Зазвичай зараз батьки переймаються, щоб їхні діти витрачали вільний час на корисне, не «залипали» в ґаджетах, а більше перебували в реальності та не поринали у світ комп’ютерних ігор та інтернету. Для Тамари Литвиненко та Михайла Дасюка, батьків 14-річного менянина Іллі, цієї проблеми не існувало. Змалечку син мав потяг до чогось такого, де треба було докласти руки, користуватися якимись інструментами. А потім додався ще й пластилін. Що далі вийшло з цього – розповідаємо.
Вродився майстровитим
– Ми ніколи не мали клопоту з тим, чим зайняти нашого Іллю, – розказує Тамара Литвиненко. – Він, як тільки став ходити, переважно крутився біля тата. Батько ремонтує авто – Ілля поряд, батько щось майструє по господарству – у Іллі в руках має бути також якийсь інструмент. У нього з’явилися власні, хай хоч і дитячі, ножівка, молоток, ключі. На ніч клав їх собі під подушку, а вранці перевіряв, чи всі на місці.
З дитинства у хлопчика був потяг до техніки. Мама пригадує, як вивозила малюка у дитячому візочку на прогулянку вулицею Приозерною, і раптом синок бачив якийсь транспорт, то його очі загоралися. Каже, особливо реагував на трактори.
Потім це ще більше захопило. Ілля, поки підростав, мав різні іграшкові авто, якими грався, на яких їздив по двору. А у тата Михайла були «Жигулі», на яких вирушав на роботу, на риболовлю. Під час тих рибацьких виїздів на Десну на пасажирському сидінні обов’язково сидів Ілля.
– Я дуже любив і люблю такі поїздки, – зізнається хлопець. – Коли пробираєшся рано вранці дорогою через луки до Десни, а навкруги – туман, що пасмами прилягає до росяних трав. І бачиш, як народжується день. Саме там, на тих дорогах, я здобував свій перший досвід керування автомобілем. Спочатку – у тата на колінах, згодом – вже самостійно, але обов’язково під контролем батька.
Років два тому Ілля Дасюк самостійно сів за кермо. Звісно, що далеко їхати йому ніхто не дозволяє, бо прав на керування він не має, але в свої чотирнадцять тримає кермо вміло та впевнено. І не лише може водити автомобіль, а й розуміється, як його ремонтувати.
– Минулого літа під час канікул син зрідка полишав дім, – розповідає пані Тамара. – Він лише іноді виїжджав на риболовлю, а решту часу проводив вдома. Бо мав інтерес: «поварити» одну з автівок. І він справився з цим – зараз машина на ходу.
Ілля каже, що робив під контролем батька:
– Тато спочатку показав мені, як проводити зварювальні роботи. Сам він вдень був на роботі, а я вже працював. Вечором тато перевіряв. Зробив все нормально, бо ж до того автівка була в такому стані, що багнюка через днище залітала до салону.
Гараж у тумбочці
Ще у дошкільному віці Іллюші вперше до рук потрапив пластилін. І не лише до рук.
– Господи, він був тоді у нас скрізь: і на столі, і під столом, і в ліжку, – сміється пані Тамара. – Я і сварила Іллю. Але нічого не могли вдіяти, бо бачили, наскільки це йому цікаво і як він віддається справі. Це вже інший килим на підлозі зараз, а той, попередній, ми викинули на смітник.
Спочатку Ілля ліпив з пластиліну фігурки тваринок, людей, зброю, машинки. Коли вже підріс, то і вироби стали складнішими. Десь у гаражі стоїть цілий іграшковий будиночок, який зайняв багато часу на спорудження. Він довго стояв у його кімнаті, аж поки у ній не стало затісно.
А чи не найбільшу втіху хлопчина мав від виготовлених макетів автомобілів. Батьки помітили, що ці машинки не були примітивними. Тобто, це були не просто кабіна, кузов, колеса. Якщо Іллюша брався за виріб, то він мав відповідати саме тій чи іншій моделі авто: «Жигуль» мав бути схожим на «Жигуль», «Мерседес» – на «Мерседес».
Маленький майстер ще не вмів користуватися кресленнями, а тому робив усе «на око». При цьому намагався зробити так, аби виглядало реально: з амортизаторами, глушниками та іншим обладнанням під днищем. Навіть з деталями під капотом, що відчиняється.
