Мала батьківщина Людмили Заїки – село Сохачі на Коропщині. Там вона народилася, там минуло дитинство та шкільна юність. Але більшість менян вважають її місцевою. У Мені Людмила мешкає майже пів століття. Як у середині 70-х років приїхала сюди за розподілом до лікарні, то так і залишилася. Тут знайшла свою долю, тут народилися діти, тут – її улюблена робота і колектив, в якому вона трудиться і до сьогодні.
А ще в Мені у неї дуже багато друзів. І їх більшає, бо така у неї вдача: оптимістична, комунікабельна, неконфліктна, ініціативна і запальна. У цьому Сусіди.City переконалися, поспілкувавшись і з героїнею, і з тими, хто добре її знає.
Мудрість предків
Її батько, Олександр Максимович, був агрономом, тривалий час очолював місцевий колгосп. А мама, Таїсія Миколаївна, викладала в школі. З особливим трепетом пані Людмила згадує усіх своїх родичів, бо саме від них набиралася мудрості.
– Справжніми хранителями родинних традицій були мої обидві бабусі, – каже про рідних людей Людмила Олександрівна. – Були простими сільськими неграмотними жінками. Одна жила в Сохачах, а друга – у Мільках на Прилуччині. Вони по крупицях передавали спочатку батькам, а згодом і нам життєвий досвід. У дитинстві з сестрою кожного літа бували на Прилуччині. Здавалося, що це та ж сама Україна, Чернігівщина, але помічали щось особливе, те, чого не було у нас на Коропщині.
– Мій тато… Він у підлітковому віці внаслідок вибуху якогось знайденого з однолітками снаряду втратив зір на одне око. Було це десь одразу після Другої світової війни, – пригадує Людмила. – Але зміг не лише отримати освіту, а й керувати великим господарством. Той його управлінський досвід прослідковувався навіть у глибокій старості: свої останні півтора десятиліття вже не бачив і на друге око, але все вдома тримав під хазяйським контролем.
Лікарем хотіла стати з дитинства
Вісім класів Людмила закінчила у сільській школі, а середню освіту отримувала у Коропі. Навчання закінчила дуже успішно у 1971 році. Свідченням стала перша значима у її житті нагорода – золота медаль.
– Того ж року я вступила на навчання до Київського медичного інституту імені Богомольця, – розповідає пані Людмила. – Ще напередодні вступу подумала: а що буде, коли у мене запитають, чи знаю я, хто такий Олександр Богомолець? Тоді пішла до сільської бібліотеки і взяла книгу із серії «Життя відомих людей», з якої і дізналася про нього.
– Я чомусь змалечку захоплювалася цим, – розповідає вона. – Постійно лікувала котиків, собачок. В портфелі мала навіть аптечку. Одного разу зеленкою залила свої книжки. Бачила себе в майбутньому лише лікаркою. Але на лікувальний факультет не ризикнула вступати: ми тоді боялися, що після навчання більшість лікарів вузькопрофільних спеціальностей направляють на роботу в село. Як сказали батькові знайомі лікарі, після «сангігу» далі райцентру не пошлють.
То були найкращі роки життя
Шість студентських років в столиці Людмила Олександрівна вважає найкращими. Вона і зараз, через майже пів століття після закінчення інституту, з неабияким захватом згадує і викладачів, і те, як вони передавали свої знання.
– В інституті працювало багато тих, хто пройшов війну: хтось просто служив у медсанбаті, хтось був начальником евакогоспіталю, хтось рятував життя безпосередньо на передовій, – пригадує Людмила Заїка. – Ми, студенти, з великою повагою ставилися до них, бо це були віддані своїй справі лікарі-практики. Навчання було нелегке, але цікаве. Основні знання лікарі здобувають завдяки практичним навичкам. Важливим є наочне навчання, таке, де можна більшість речей спробувати власними руками. Ми відвідували столичні клініки, нам намагалися передати сучасні методи лікування. До нас приходили відомі професори, справжні світила медицини, наприклад, Микола Амосов.
– Дехто з моїх однокурсників байдуже до цього ставився, – ділиться жінка. – Серед них були такі, які стали студентами, маючи вже життєвий досвід (після армії, одружені). Тому я їх розуміла, оскільки вони мали трохи інші турботи. Але не могла зрозуміти тих, які приїхали до Києва з периферії і не бажали розвиватися в культурному плані. Для мене Київ був відкриттям нового світу, і я розуміла, що просто мушу скористатися таким шансом. Бувала всюди, куди запрошували. Загалом встигала багато: займалася громадською роботою, відвідувала наукові гуртки, була учасницею інститутської самодіяльності.
Медради на домашній кухні
За розподілом молоду лікарку направили до Мени. Каже, тут їй довелося влаштуватися на роботу трохи не за фахом: після «сангігу» мала б працювати у санстанції, але їй запропонували лікарняну лабораторію.
