Для більшості людей ця будівля на вулиці Шевченка в Корюківці — стара пошта. І лише для деяких — це дім, де минули молоді роки, де виросли їхні діти, а вони так і не стали власниками своїх квадратних метрів. Сусіди.City розповідають історію цього будинку та його мешканців.
Будинок-свідок Корюківської трагедії
Цегляний будинок по вулиці Шевченка, 148, за інформацією Корюківського історичного музею, — один із 43-х у місті, що збереглися під час Корюківської трагедії. Коли нацисти під час каральної акції вбили й спалили живцем майже 7 тисяч мирних людей і практично знищили місто, ця будівля вистояла. Однак про неї небагато інформації. Відомо лише, що в дореволюційні часи це був будинок сім'ї Дерев’янків, пізніше — школа ім. Т. Г. Шевченка, а в повоєнний час — пошта.
Хоча, скоріш за все, це не перше післявоєнне поштове приміщення в Корюківці. За спогадами корюківчанки Галини Попової, яка є свідком Корюківської трагедії, одразу після війни пошта розташовувалася неподалік нинішньої «старої пошти» на території Свято-Вознесенської церкви по вулиці Вознесенській.
Галина Михайлівна зазначає, що це було низеньке приміщення на кілька кімнат, де люди отримували листи й посилки. Діти там часто гралися й щиро заздрили тим, кому з різною всячиною приходили посилки від рідних, примусово вивезених у Німеччину під час війни.
Невідомо, в якому році цегляна будівля на вулиці Шевченка, 148 зі школи перетворилася на пошту. Але чинною там цю установу пригадують багато нинішніх корюківчан. Коли у центрі міста побудували нову пошту, в старому приміщенні ще деякий час працював телеграф. Потім стару пошту віддали під квартири поштовикам.
Мешканці, але не власники
У «старій пошті» в Корюківці мешкають колишні поштовики. Нині в чотирьох квартирах із шести живуть люди. Усього 15 осіб, з яких шестеро дітей. Дехто живе тут постійно, інші — винаймають житло. Найдовше, понад тридцять років, у цьому будинку мешкають Любов Журба й подружжя Бурих — Валентина та Віталій.
— Коли в 1975 році я прийшла працювати в новозбудовану пошту операторкою зв’язку, то в старій ще діяло відділення № 1, працював телеграф, — пригадує 67-річна Любов Журба. — Говорили, що старе приміщення хотіли забрати під військкомат, але згодом таки роздали під житло поштовикам. Десь у 1982 чи 1983-му і мені дісталася тут квартира. Пам’ятаю, тоді тут жили Лісові та Вороб'ї.
Любов Журба в cвоєму під`їзді
— Наш профком вирішував, кого заселяти в цей будинок, — додає 64-річна Валентина Бура, яка 25 років трудилася на пошті начальницею головної каси. — І я була рада цьому житлу, бо зі своїх дев’яти квадратних метрів переїхала аж у вісімнадцять! Утім, якби знала, що згодом опинимося тут на пташиних правах, напевне, не погодилася б на це. Річ у тому, що хоч ми тут і зареєстровані, маємо техпаспорти на квартири, але так і не стали власниками. Усі від нас відхрещуються. Куди ми тільки не зверталися за всі ці роки! І до свого поштового керівництва, і до влади, і в суд — усе без змін. Ми не змогли приватизувати квартири, бо не можна добитися, чия ж це будівля тепер. Виходить, живемо «у повітрі». Оскільки, по суті, будинок не є житлом, то й сміття в нас не вивозять, і газу немає, і на ремонти сподіватися годі. А позаяк ми не власники, то й самі не можемо тут нічого робити. Замкнене коло.
Любов Журба стверджує, що у 90-х питання про переведення будівлі з виробничої в житлову порушували, але так і не розв’язали.
Дім, непристосований для життя
Цей будинок, який виник зі старої пошти, мало чим нагадував справжнє житло й тоді, а тепер і поготів. Із благ цивілізації люди мають тільки електрику та воду. Про газ уже навіть не мріють. Як і про власні санкімнати. Тільки в однієї жінки на першому поверсі встановлений примітивний піддон, щоб помитися. Каналізація у кожного своя, і вуличні туалети теж.
Будинок з тильного боку
Був спільний погріб, але ним уже не можна користуватися. На кількох сотках неподалік будинку вирощували городину, а коли хотіли приватизувати ті клаптики, виявилося, що їх хтось уже випередив. Ще мають невеличкі сарайчики у дворі для зберігання дров, якими протоплюють котли взимку.
Віталій Бурий біля старого погреба
— Колись будинок мав спільну котельню, — розповідає Віталій Бурий. — Але кочегари запили й серед зими вивели систему з ладу: труби розірвало й шкоди значної наробило в кожній квартирі.
