Людмила Надточій та Віра Довгаль ось уже більше восьми десятиліть живуть у Мені. Ще напередодні Другої світової війни народилися на одній вулиці (тепер – Приозерна). Так все життя і проживають тут. Усі ці роки триває між ними дружба. І хоч кровного рідства немає, але іноді звертаються одна до одної так, наче рідні: «Заходь, сеструхо! – Людмила Григорівна кличе Віру Віталіївну. – Журналіст уже прийшов».
Невиконане доручення
До редакції зателефонувала Людмила Надточій. Робила це за дорученням подруги Віри Довгаль.
– Нещодавно Віра перебирала свій архів, – говорила в слухавку пані Людмила. – Серед документів, фото і різноманітних особистих записів натрапила на аркуш паперу з надрукованим ще на друкарській машинці віршем. Як виявилося, це був навіть не вірш, а пісня про Мену, яку написав Вірин однокласник Олександр Хропач. Подруга відтоді не знаходить собі місця, бо не виконала свого часу прохання автора передати цей аркуш до редакції «Нашого слова». Ми обидві вже не здужаємо дістатися до вас, тому просимо до нас в гості, бо маємо що розказати.
Колишні однокласники. Фото, яке гріє душу
Зустрілися через декілька днів в оселі Людмили Григорівни. Сюди ж згодом підійшла і Віра Віталіївна, будинок якої на протилежній стороні вулиці, біля самого озера. Жінкам з роками все важче даються зайві кроки, але не втрачають наснаги. Хоча на столах у кожної і лежить пів аптеки, але оптимізму можуть позичити і молодим.
Людмила
Поки чекали на прихід пані Віри Людмила Григорівна встигла дещо розповісти про себе.
– Я народилася в Гомелі в 1940 році, – поринає у далекі роки жінка. – Мій батько – білорус, а мама – корінна менянка. В Білорусі прожила лише дев’ять місяців, решту життя – тут, в Мені. Коли розпочалася війна, батька забрали на фронт, а госпіталь, в якому мама працювала медичною сестрою, евакуювали спочатку до Барнаула, а потім – до Мени. Тому вважаю себе українкою.
До Гомеля після війни вперше Людмила навідалася вже в семирічному віці, коли їздила туди разом з мамою оформляти документи на пенсію, яка їй призначалася за загиблого батька. Тоді ж вперше хотіла побачити дім, де народилася. Чула від мами, що він знаходиться в гарному місці над Сожем. Але, на жаль, не вдалося побачити: його розбомбили.
– У Мені жили спочатку у бабусі, – пригадує жінка. – Нелегко жилося. За загиблого батька отримали 15 тисяч рублів. Гроші хоч і великі, але вони почали швидко витрачатися. Як згадка про те – ось ця ножна швейна машинка. За порадою дядька, який розумів, що гроші можуть закінчитися, мама почала зводити будинок. Згодом ми з чоловіком Іваном Прокоповичем побудувалися поряд. У цій хаті виросли наші дві доньки.
Отаке мальовниче обійстя має пані Людмила
– Чоловік у мене був дуже майстровитим. Хоч і не мав спеціальної освіти, але брався за все: і столярував, і мурував. Все в домі, в дворі – це його рук робота, – поринає у минуле Віра Григорівна. – А пейзажі на вхідних дверях до хати, до погреба бачили? То теж його творчість. Чоловіка не стало шість років тому, картини поступово облущуються. Я ж живу тепер тут сама. З дітьми, онуками та правнуками постійно на зв’язку перебуваємо. Добре, що телефони тепер є у всіх. Не часто, але приїжджають вони з Києва та Броварів до мене в гості.
У цьому ж домі доживала свого віку і мама Людмили Григорівни Марія Іванівна. Вона до самої пенсії працювала в медицині: спочатку в госпіталі (розташовувався к приміщенні школи імені Шевченка), а коли його розформували – операційною медсестрою в районній лікарні. Мала багато нагород. Останню отримала вже тоді, коли була прикута до ліжка.
Віра
Вірі Довгаль хоч і не далеко йти до подруги, але навіть таку відстань важко здолати. Через це вже не так часто і бувають одна у одної. Частіше спілкуються по телефону.
– Тут же бачите, яка хотьба – бідкається пані Віра. – Через клятий поліартрит всі кісточки болять. Ось погляньте, як пальці на руках повикручував. Але я ще не здаюся: беру табуретку – і на городі ще потроху можу ради давати.
Віра Віталіївна каже, що на життя не скаржиться, бо прожила його непогано: після десяти класів закінчила кооперативний технікум в Чернігові.
