Олену Макуху в Корюківці знає багато людей. Це жінка-живчик, яка завжди посміхається, дуже гарно співає, а ще є справжньою котячою мамкою. Саме про останнє її захоплення Сусіди.Сіty вирішили й поговорити.
Талант Олени Макухи
Олена Макуха, в дівоцтві Мойсієнко, у 16 років стала солісткою естрадного гурту, який багато років розважав молодь на міській дискотеці. Її вокальний талант десятиліттями шліфувався на сцені Будинку культури, в хоровій капелі музичної школи.
Скільки було концертів у її житті — не злічити! І зараз, у свої 62 роки, вона є незмінною учасницею відомого вокального гурту «Чарівна» Міського БК, виступи якого прикрашають будь-який концерт. Щоправда, їхня керівниця хворіє, тому учасниці двічі на тиждень ходять на репетиції до неї додому, у квартиру на п’ятому поверсі. Єдине, що тепер заважає у її сольній концертній діяльності, це проблеми з репертуаром. Вона полюбляє виконувати номери сама, співати в дуеті, але підібрати гарну сучасну пісню українською, каже, непросто.
Весела, оптимістична, безвідмовна, мабуть, і не згадаю, коли бачила її зі сльозами на очах. Така вона і є — чудова дружина місцевого музиканта й співака Олександра Макухи, турботлива мама та бабуся двох онуків. На жаль, відійшли у вічність мама й тато. Вже давно вони з чоловіком мешкають у її батьківському будинку, де все нагадує про щасливе дитинство, юність, матусю - чудову господиню.
У цій оселі живе мир і спокій. Чоловік давно на пенсії, полишив роботу на фабриці, тільки-но досягнув пенсійного віку. Натомість Олена працює. У Корюківському районному суді, де вона трудиться секретарем судового засідання, її цінують. На заслужений відпочинок не поспішає, бо як державний службовець може працювати до 65 років. Хоча, по правді сказати, є ще одна причина, чому Олена Олександрівна не хоче на пенсію. Це — коти.
Котяча нянька
Скільки себе пам’ятає, у батьківському будинку Олени жило по четверо-п’ятеро котів. Покійний тато за одним столом їв зі своїм домашнім улюбленцем, молоко пили з однієї чашки. Домашні тварини нікого не дратували, навпаки, приносили спокій у сім’ю.
Така модель родини й в Олени та Саші. Щиро люблять і турбуються про собаку Малиша та кішку Мурку, що зараз мешкають із ними. А до них був кіт Тимко й пес Барон, які разом прожили в них 11 років, а потім майже в один день померли. Один 4-го, а другий — 17 серпня.
Малиша брали маленьким, коли Мурка вже була доросла, тож мучила вона його довго. Нині він верховодить. Кішка вреднюча, балувана, дряпає й рве шпалери, клейонки. Та від того її не менше люблять Макухи, все прощають, бо гарнюща така, зараза!
Незвичайне хобі
Кілька років тому йшла Олена Олександрівна з роботи додому подвір’ям першої школи. Аж дивиться, сидить на теплотрасі гарний молодий кіт і нявкає. Пригостила, що було в сумці. Назавтра при-несла м’ясних обрізків, молочка з хлібом — їсть і вдячно муркоче. Почала годувати двічі на день, назвала Кицунею. Потім там з’явився ще один кіт — назвала Дружком. За деякий час Кицуня зник, а Дружка жінка годує й дотепер.
— Якось біля гаража нової багатоповерхівки побачила симпатичного молодого сірого кота — дала поїсти, — згадує Олена. — Дивлюся, а зі сховку виглядає ще один, смугастий, але боїться підходити. Поклала їжу в траву, споглядаю. Виліз, жадібно накинувся на гостинці. Взяла і їх під свою опіку. Далі — більше. У дворах п’ятиповерхівок, біля магазину шпалер, дітвора гралася з кошенятами, двійко лишили на вулиці. Один, якого назвала Дружком, пішов на теплотрасу, а другий, Тигруля — під гараж. Хтозна, як тварини дізнаються про місця, де їх можуть нагодувати. Може, якась котяча пошта існує (посміхається).
