Після публікації на Сусіди.Сіty про 82-річного ветерана праці Анатолія Рудого з Буди, який сам веде господарство й обробляє город, у редакцію звернулися друзі корюківчанина Петра Левченка, які розповіли, що їхньому товаришу – 92, і він теж не поступається молодшим городникам. А ще щотижня у себе вдома влаштовує дружні шахові турніри. Cусіди.Сіty побували в гостях у Петра Дмитровича.
Петро Левченко зустрічає на своєму обійсті по міській вулиці Робітничій. Тут він як на дачі, бо живе з сім’єю доньки Тетяни, відколи не стало його дружини. Господар показує свої володіння на шести сотках і пригадує:
- Коли будувався тут, то сусіди казали, мовляв, нічого в цьому болоті не ростиме, а тепер мій город – найкращий, бо все родить. Головне рук докласти.
На городі в нього все своє: часник, цибуля, морква, помідори, кабачки, квасоля, дині, помідори, перці, полуниця. Усе до діла в чоловіка: часник і цибулю вибрав – турнепс посіяв, щоб земля не пустіла. Цьогоріч навдивовижу гарні гарбузи вродили! Буде з чого насіння заготовити, а решту – поросяті та курям на корм. Нічого не повинно пропадати в дбайливого господаря.
Пахнуть сині виноградні грона й переливаються на сонці. Дарма, що про цей сорт кажуть, звичайний синій, найпоширеніший, але Петру Дмитровичу він до смаку, цьогоріч особливо солодкий. Чоловік робить з нього вино. З ягід настоянки готує, уміє й міцніші напої робити з десяти трав.
Двадцять років на цілині
Цікаве життя за плечима в 92-річного Петра Левченка. Сам родом із Савинок. У селі закінчив чотири класи й з семи років трудився в колгоспі. Щоб вирватися з колгоспу, сімнадцятирічним завербувався на Донбас, де рік на шахті трудився.
По поверненні додому, працював на меблевій фабриці в Корюківці. Потім служба в армії, навчання в Дегтярівському училищі механізації, яке закінчив на відмінно, хоч і мав лише чотири класи школи.
Петро Левченко
- У 1956 році поїхав за направленням у Казахстан освоювати цілинні землі, - пригадує чоловік. – Кустанайська область, Баканський радгосп. Весну - оремо, а далі – будівництво, де я й столяр, і бондар, і тесля. Дванадцять років відбув так.
Та загалом у Казахстані пробув два десятки літ. Сім років працювати довелося в школі, вчителем фізкультури, трудового навчання, машинознавства. Навіть завучем був, зі своїми чотирма роками школи!А всім, хто не вірить цьому, показує книгу, у якій описаний цей край у роки його там перебування. І фото українського завуча там є, і розповідь про нього.
Йому там і житло надали. Та найголовніше, що йому дала цілина, - супутницю життя. Валентина Петрівна прибула туди з Херсонщини, медичка, фельдшерка.
- Одружилися ми в Казахстані в 1958 році, а 1967-му повернулися в Україну, приїхали в Корюківку, - розповідає чоловік. – Дружині тут дуже сподобалося. Для неї тут рай був! Адже її Херсонщина – це степ, пил, копані колодязі, а у нас на Поліссі все зелене буяє, родить і врожаїть, краса неймовірна. Дружина працювала в лікарні статисткою, а я спочатку на меблевій фабриці, а потім шоферував – водієм і в Будинку культури працював, і на «швидкій». Зі «швидкої» на пенсію пішов. Цікаво, що я шахи полюбляв, а моя дружина – шашки. У спортивних турнірах із шашок вона завжди представляла лікарню.
Домашні шахові турніри
У Корюківці цього колоритного чоловіка з бородою здебільшого знають як шахіста. Петро Левченко і справді не минає жодного спортивного свята, де б були шахи.
Найстарший шахіст Корюківки
У 17 років, перебуваючи на Донбасі, він навчився цього спортивного мистецтва. Каже, на квартирі жив із дуже хорошим шахістом, який заразив його на все життя цією грою. Вдячний йому за це, адже хто вміє розв’язувати шахові задачі, той бачить ситуацію наперед і в житті, має відмінну пам’ять, логічно мислить, уміє долати труднощі, не втрачаючи самовладання. А тренуєш розумові здібності – довше живеш.
- Уже два роки поспіль кожну неділю у мене вдома проводимо шахові турніри, - каже Петро Дмитрович. – Я із задоволенням приймаю охочих. Збираємося щоразу по сім-вісім учасників. Ось у нас і таблиця результатів є, висить на стіні, де видно, хто коли та як зіграв. Найкращий шахіст серед нас Олег Милейко. Йому може з нами й нецікаво грати, а нам із ним цікаво змагатися. Так і спілкуємося, й тримаємо спортивний дух шахового братерства.
Коли був молодшим, але вже на пенсії, Петро Дмитрович об’їздив велосипедом усі ліси навколо, бо гриби та ягоди були ще однією його пристрастю. Нині він теж їздить велосипедом, але на ближні маршрути – у магазин, на базар, на город чи на турніри. Пише вірші. Декілька років тому на літературному конкурсі ім. Миколи Іллюченка, який проводиться в Холмах, Петра Дмитровича відзначили як найповажнішого учасника.
Усі друзі та товариші Петра Левченка молодші за нього на 30-50 років. Таке життя. Та до найстаршого шахіста тягнуться, дослухаються, бо він цікавий співрозмовник, ніколи не втрачає оптимізму, не скупиться на пораду, хороший приклад у житті й добре слово. Бо життя ж тільки здається довгим, а насправді минає дуже швидко. І треба постаратися його не змарнувати.
- Найцінніше в житті – саме життя, - розмірковує 92-річний чоловік. – А найголовніше для кожного – бути людиною й залишатися нею попри всі труднощі й випробування.
