Сусіди.City вже розповідали про уродженку Корюківки Аліну Руппрехт, яка нині мешкає з родиною у Німеччині. Молода жінка разом з однодумцями намагається привернути увагу німецького суспільства до війни в Україні, достукатися до сердець європейців, які живуть далеко від вибухів і пострілів, щоби вони допомагали нам боротися з ворогом.
Наші за кордоном
Багато наших земляків, яких доля закинула за кордон, об’єднуються у своєму намаганні підтримувати українців долати ворога. Вони розповідають суспільству, де триває спокійне устатковане життя, про вбивства мирних людей, викрадення дітей, ґвалтування жінок, знищення населених пунктів, житла, шкіл, лікарень у такій же європейській країні, де донедавна було щасливе й мирне життя.
У це важко повірити, але в таких реаліях зараз живуть люди в Україні. І їм потрібна допомога усього цивілізованого світу.
Аліна Руппрехт разом із соратниками влітку цього року влаштували виставку робіт вихованців Корюківської мистецької школи на велелюдному заході в Німеччині. Тоді 20 малюнків про Україну побачили 400 його учасників. А нещодавно вихідці з України запросили українців і жителів міста Нюрнберг вшанувати загиблих мирних жителів у селі Гроза на Харківщині.
Акція жалю
На сторінці у Фесбуці ще однієї уродженки Корюківки Катерини Клаус ми побачили звернення до місцевих жителів прийти на акцію, принести з собою прапори, свічки, квіти.
«Цією жалобною акцією ми хочемо привернути увагу суспільства до системного геноцидного винищення українського народу. Нас щоденно вбивають! Ми наголошуємо, що подальша військова допомога є життєво необхідною. Для перемоги над терористами Україні потрібні ракети ТАУРУС! Слава Україні!» — написала Катерина.
Під час акції організатори розмістили фото загиблих у Грозі людей, які знайшли в Інтернеті. Виступали перед людьми, котрі відгукнулися й прийшли підтримати Україну та українців.
Опісля Катерина написала:
«Перед вчорашньою акцією жалю я хвилювалася як ніколи. Бо ми говорили не лише перед присутніми, але й перед 52-ма померлими, які дивилися на нас своїми добрими очима. Кожне слово, кожен звук, кожен жест здавалися занадто різкими. Минали одна хвилина мовчання за іншою, і не було затихо.
Свідомо розділені, спільні почуття болю, суму, гніву та безпомічності разом з іншими, які відчували те саме, допомогли не лише звернути увагу на акцію, але й принесли несподіваний душевний спокій. І саме цього нам зараз так бракує, щоб побачити надію навіть у ці темні часи, обирати й надалі світло та життя.
Головне, що ми зрозуміли після цієї акції: люди, які проходили повз, цікавилися, дивувалися, запитували, висловлювали співчуття. І для мене це було великим полегшенням, бо невинні обличчя дітей, жінок і літніх людей уже не дивилися лише на мене з мого мобільного телефону, а й на наївних перехожих, які нічого не знають, які просто проходили повз. Зараз і вони мають задуматися, і не спати. Я спала ж вчора вночі набагато краще.
P. S. Найскладніше питання полягало в тому, що робити з фотографіями померлих після акції? До нас підійшов чоловік, на ім’я Стефан із Нойбурга, який був у захваті від нашої акції та хотів провести таку ж у Нойбургу. Отже, фотографії невинних померлих незабаром будуть дивитися також і на жителів Нойбурга. І то добре».
Україна, яка щодня втрачає своїх дітей, не повинна бути одна у своїй боротьбі з ворогом. Єднаймося, українці, які є в усьому світі.