– Це був 1977 рік, – розповідає пані Людмила – Я одразу влилася в колектив. Спочатку була лікаркою-лаборанткою, а згодом протягом майже 40 років очолювала відділення. В Мені зустріла свою долю: хоч і ходили ми одними інститутськими коридорами з моїм Володимиром Івановичем (він навчався на стоматологічному факультеті і був на два курси старшим), але зустрілися в Мені. Спочатку нас об’єднувала комсомольська робота – він був секретарем лікарняної комсомольської організації, а на мене, як молоду і новоприбулу, «повісили» обов’язки його заступника. А згодом між нами з’явилися романтичні почуття, і наприкінці 70-х років ми одружилися.
Як, наприклад, у вчительських подружніх пар буває, що педрада не завершується ніколи, так само і у родинах, де і чоловік, і дружина лікарі: обговорення професійних питань відбувається навіть на домашній кухні.
Чоловік завжди відпускав
Уже вісім років немає на цьому світі Володимира Івановича, але Людмила Олександрівна розповідає про роки, проведені з ним так, неначе він просто тимчасово відсутній і ось-ось повернеться. Вона відтворює хронологію свого життєвого шляху і весь час цитує слова чоловіка про роботу і життя. Він був домашній, а вона – з тих, кому треба було кудись іти, їхати, щоб не проґавити чогось цікавого, щоб дізнатися ще більше, ніж знала до цього.
– Я вдячна чоловіку за те, що він завжди відпускав мене, – розповідає Людмила Заїка. – А досвід мандрівок я мала ще зі студентства: крім того, що довелося побувати у різних містах колишнього радянського союзу, за програмою обміну двічі їздила до Болгарії. А в середині 80-х років, коли вже працювала у Мені, мала родину, дітей, вдалося побувати в Індії. Донька була ще зовсім мала тоді. Збираючись у чергову подорож, довелося вислухати нотації від моєї бабусі, що заради Індії залишаю дітей, чоловіка… Я лише сміялася і у відповідь казала: «А ви у мене для чого? Он вас скільки!» У нас справді була велика дружна родина: мої родичі в Сохачах, чоловікові – в Ядутах на Борзнянщині. Від усіх їх я відчувала постійну підтримку.
Її особиста географія
Сьогодні у туристичному списку Людмили Заїки набереться добрий десяток країн. У якихось з них вона перебувала довше, бо прямувала туди цілеспрямовано, а десь була проїздом. У будь-якому разі завжди намагалася отримати нові враження.
Крім Болгарії, Індії та країн, які утворилися після розпаду радянського союзу, їй вдалося побувати у Румунії, Угорщині, Туреччині, Польщі, Катарі, Китаї, Таїланді. Якщо раніше пані Людмила їхала за власні кошти, то дорогу до Китаю та Таїланду їй оплатила донька Алла.
– Звісно, що без допомоги дітей я б не змогла там побувати, – розмірковує Людмила Заїка. – Після смерті чоловіка живу сама. Син Сашко з родиною мешкає і працює в Чернігові. Вони з дружиною Юлею виховують двох моїх внучат – Матвія і Меланію. То я до них їжджу, то вони – до мене. А от з донькою Аллою бачимося не часто: вона зараз живе в Таїланді. Онука, сина Алли, я вперше змогла побачити вже коли йому два роки виповнилося.
За тридев'ять земель, щоб зустріти долю
Людмила Олександрівна розповідає романтичну історію доньки Алли. Навчаючись на факультеті психології у столичному виші, поставила за мету вивчити англійську мову: щось – шляхом самоосвіти, а щось – на спеціальних курсах.
Потім було трохи викладацької практики в київських школах, робота у літніх таборах, робота в Індії, куди Алла поїхала на запрошення однієї родини. Коли повернулася в Україну, попрацювала у приватній фірмі, де вимагалося знання англійської мови.
Ох і переживала пані Людмила, коли Алла вирішила поїхати до Китаю, щоб викладати англійську китайським дітям. По-перше, це ж так далеко, а по-друге, китайської Алла не знає, то як вона спілкуватиметься з китайчатами?
– Виявляється, там інші підходи до навчання, – каже пані Людмила. – Батьки, коли приводять дітей на уроки, налаштовують їх на те, що вчителька не знає китайської, то щоб вони були слухняними і допомагали їй у всьому.
У 2018 році Алла організувала для мами поїздку до Китаю. Поїхавши за тридев’ять земель, Алла зустріла свою долю. З Віллемом, своїм чоловіком, разом вони вже майже п’ять років. Він також викладає англійську. До Китаю приїхав з Південно-Африканської Республіки.
Алла та Віллем
– Коли Алла з Віллемом одружилися, багато хто з моїх знайомих, почувши, що мій зять з Африки, запитували: «То він чорний?», – сміється Людмила Олександрівна. – У людей склався такий стереотип. Але Віллем – нащадок скандинавських переселенців: високий, кремезний, русявий. Влітку 2019 року діти приїжджали в Україну. Навіть вінчалися у П’ятницькій церкві в Чернігові. Віллему, до речі, у нас дуже сподобалося. Алла хотіла показати йому нашу країну – того літа вони побували у різних містах, милувалися архітектурою, краєвидами, смакували українські страви. Найбільше ж до вподоби йому видався Чернігів: тихе, спокійне місто, вулицями якого можна просто гуляти пішки.