І туди Олена Макуха приносила щодня їжу. Готувати кашу, купувати субпродукти, дешеве м’ясо вже було незручно, тому вирішила перейти на сухий корм. Жаль, не всі люди, як кажуть, «однієї крові». Було, годує безхатька, а жіночки з будинків сваряться, мовляв, розводиш тут мух, на лавочці спокійно не посидиш. Сперечалася, доказувала, що тварини ні в чому не винні, хтось же має про них турбуватися.
Коти наче відчували, що Олену тут кривдять, отже, згодом майже усі перейшли на теплотрасу. Лишилася тільки «сімейна пара»: Риська з гарними китичками на вухах і просто Кіт. Він дикий, а вона до людей із довірою. Зрештою, з’явилося у них троє пухнастих клубочків, усі кішечки. Котяча родина довго жила у дворі. Ще одна місцева зоозахисниця, з якою Олена давно товаришує і співпрацює, Ірина Титенко забрала кошенят додому, всіх стерилізували. Тепер одна кішечка живе в Олени Макухи, а двоє з допомогою Ірини знайшли в цьому жорстокому світі своїх людей.
Теплотраса живе своїм життям
— Якось на теплотрасу з дворів прийшли дві кішки, — розповідає Олена. — В одної, яку назвала Чирвою, народилося четверо малят. Не раз совалася мамка з кошенятами то у двір, то на теплотрасу. Одне потрапило під машину, друге хтось отруїв. А двоє вижили: Мишко й Киценятко.
Мишко сподобався одній жінці — віддали. Та за п’ять років його господарка надумала виїжджати, брати з собою не схотіла, сказала, щоб я його забрала. Дуже було жаль тварину, котра стала ручною, повірила людям. Добре, що знайшлася співчутлива душа — прихистила.
А через два тижні хтось підкинув чорного котика в червоному ошийнику, якого назвала — Чорний. Маркіза з ним одразу потоваришувала. Зрештою, розділилися мешканці теплотраси на дві коаліції — Маркіза з Чорним в одному кутку, а Чирва з родиною — в іншому.
Бідоласі Чорному дісталося від людей, занедужав. Коли повезли в Чернігів у ветеринарну клініку, там йому відтяли хвоста. Лікар сказав, що хтось познущався з тварини, підпалив їй хвостик. Отакі ще є люди серед нас. Згодом померла Риська, і Кіт теж прийшов на теплотрасу, яка стала домівкою вже для шести безхатьків. Двоє померли. Знаєте, у котів свої правила, чужих не приймають, хоча бувають і винятки.
— Якось прихожу, а на теплотрасі стоїть коробка з чотирма кошенятами, — каже Олена. — Годували, потім Ірина Титенко знайшла для них домівку. Дивні люди навколо. Заводять домашню тварину, а доглядати за нею не хочуть. Зараз не проблема стерилізувати кішку, якщо небажане потомство. Так ні — нехай хтось їхні проблеми розв’язує. Таких випадків, що підкидали кошенят, було багато. Але вони не приживалися, старожили проганяли. А загалом усіх безпритульних кішок удалося стерилізувати. Велику підтримку в цьому надало місто, запровадивши спеціальну програму.
Пенсія — на котячий корм
Коли чоловік Олени Олександрівни зазбирався на пенсію, то відверто сказав дружині: «У родині хтось один має сидіти на пенсії вдома, а другий — працювати». Так і повелося, Олена на роботі, а Сашко хазяйнує вдома.
— У мене вся пенсія йде на котів, зокрема, корм. Але Саша не проти, навпаки, в усьому допомагає. Щотижня возить автівкою у зоомагазин. Я годую своїх підопічних двічі на день: о восьмій ранку та о шостій вечора. На роботу вирушаю з великою торбою, де корм, вода й посуд. У кожної тварини своя тарілка. Лишати їх не стала, бо дітвора псує. Зараз у мене на теплотрасі живуть Чорний, Киценьонок, Чирва, Манюня і Мишко. А біля гаражів — Дружок, Тигруля, Аліса та прибігає ще Чучундра.
