Хто був у пеклі — її зрозуміє. Але хто й не був — теж. Галина Новах вирвалася з окупованої частини Херсонщини зовсім недавно. Спогади про пережите дуже болючі. Минулі жахи й досі не забуваються. Жінка довірила свою розповідь заслуженій журналістці України Зої Шматок.
Їх звела доля
Галина Василівна — людина, до якої відразу тягнеться душа. Якісь невидимі нитки доброти передають від неї до інших довірливі імпульси. Років за плечима немало, та вона не дозволяє смутку святкувати перемогу.
— Я ніколи не думала, що опинюся так далеко від свого сонячного півдня, — говорить жінка. — Не гадала, що буде війна. Та це не сон й не одноденна тривога. Треба триматися за будь-яких обставин.
Тоді, коли Галина Василівна познайомилася з корюківчанином Миколою Литвином, у небі воєнної грози не було. З десяток літ тому вони з чоловіком Євгенієм займалися насінництвом.
— На цю справу нас спровокував однокласник Євгенія з Києва, який започаткував власну фірму, — згадує Галина. — В одному з номерів журналу «Огородник» він опублікував оголошення з нашою адресою, щоб люди зверталися. Микола Литвин прочитав і почав спілкуватися з нами, здебільшого з Євгенієм. Ми, по суті, допомагали йому отримувати якісне насіння овочів. Наш новий знайомий, відмітили ми, мабуть, людина роботяща. Парниками займався, вирощував багато розсади, і навіть почав її продавати на базарі.
Ошелешена раптовою смертю дорогої людини, Галина Василівна все ж відповіла:
— Пробачте, я не можу його покликати. Він двадцять хвилин тому помер…
За кілька днів Микола з Корюківки зателефонував знову і почав розсудливо, тактовно й обережно заспокоювати далеку згорьовану жінку. Телефонні розмови тривали. А через рік вони вже були разом. Микола наважився приїхати.
— Це не легковажність, — робить висновок Галина Василівна. — Просто він залишився сам без дружини і я без чоловіка. Ми зрозуміли, що вдвох нам краще, спокійніше, надійніше. І душі в нас споріднені.
Два села разом
Галина Василівна народилася й виросла у Мелітополі. Закінчила медучилище й педінститут. Уже маючи сім’ю, змінила адресу проживання.
— Ви чули про Козачі Лагері? — запитує і сама ж відповідає. — Це село між Цюрюпинськом (тепер Олешки) і Каховкою. Ми там збудували дім, виростили двох доньок Світлану й Олесю, — продов-жує свою розповідь Галина Василівна. — Село наше велике. Там до війни мешкало 4,5 тисячі жителів. З одного боку ліс — сосна й акація, його виростили на пісках. З іншого — річка Конка, що йде з Дніпра й утворилися плавні. З нашим селом ніби зрослося інше — Кринки. Це поселення хоч й одна вулиця, та місцевість мальовнича. Тут любив відпочивати відомий український гуморист Остап Вишня. Він про це писав так: «Хто у Крим, а я — у Кринки!»
Галина Василівна починала працювати в лікарні, а потім тривалий час завідувала дитсадком у селі. І все ж знову повернулася у свою дільничну лікарню старшою медсестрою. Педагогіку й медицину, вважає вона, єднає турбота про здоров’я душі й тіла кожного з нас.
Отож саме завдяки двом професіям
знають її всі в багатолюдному селі. І вона всіх знає.
Кому - рай, а кому - пекло
Окупанти увірвалися в Козачі Лагері в перший день війни. За сім кілометрів від села траса Мелітополь-Херсон була захаращена спаленою й розбитою військовою технікою, російською та нашою. Скрізь трупи.
- Антонівка на Херсонщині постраждала, як Буча, — про-довжує свою розповідь Галина Новах. — А як Чорнобаївку бомбили!
Першим у їхньому селі загинув електрик Сергій Гонта. Він був не лише чудовим майстром, а й людиною, яка ніколи й нікому не відмовляла в допомозі. За свої старання не брав жодної копійки, і горілки не пив. Отож він, поспішаючи на поміч, того дня й потрапив під ворожий обстріл. І хоч припав до землі, та не підвівся. Осколок влучив у шию. Люди за ним плакали. А потім загинула жінка, котра вішала у дворі білизну.
Один молодий господар мав генератор і качав людям воду. Відчинив ворота, щоб чиясь машина заїхала, аж щось гаряче з неба зупинило його серце. Згодом отримали тяжкі поранення знайомі чоловік і жінка.
— Далі вже не можливо було порахувати ні вбитих, ні поранених. Ворожі «подарунки» робили свою чорну справу, не долітали за призначенням в бік Херсону, розривалися в нас, — з гіркотою промовляє Галина Василівна.
Крім обстрілів — ще й «доброзичливість» окупантів. Люди з Кринок розповідали, що ворожі солдати в них забирали речі, одяг, ковдри, стелили й вішали собі в окопи, щоб тепліше та м’якше. Біля річки все замінували.
— У нас, — згадує Галина Новах, — з багатьох будинків людей незвані «гості» просто виганяли, щоб самим поселитися. Попереджали скрізь однаково: «Щоб вас тут через дві години не було!»