Влітку 2019 року Алла та Віллем приїжджали в Україну, щоб обвінчатися у П’ятницькій церкві Чернігова. На фото: Людмила Олександрівна, Віллем (зять), Алла (донька) та Олександр (син)
Алла і Віллем жили і працювали в китайському Ухані – 12-мільйонному мегаполісі, який на початку 2020 року став епіцентром епідемії коронавірусу. Якраз тоді подружжя поїхало на відпочинок в Таїланд. Але назад, до Китаю, не повернулися: Віллем викладає дистанційно, а Алла доглядає маленького синочка Олександра. Він хоч і народився в Таїланді, але має українське громадянство.
До речі, тоді, як у нас лише починають говорити про множинне громадянство, Олександр є одночасно громадянином двох держав – України і ПАР. Людмила Олександрівна розповідає, що народження онука реєстрували в Генеральному консульстві України в Гуанчжоу (Гонконг). Малюка вдягли у вишиванку, а в руках він тримав український прапорець.
Купалася в Індійському океані і переживала за менський город
Людмила вперше побачилася з онуком. Вона з племінницею Катериною помандрували до Таїланду. Дорогу оплатили Алла з Віллемом. Того разу пані Людмила познайомилася і зі своїми сватами – батьки зятя, Ліннет і Віллем, також гостювали там. Каже, що за майже два тижні намагалася якнайбільше побути з дітьми та онуком. А вони хотіли показати мамі туристичні принади Таїланду.
Минулого літа пані Людмила познайомилася зі своїми заморськими сватами – Ліннет і Віллемом
– Коли мене запитують, скільки часу загалом зайняла дорога в один кінець, то я не можу відповісти напевне, – розповідає Людмила Заїка. – Багато часу зайняли переїзди, пересадки. Того разу нам з Катею спочатку довелося з Києва їхати поїздом до польського Хелму. Потім переїжджати до варшавського аеропорту, звідки летіли годин шість до столиці Катару – міста Дохи. Далі була пересадка на літак до Паттайї, декілька годин знову очікували на свій рейс.
Вражень від відвідування Таїланду Людмила Заїка отримала дуже багато. Всі вони – найпозитивніші. Хотіла б і ще побути з рідними людьми, але поспішала додому: там на неї чекав ще й город, де насіяно, насаджено всього потроху. Переживала, щоб за час її відсутності він не заріс бур’янами. Каже, що хвилювалася недаремно – трохи довелося тоді повоювати з ними.
Тепер пані Людмила чекає на той час, коли вже Алла з Віллемом та Олександром відвідають Україну. А сама ще не визначилася, куди і наскільки далекою буде її наступна мандрівка. Але те, що вона буде, – це точно.
Як віночок, виглядає її город. Все там доглянуте, виплекане, вилюблене
– Хоч я і побувала за своє життя багато де, але зробила висновок: щоб отримати позитивні емоції, не обов’язково їхати кудись далеко, – переконана Людмила Заїка. – Головне – мати бажання пізнавати, відкривати для себе щось нове. Мені вже сімдесят, але таке бажання є. Так, часом і здоров’я підводить, але як тільки з’являється можливість, то використовую її. Ніколи не відмовляюся, коли мене запрошуєють у подорожі Спілка жінок Менщини, «Менщина туристична».
Серце колективу
У трудовій книжці Людмили Заїки значиться лише одне місце роботи – Менська лікарня. Майже чотири десятиліття вона очолювала клініко-діагностичну лабораторію. А далі передала естафету своїй молодій колезі Катерині Школі, днік колективу не залишила, продовжує і далі працювати.
– Це велике щастя – працювати поряд з такою людиною, як Людмила Олександрівна, – каже Катерина Школа. – Для всіх нас вона є еталоном жіночності, доброти, запалу та оптимізму. Особисто для мене – перша порадниця. Тактовна, щира, відверта, неконфліктна – такою ми її всі знаємо. Вона неабияка оповідачка. Радіємо, коли дізнаємося, що Людмила Олександрівна збирається кудись їхати, адже знаємо, що потім вона обов’язково поділиться враженнями. Слухаємо її розповіді і відчуваємо, наче подорожували самі.
Для колег Людмила Олександрівна є порадницею, еталоном жіночності, доброти, запалу та оптимізму
До речі, допитливість і неспокій – це те, що притаманне Людмилі Олександрівні. Вона любить розгадувати кросворди. Читає багато художньої літератури, преси. Знає напам’ять і декламує багато віршів. Як віночок, виглядає її город. Все там доглянуте, виплекане, вилюблене. Захоплюється вирощуванням квітів, які ростуть навіть поміж грядками. Коли багато хто скаржиться на неврожай помідорів, у неї їх багато. Її онуки чи не першими смакують полуницями з бабусиного городу. А полуниць має декілька сортів. Соняхи і гарбузи вирощує для того, щоб підгодовувати зимуюче птаство.