З Тигрулею
Я не одна така в Корюківці. Безпритульних тварин годує чимало людей, для яких вони — не просто чотири лапи й хвіст, а цілий світ. На постійному зв’язку я з Іриною Титенко, її мамою Світланою та Петром Веремеєнком. З радістю допомагає Олена Стринадко, підгодовує котиків обідньої пори, а також щомісяця виділяє мені зі свого бюджету кошти на корм. Інколи жертвують кошти й інші жителі, і навіть наш мер Ратан Ахмедов.
Безпритульні, але доглянуті
— Ратан Ратанович взагалі називає котів, яких я годую, нашими, — каже Олена. — Було, купую корм у зоомагазині, а там він щось вибирає. Взялася розраховуватися, а мер питає: «Це нашим котикам?» Кажу, так. А він тоді: «Я заплачу за вашу покупку». Іншого разу вже сам купив і віддав мені мішок корму біля гаража. У непрості часи окупації, коли були підірвані мости і виїхати з нашої території було практично неможливо, Ратан Ахмедов та Ірина Титенко допомагали гуманітарними кормами. Допомагали й інші небайдужі земляки. Наприклад, Віктор Пилипенко, що нині в полоні, було, дуже виручив. Коли взагалі нічим стало годувати котиків, він звідкілясь привіз великий мішок корму.
У кожного з восьми її котів - своя тарілка
Багатьом безхатькам Ірина Титенко знайшла родини. Ще й відстежуємо, чи добре нашому підопічному в сім’ї, яка його прихистила.
Гриша, що живе в суді
На інтерв’ю в редакцію Олена Макуха прийшла не сама — її супроводжував великий рудий кіт Гриша. Він лишився біля вхідних дверей і періодично нявкав, а Олена у відчинене вікно мого кабінету йому суворо наказувала: «Гришо, сиди й чекай!»
Гриша нетерпляче чекав Олену, доки та була на інтерв`ю
— Поява Гриші — це окрема історія. Спочатку цей норовливий котяра з’явився у сквері за РДА, не давав спокійно жити кішкам, яких я також там годувала. Але потім перебрався в центр, до магазину «Аврора». Ходив снідати у м’ясний магазинчик, навідувався в піцерію Роми Менського. Нахабно так заходив і влягався на диванчику, чекаючи ласощів. Підгодовували його у в «кулінарії», поки не забрався в холодильник. А потім він уподобав наш суд. Лежав на сходах, допоки його не впустили всередину. Один із наших працівників дозволив йому навіть спати у своєму кабінеті. Годували ми його добре. Гарний такий став, із красивою рудою шерстю.
Як удома почувається Гриша в судіФото: З домашнього архіву Олени Макухи
Та потім на очах став худнути. Показали ветеринару, той виніс вирок — підшкірний кліщ. І оце вже понад місяць всім судом його лікують. Світлана Федорівна з зоомагазину «Кіт Тео» курс уколів зробила, місяць ходила. Тепер вітамінами годують, дорогущі краплі на холку Світлана капає. А що поробиш — треба рятувати безхатька. Хоча не такий він і безхатько, є в нього господарі на вулиці Зарічній. Приходили й забирали, та він бродяжка по життю — втікає у центр. Ходить по всіх свої «хлібних» точках, їжу випрошує. Але й дуже ласкавий і добрий, тому його всі шанують.
«Я просто їх люблю»
Не могла не запитати в Олени Макухи, навіщо їй отакий клопіт, який вона взяла на себе.
— Я просто дуже люблю котів! І цим усе пояснюється. Якби в мене запитали про життєві пріоритети, то відповідь була б така: онуки, коти, родина, пісні.
Олена Макуха не уявляє свого життя без чотирилапих
Олена переконана, що добрих землян більше, ніж злих. Якщо людина любить тварин, то вона любитиме й людей. Якщо батьки жаліють і турбуються про котів і собак, то і їхні діти виростають співчутливими та щедрими на любов і гарні вчинки. А якщо дитина штовхає ногою кота, а мама навіть зауваження не робить, то хто з неї виросте? Зробити наш світ світлим, добрим, мирним маємо саме ми — люди. І починати робити добрі справи — ніколи не пізно.