— Ми боялися тоді кудись звертатися по допомогу, — додає його дружина Валентина. — Мовчали, бо трималися за робоче місце. І діти в кожного малі — куди йти? Самі впряглися в ремонти, виїхавши з дітьми приблизно на місяць до рідних і знайомих. Поремонтували так-сяк.
Любов Журба пригадує: коли пошта й телеком стали окремими структурами, то їхній будинок відійшов телекому. Найбільшу підтримку, кажуть мешканці будинку, відчували, коли в районному вузлі зв’язку в Корюківці працював Михайло Миколайович Івахненко. Зокрема, коли вийшла з ладу система опалення, він потурбувався про потрібні будматеріали. Тоді людям придбали й твердопаливні котли.
— Відремонтували та жили далі, — пригадує Любов Петрівна. — Через роки, пам’ятаю, говорили нам навіть підшукувати собі квартири чи будинки в місті. І ми познаходили, проте управління їх не придбало, і в кредит нам не дозволило купити, хоч ми ще працювали. Єдина родина, яку забезпечили власним житлом, були Лісові. Вони обоє працювали на пошті, тож телеком побудував їм будинок у Корюківці.
Квартири і їхні жителі
Дві квартири на першому поверсі мають окремі входи, а чотири інші — спільний під’їзд. Віталій Бурий розповів, що в одній, з окремим входом, поселилися переселенці із Семенівки з двома дітьми.
Одна з квартир - із невеличким власним двориком
А в іншу, аналогічну на першому поверсі, вже і входити страшно. Чоловік, який там мешкав, помер, а його рідні таке житло не потрібне: підлога прогнила, на стінах грибок і волога. Одна з нежилих нині квартир — під замком, але її стан теж доволі плачевний.
Жильці говорять, що раніше їхній будинок часто ставав магнітом для алкашів і наркоманів. Та й тепер, буває, заходять у під’їзд випивохи. Люди склалися гуртом на вхідні двері, аби хоч у холодну пору почуватися захищеними від зайд і холоду.
— У моїй квартирі кімнат удосталь, але жити вже нікому, — запрошує до себе Любов Петрівна. — Чоловік помер від аритмії серця 22 роки тому, діти виросли. Донька в Кривому Розі живе, син у Києві. А ми тут із котом Рижиком. Випускаю його просто через кватирку на вулицю.
— Ваші вікна виходять одразу на тротуар, на вулицю. Не боїтеся тримати кватирки відчиненими? — запитую.
— Ні, не боюсь, — каже жінка. — Красти у мене нема чого.
Іншу квартиру на першому поверсі винаймає сім’я з чотирма дітьми. В одній кімнатці всі туляться.
Подружжя Бурих до своєї квартири на другому поверсі підіймається крутими дерев’яними сходами, які наполовину без поручнів.
— Ось тут ми живемо, — показує жінка своє доволі просторе та впорядковане житло. — Хоч і не наше за документами, але ж завжди дбали, щоб був порядок і затишок. А як інакше? Прикро, що ми своє життя віддали державному підприємству, а на схилі літ залишилися без квадратних метрів, наданих ним, — розмірковує Валентина Бура. — Бо й будівля — наче не будинок, а мешканці — не власники. Та ми ж живі люди й заслуговуємо на нормальне життя. Розуміємо, що тут конче потрібен ремонт. Дах під час дощу тече ручаями, під’їзд у жахливому стані, тріщини у стінах аж назовні. Самі зі своїх пенсій уже не відремонтуємо.
Мешканці «старої пошти» просять про допомогу, але кому адресувати своє прохання, вже не знають. Показують, що дерев’яний фронтон з одного боку кришиться на очах, а коли намокає, то відлітає гнилими шматками. Якось від нього ледь не постраждала автівка, що проїздила повз.
Віталій Бурий показує ненадійний фронтон, із якого постійно відпадають шматки
Та й тріщини у фасаді з часом поглиблюються. Єдине, чому радіють, що з вулиці на їхнє прохання прибрали аварійні дуплисті липи, які несли загрозу будинку. Але постійно бояться дощів, бо новий лист шиферу коштує 500 гривень, а вживаний — 220.
— Покрівля — це, мабуть, одна з найбільших проблем, — каже Віталій Бурий. — Я колись звертався у телеком, щоб допомогли зняти старий ненадійний декількаметровий громовідвід — відмовили. Прибрав тоді своїми силами, бо якби впав на дах, то самотужки б ми його точно не полагодили.
З усіх мешканців цього будинку тільки Валентина Бура вірить, що їм удасться стати законними власниками своїх квартир. Решта й не сподівається. Будівля, яка вистояла під час Корюківської трагедії, нині переживає непрості часи.