Перебиралися, бідолахи, хто до рідні, хто в сараї. Сміливіші іноді жалілися коменданту. Декому вдалося повернутися в рідний дім. Окупанти жили весело. Нап’ються — куди завгодно стріляють. А вже як шашлики любили смажити — не передати! Особливо вільно почували себе ті руські вояки, які перебралися в плавні, де ховали техніку. Ніби в раю — ніякого контролю. І колаборанти з’явилися! Активність проявляли під час так званого референдуму росії — про приєднання зайнятих українських земель. Ходили по хатах, збирали підписи. До нас і сусідів ніхто не зайшов. Та нащо двері відчиняти? Їм і так було зрозуміло: тут їх не підтримають. Легше — підписи самим підробити. Така нова демократія. І така нова тепер там кримська республіка.
Біда за бідою
Словами важко передати пережите. Стільки бід, а тут ще й Каховську ГЕС окупанти підірвали.
— У нашому селі, яке трохи вище розміщене, — згадує Галина Василівна, — великої води, на щастя, не було. Ми спали й нічого не знали. Серед ночі про трагедію повідомила не нова місцева влада, а рідні. Зателефонувала дочка Світлана, яка евакуювалася до Тернополя:
— Мамо! ГЕС підірвали! Рятуйтеся.
Он воно як: Україна знає, а під боком — ніхто. Побігли до сусідів. Десь уже чути людські голоси. Люди почали відв’язувати собак. А в цей час вода ревіла й наближалася. Постраждали Кринки. Затопило плавні з російськими вояками (ні чужих окупанти не жаліли, ні своїх). Із сорока врятувалися лише вісім, які залізли на дерева з переляку. В одного з них на плечі навіть сидів пацюк. Їх врятували не скоро.
— А нашим людям ніхто з окупантів не кинувся на поміч. Рятувалися хто як міг. І рятувати нам їх було нічим. Окупанти ще із самого початку, як прийшли у наш край, позабирали в людей всі моточовни. Якщо ж знаходили заховані — прострілювали. Отож вдалося заховати лише одиниці.
На звичайних човнах не попливеш — знесе й переверне. Страшна картина.
Спочатку з боку Кринок біжать корови. І звідки худоба знає, куди бігти? А потім — люди, задихані, налякані. Хто не дужав — забирався на горище. Але й це не рятувало. Одне немолоде подружжя, на щастя, залізло на дах. Там, чоловік з дружиною сиділи три доби. Жінка — інвалід без руки. Як же вона, бідна, дерлася на отой дах? — голос Галини Василівни бринить сльозою.
Людей з Кринок жителі Козачих Лагерів забирали до себе. Нарешті й староста, якого призначили окупанти, почав шукати житло для потерпілих.
Запрошувала й Галина Василівна до себе тих, хто залишився без нічого. Одяг віддавала, ковдри, подушки. Чужу біду сприймала як свою. А біда ця — близесенько. Микола Олександрович заспокоював, хоч сам хвилювався не менше. Час від часу він з іншими чоловіками чергував і слідкував за рівнем води. Коли небезпека минула й зійшла вода, чимало затоплених будинків у Кринці просто склалися, бо зроблені були з саману. Люди втратили все, нажите роками.
Якби не волонтери
Почастішали обстріли. Місцеві жителі вже добре відчували, звідки летить. «Прилетіло» і в будинок Галини Василівни. Був цілий дім — залишилася половина. Господиня якраз у домі була. Відчула, як полетіла цегла та скло. Слава Богу, жива й ціла. Це було 13 серпня.
Що робити? У таких випадках шукають підтримки й поради, перш за все, в дітей.
Добре, що був зв’язок. Галина Василівна почула свою Світлану:
— Мамо! Виїжджайте як завгодно, залишайте все!
Так і вчинили. Які речі сусідам віддали, які залишили. І машину теж. Вікна поліетиленовою плівкою заліпили, вхідні двері забили. Нащо? Це не врятує, звичайно. Скоріше, аби себе заспокоїти.
Дістатися до неокупованої України допомогли безкоштовно волонтери — чесні й порядні люди. Їхали довго — маршруткою, поїздом, автобусом і пішки йшли. Через Крим, міста росії та білорусі. Галина Василівна маршрут не деталізує з метою безпеки для інших біженців і волонтерів. Дісталися Ковеля. Потім був Тернопіль. Як до доньки не заїхати? Відлягло трохи — поїхали на Чернігівщину, в Миколин дім.Тут тиша. Тут спокій. Хоч близько кордон і всі в напруженні.
— У Корюківці, здається, — я ніби потрапила в дитинство, — у голосі Галини Василівни ніжність. — Тут так гарно, ліс, грибочки. Я колись ще малою їх малювала.
У Корюківці Галина Василівна нещодавно приймала вітання з днем народження
Тепер вона тимчасово переміщена особа. Хай буде й так! Зате може вільно дістатися до лікарні, на базар, у магазин. Микола Олександрович її обов’язково супроводжує, тому що Галина Василівна ходить з палицею — перенесла важкі операції.
У Корюківці їй добре. Та все одно щодня, у снах і без них, ця жінка ходить далекими рідними доріжками, обсадженими квітами.
Її можна зрозуміти…