– Майже всі ті машинки, які я колись робив, є у мене, – розповідає Ілля. – Якісь – більш-менш цілі, якісь – вже пошкоджені. Вони всі у мене в тумбочці, як у гаражі. Коли виготовляв їх, вони мені здавались ідеальними, але зараз вже критично ставлюся.. Та і виглядають все ж примітивними, бо тоді я просто ліпив.
Мама Іллі пригадує: коли син навчався в початкових класах, його друзі приходили до них додому.
– Їм подобалися ті машинки, – каже пані Тамара. – Вони разом тут влаштовували цілі автомобільні перегони, де в хід йшли як магазинні іграшкові автівки, так і оці, пластилінові. Наслідки тих перегонів бачимо тепер у шухлядах тумбочки, де очікують на ремонт автівки, які «потрапили в аварію».
А він розкладає на столі пластилін
Зараз Ілля має професійний підхід до свого захоплення. Якщо колись, щоб передати колір, він просто використовував кольоровий пластилін, то тепер це той же пластилін, але одного кольору. Його замовляє кілограмами через інтернет. Вже виготовлену річ потім розфарбовує. Для міцності конструкції використовує фольгу, дротики.
Можна лише позаздрити витримці Іллі. У той час, коли можна просто б піти кудись з друзями, він розкладає на столі пластилін, креслення, інструменти і приступає до роботи. Наразі це модель ВАЗ-2103. Загалом у Іллі якась особлива прихильність до «Жигулів».
– Буває, що розпочинаю роботу, але потім щось не складається, – розповідає юнак. – Доводиться відкладати розпочате, робити перерву, трохи обдумати все. Можу потім повернутися і продовжити роботу. Але може бути так, що беруся за щось нове, а до тієї справи руки так і не доходять.
Ілля пробував працювати і з деревом. Над вхідними дверима до його кімнати висять макети рушниці та пістолета. Основні частини виготовлені з деревини. Все виточене та підлаштоване досконало. Але, як каже юний майстер, працювати з деревом йому менше подобається, ніж з пластиліном.
Хоче бути корисним собі, родині, суспільству
А як же з навчанням в школі? Тут в розмову вступає мама. Хлопець при цьому трохи зашарівся.
– Зі школою трохи біда, – зізнається пані Тамара. – Ні, він вчиться непогано: сьомий клас закінчив з двома чи трьома оцінками середнього рівня. Але зараз Ілля в такому віці, коли мені доводиться його просто змушувати сідати за уроки. Він готовий робити будь-яку фізичну роботу, аби лише не вчити уроки. Зараз вже «спить і бачить» той час, коли закінчить дев’ятий клас і піде здобувати професію.
На уроках трудового навчання Ілля, звісно, задніх не пасе, але і не має «дванадцятки» в табелі. Хлопець каже, що хоч і має витримку і йому подобається, як викладає вчитель Валерій Логвиненко, але не подобається, що перш ніж приступити до роботи, тягнеться тривала підготовка: пояснення теорії, робота над кресленням. І все ж він успішно справляється з усіма завданнями. Як підсумок – вдома у них є стілець, полиця для кімнатних квітів, виготовлені власними руками.
У розмовах, які час від часу виникають у родинному колі Дасюків, починають говорити про майбутнє Іллі. Хлопець не проти, щоб те, чим він займається зараз, стало б частиною його майбутнього. Поки, звичайно, час терпить. Але вже зараз Ілля Дасюк думає про те, щоб бути корисним.
Ілля – восьмикласник Менської школі імені Тараса Шевченка. Вже вкотре там напередодні осінніх канікул відбувся благодійний ярмарок, на якому змогли зібрати понад 61 тисячу гривень на допомогу ЗСУ. Ця сума могла б бути ще більшою, якби тоді вдалося продати і пластилінову модель ВАЗ-2106, виготовлену Іллею. Бажаючі мати таку модельку автівки були, але у них не вистачило коштів, щоб викласти за неї. Сам майстер цінує свою працю і знає, скільки часу, зусиль та матеріальних ресурсів пішло на це, тому і вартість зазначив цілком реальну.
– Оцінював її за принципом, яким користуються виконавці, наприклад, будівельних робіт, коли за виконану роботу беруть стільки коштів, скільки вартують затрачені матеріали, – розповідає Ілля. – Тому свою модель на ярмарку я хотів продати за 2 950 гривень, бо на її виготовлення пішло більше тисячі гривень.
Дуже переживав, коли бачив, що покупця на ярмарку не знаходиться. Тому ще зі школи зателефонував мамі і попросив, щоб вона виставила оголошення у Фейсбуці. Результат не забарився, знайшовся покупець.
