Про війну, втрати найдорожчих і наше ставлення до сьогодення. А також про те, яким був воїн Олександр Камишний, котрий повернувся додому в Корюківку на щиті в перших числах серпня.
Чорне крило війни
Серед нас зараз є багато земляків, яких війна накрила з головою своїм чорним крилом. Цих людей, якщо уважно придивитися, можна упізнати по очах. Сумні, нерідко безнадійні погляди, які не можуть не вразити внутрішнім болем. Люди пережили найстрашніше горе — втрату рідних. Декотрі замкнулися від зовнішнього світу, оточення, бо не вірять у чиюсь щиру співчутливість. Хтось зумів перебороти свій відчай і потроху повертається до звичного життя.
Саме тому можна бачити, як декого дратує інформація про війну. Вони відмовляються дивитися телепередачі про це, уникають історій про чуже лихо, їх лякають прохання про допомогу. Хочеться вірити, що таких людей небагато.
Якось у потязі на Київ моєю попутницею виявилася молода вродлива жіночка, яка весь час зі своїм чоловіком розмовляла телефоном про бізнес. Давала настанови про те, де поставити стелажі, у який колір їх пофарбувати, що придбати з декору.
Коли запитала, звідки їде, то вона розповіла, що була два тижні в Туреччині, відпочивала. А там саме заворушення трапилися. Тож цікавлюся, що про це знає. Її відповідь мене шокувала: «А я політикою взагалі не цікавлюся, і війною — також». Я дивилася на неї й думала, у якому світі живе ця людина? Молода, напевне, не розуміє, що все може змінитися в одну мить. І те, що хтось поруч плаче, не може не хвилювати, бо на його місці можеш опинитися і ти. Війна у нашому домі — це спільна біда, а захист держави — справа кожного.
Особливі відвідувачі
До редакції газети інколи приходять відвідувачі, з якими хочеться розмовляти пошепки. Це люди, котрі просять надрукувати поминання про близьку людину, що пішла в засвіти. А під час російсько-української війни їх стало набагато більше. Хтось неговіркий, свій біль тримає в собі, але є й такі, котрі хочуть поділитися з іншими, поговорити.
Ось так, випадково, ми розговорилися з сестрою загиблого на війні Олександра Камишного корюківчанкою Наталією Чупровою. У чорній хустині, з заплаканими очима, 47-річна жінка спочатку просто присіла на стілець перепочити. А потім почала розповідати про Сашка.
— Яким він був? Тихим, скромним, безвідмовним, любив рибалити й ходити по гриби, куховарити, — згадує пані Наталія. — Город завжди обробляв. Біля своєї хати невеличкий мав, лише грядки, тож садок заклав, горіхів насадив. А на обійсті батьків брав латку землі, де вирощував картоплю й інші овочі. Закінчив наш Олександр 1991 року першу школу в Корюківці й одразу пішов працювати. Починав трудовий шлях на колишній фабриці господарчих виробів, а завершував на «Ванессі». Мав родину, та не склалося, розлучилися. З 19-річною донькою Аліною спілкувався часто. Нині вона студентка, майбутня медичка. Після того, як його родина розпалася, так і не одружився. Я й не пам’ятаю, щоб у нього була якась інша жіночка. Більше тулився до батьків і моєї сім’ї. Тату нашому Миколі Володимировичу й мамі Надії Петрівні уже за сімдесят. І хоча в них є своя хата на вулиці Польовій, однак батько останнім часом мешкав із Сашком. Разом і будинок зводили на Сагайдачного. Довго тривало їхнє будівництво. Розпочали у дев’яностих роках минулого сторіччя, а заселилися 2007 року.
Одне з останніх фото Олександра КамишногоФото: Надане Наталією Чупровою
Наталія Чупрова повідала, що Олександру довелося пережити жахливу пожежу, коли мешкав з родиною в селі Гуринівка. Він тоді отримав тяжкі опіки й довго лікувався. А від народження мав серйозну ваду здоров’я — плоскостопість третього ступеня. Його навіть свого часу в армію через це не взяли, комісували. А на війні, виходить, згодився…
— Важко з такими ногами було брату служити. У цивільному житті ми йому спеціальне взуття замовляли. А коли пішов на службу, то замість 41 розміру, доводилося носити берці 43-го. Але й це не рятувало, а лише гумові капці. Призвали Сашка 22 лютого 2023 року. Ні на що не скаржився, майже нічого не розповідав. Про те, щоб не піти на війну, й гадки не мав. Спочатку проходив навчання у Чернігові, потім у західній частині України. Два місяці пробув на навчанні в Польщі, а коли повернувся, відразу поїхав у «гарячу точку».
Остання розмова відбулася 26 липня. Говорили протягом дня кілька разів. Ні про що. То він мене набирав, то я його, наче відчували невідворотне лихо. Потім кілька днів — мовчання. А 31 липня приїхали з «військкомату» й повідомили, що брата вже немає. Його тіло сильно постраждало, впізнали по шрамах від опіків. Щоби зовсім не добити згорьованих батьків, вирішили ховати в закритій труні. Слабенькі, тяжкі недуги перенесли обоє.
Привезли Сашка в Корюківку 3 серпня, ховали наступного дня. Як загинув — нічого не знаємо. З речей повернули лише мобільний телефон, але він закодований, нічого не можемо зробити. Може, хоча б фото якісь взяли, якби вдалося розблокувати. А ще віддали десять гривень і натільний срібний хрестик, який я йому подарувала, коли йшов на війну.
Суспільство має бути толерантним
Пані Наталія тримає біль у собі. Не кожному хоче відкриватися. Каже, що не всі люди здатні зрозуміти чуже горе й щиро поспівчувати. Нікого ні в чому не звинувачує, але все ж розповіла, як тяжко було їхній родині у день поховання. Спочатку йшли пішки за труною з моргу на центральну площу, потім на вулицю Сагайдачного, що неблизько, де відбулося прощання й відспівування загиблого захисника. І лише згодом похоронна процесія вирушила на цвинтар.
І без слів, я зрозуміла, що хотіла вона сказати. У таких випадках було б добре, щоб надавали транспорт для підвезення рідних, аби ті не втрачали останні сили. А ще — не скупилися на гарні слова про Героїв, які віддали життя за нас, мирне життя, Україну.
