температуру, давати рясне пиття й аскорбінку. А ось після п’ятого дня, якщо покращення не наступило, варто підключатися медикаментозно.
Лікарка відмічає, що нинішній серйозний виклик для дитячого організму — це алергії. На її думку, жахливим алергійним проявам діти піддаються ледь не з народження. А тому завжди закликає батьків протягом трьох перших років дотримуватися правильного харчування. Відмовляє від покупних пюре, котрі часто застосовують як перший прикорм, і переконує готувати їх самим. Бо магазинні пюре неспроста мають тривалий термін зберігання. А домашні точно без консервантів і стабілізаторів, які можуть викликати алергію.
Як обрати хорошого лікаря
Любов Петрівна переконана: не можна лікувати дитину, не відчуваючи її. А для цього повинен бути двосторонній зв’язок між лікарем і батьками, частіше — мамою. Це важливо, щоб максимально допомогти дитині. Проте на прийомі для Любові Петрівни на першому плані — дитина.
Лікар повинен відчувати дитину! Фото: poltava.to
— Кожна дитина з народження — особистість, — запевняє лікарка. — Навіть при перших наших зустрічах стає зрозумілим, якою вона буде: спокійною чи активною, а вже з перших захворювань ми бачимо, як вона реагуватиме на хвороби. Скажімо, хтось із температурою 37 градусів стає млявим, а дехто і 39 долає, граючись.
Любов Петрівна не має універсальної поради, як обрати хорошого лікаря. Своїм дітям, які подарували їй трьох онуків, зауважує на тому, що педіатр має бути територіально ближче до дому. А в іншому батьки повинні самі відчути та визначитися, якому лікарю довірити свою дитину. Для цього, перш за все, треба поспілкуватися з ним.
Приватний лікар чи державний
Любов Товстоног переконана: питання зараз дуже актуальне, адже побутує думка, що лікар з приватної клініки, якому платиш за консультацію, точно особливий, дуже розумний і набагато компетентніший за лікаря з державної лікарні. «Бо то ж за гроші!»
— Існує така точка зору: лікар-приватник кращий за державного, — каже Любов Петрівна. — Утім, багато батьків не звертають уваги на те, що у приватних лікарнях часто працюють лікарі державних лікарень. Знаю ситуацію з перших вуст, зокрема, й на прикладі моїх двох невісток. Одна з них вела вагітність і народжувала у приватній клініці, інша — в державній. У першому випадку гроші платили не за медицину (бо послуги всюди однакові), а за якість проживання. Дійсно, державні лікарні ще не можуть запропонувати жінкам такого комфорту, як приватні. У всьому, навіть у харчуванні. Але сподіваюся, що якість обслуговування з часом вирівняється.
Педіатрична служба Центру сімейної медицини в Корюківці
На прикладі лікарів Центру сімейної медицини в Корюківці Любов Петрівна зазначає, що обслуговування стає комфортнішим, змінюється на краще. Практично подолані оті шалені черги під кабінетами педіатрів, які вимотують і батьків, і дітей, і медперсонал. На прийом пацієнти приходять у визначений час, у медзакладі проводять обмежену кількість часу, а не пів дня.
Альтернативна та доказова медицина
Альтернативна медицина — це методи й продукти лікування, яким не вистачає наукового обґрунтування, ефективність яких не доведена, на відміну від доказової. Любов Товстоног є прихильницею доказової медицини, але й альтернативну не відкидає.
— Не доведена ефективність, наприклад, якихось ліків — це ж не означає, що вони не допомагають, — розмірковує лікарка. — Це говорить про те, що якийсь препарат не пройшов встановлених клінічних досліджень на достатньо великій групі людей і не внесений до протоколів лікування. Однак є багато важких станів, для подолання яких існує 2-3 препарати з доведеною ефективністю, а застосовувати треба значно більше. Припустимо, існує препарат, який не пройшов необхідних випробувань, але вже успішно застосовувався. У такому разі я за те, щоб враховувати досвід лікування.
Якщо обирати між фітопрепаратами й аптечними, лікарка віддає перевагу останнім. У фітопрепаратах, окрім основи, що діє, є ще купа інших речовин, які невідомо, як впливатимуть на організм. А, скажімо, в таблетці — лише необхідна доза потрібної речовини. До продуктів бджільництва як лікування радила б поставитися з обережністю, бо вони містять компонент, який викликає алергію.
Проте і з медичними препаратами треба дотримуватися золотого правила: краще менше, а не більше. Організму достатньо дати поштовх до подолання недуги, а далі він справиться сам. Не треба вантажити його, щоб він боровся з препаратами, а не з хворобою.
Якби час повернути назад
Вона знову б пішла в медицину! Однозначно, обрала б педіатрію, напрям — дитячі інфекційні хвороби, бо вважає, що за вірусологією — майбутнє.
Попрацювавши на посадах райпедіатра, дільничного педіатра, заступника головного лікаря з медичного обслуговування населення, а нині на посаді медичної директорки Центру сімейної медицини, Любов Товстоног вважає свою роботу найкращою у світі. Маючи сорок років стажу, вона й тепер відповідає за педіатрію. І бачить користь від своєї роботи, бо допомагає малечі рости здоровою.