– На роботу поїхала спочатку до Борзни, – пригадує Віра Віталіївна. – Але через три роки повернулася до Мени, бо вийшла заміж. В ті роки якраз відкрилася лісоторгова база, куди я влаштувалася і де працювала до самої пенсії.
Наразі пані Віра живе у власному будинку з дочкою та зятем.
Дружба, перевірена роками
– З Вірою ми на цій вулиці – старожили, – каже Людмила Надточій. – Можна вважати, що живемо тут від самого «пупенка». Я у мами була одна. Батько не повернувся з війни, тому дядько Вітя, Вірин батько, хоч і мав власних трьох дітей, його заміняв мені. І зараз пам’ятаю його голос, смак молока і хліба, яким завжди пригощали мене в їхньому домі. Адже у них була корова, а у нас не було. Бувало, граємося, зробимо якусь шкоду, то дядько садив нас на лаву за стіл і починав вести роз’яснювальну роботу. Вн не сварив нас. Просто пояснював, чому і чого не можна робити. А потім казав тітці Милі (дружині): «Налий по кружці молока, вріж по шматку хліба». А нам: «Їжте, ідіть грайтеся, але шкоди не робіть».
І пані Людмила, і пані Віра закінчили міську школу імені Тараса Шевченка з різницею в пару років. З колишніми однокласниками бачилися зрідка, бо всіх доля розкидала по світу. Але через десятиліття після закінчення школи вирішили зібратися.
– Наш клас загалом збирався разів чотири, – розповідає Віра Довгань. – Останній раз – аж 2011 року. Не всі, звичайно, але дехто заради зустрічі їхав здалеку до Мени. Історія ж, про яку я хочу розказати, трапилася на п’ять років раніше.
Олександр
Віра Віталіївна розказує про свого однокласника Олександра Хропача. Як каже жінка, в школі він нічим особливим не відзначався. Після її закінчення вступив до Ніжинського культосвітнього училища. А потім життя водило його різними дорогами України. Побувавши на одній із зустрічей однокласників, він наважився був повернутися до міста свого дитинства.
– На жаль, Сашка вже немає з нами, – зітхає пані Віра. – І мені соромно, що не виконала його доручення, яке він дав ще в 2006 році.
Спогади збереглися на старих фото
Жінка подає аркуш. На ньому – вірш, після якого – лист, адресований нині вже колишній журналістці Раїсі Михайленко: «Вельмишановна Раїса Дмитрівна! На зустрічі випускників 1956 року Менської середньої школи 1 липня Кадушко М.Д. запросив присутніх на ювілей Мени у вересні. На жаль, за обставинами я не зможу бути. Тому надсилаю вам щире вітання з нагоди цього торжества та текст пісні про Мену (музика буде пізніше) як мій внесок у піднесеність патріотичного духу земляків. Якщо ви вважаєте, що вірш заслуговує на публікацію, я пропоную його редакції «Нашого слова».
Здолати путіна
Ми ще довго спілкувалися, але кожного разу розмова зводилася до того, що болить зараз кожному з нас – війна. Так склалося, що і світанок, і надвечір’я життя обох жінок припали на воєнне лихоліття. Згадали дитячі роки: як доводилося виживати в роки окупації, ховатися від ворожих авіанальотів у ямах та стогах. Кажуть, що все-одно тоді було не так страшно, як тепер. Згадали, як раділи звільненню.
Пані Людмила бачить схожість з тим, як сьогодні зустрічають наших хлопців в деокупованих містах і селах, адже сама разом з бабусею у вересні 1943 року пригощала яблуками воїнів-визволителів.
– Я тоді мала була, – згадує Людмила Надточій. – Мама по дорозі до госпіталю заводила мене до дитячого садка, який знаходився на місці теперішнього зоопарку. Повз садок пролягала стежина, яка вела на Остреч. Нею часто ходили хлопці, які лікувалися у госпіталі. Вони знали, що я донька їхньої медсестри. Якось, повертаючись з Остречі, вони спіймали білченя, а потім, йдучи повз садок, забрали мене до себе в госпіталь. Звісно, що нікого в садку не попередили. Розумію, як налякалися там, виявивши мою пропажу, бо сама все життя працювала помічником вихователя в дитячому садку.
Сучасні бабусі небайдужі ні до політики, ні до місцевих проблем. Зокрема їх хвилює те, що озеро, на березі якого минуло дитинство і їх самих, і їхніх дітей, невпинно заростає різаком. А невелика ділянка землі поряд з міським пляжем не викошена і заростає будяками. Вони не розуміють, чому так мало людей можна побачити на вулицях міста, бо колись так було гамірно…
– Ми прожили довге життя, – розмірковує Віра Довгаль. – Дякуємо за це Богові. От якби ще з його поміччю та здолати нам того путіна з його пришельцями.
