Про Галину Дмитренко нам розповів її колишній однокласник Сергій Павленко. Він запевнив, що поспілкуватися з нею буде дуже цікаво. Після смерті чоловіка Анатолія Афанасійовича не продала його пасіку, а ось уже два сезони доглядає за нею самостійно.
Три вулики за весільні гроші
Народилася пані Галина в Дягові. По закінченню школи поїхала з рідного села, щоб навчатися, працювати в Чернігові. Але постійно поверталася до Дягови, де жили її рідні. Останні років 30 часто бувала тут з чоловіком (який, до речі, родом з Величківки) та сином.
– Ми зараз перебуваємо на обійсті мого брата Івана, – каже пані Галина. – Ось ця хата йому дісталася у спадок від нашої бабусі. Наша батьківська хата знаходилася на хуторі, під лісом, але ми її продали після смерті батьків. Брат звів новий будинок, у якому живе з родиною, а я тепер гостюю тут.
– У діда важко життя склалося, тому йому було не до того, – згадує пані Галина. – А от тато відновив справу і вже нам передав. Він був ветераном Другої світової війни. Під час прориву блокади Ленінграда отримав тяжке поранення. Довго лікувався в госпіталі на Кавказі. Через інвалідність не працював, тому був весь час вдома і займався домашнім господарством. В бджолах знаходив розраду.
Коли одружилися батьки пані Галини, частину подарованих на весіллі грошей вони витратили на придбання трьох вуликів з бджолами. Пасіка згодом збільшилася, але великою не була. Десь з десяток бджолосімей. Тримали пасіку переважно для власних потреб. Ну, можливо, якусь частину меду купували односельчани.
Галина Іванівна, пригадуючи дитинство, каже, що в Дягові тоді багато хто займався бджолами. Вона завжди допомагала батьку: підгодовувала бджіл, мед відкачувала. Але, каже, її організм тоді дуже реагував на бджолині укуси алергією, тому від деяких видів робіт батько її оберігав.
– Тато помер у 85 років, – ділиться пані Галина. – До свого останнього дня він тупав біля вуликів. Вже його руки погано тримали рамку, але він все ж виходив на пасіку. Тато зміг захопити цим мого чоловіка, якому, виходить, і передав пасіку, а я стала допомагати йому. Була переважно у нього на підхваті: щось подати, піднести, рамку навощити.
У відставку – на пасіку
Чоловік Галини Іванівни був військовим. Коли вийшов у відставку, бджолярство стало чи не найулюбленішим його заняттям. Неподалік Чернігова родина Дмитренків мала невелику дачу, то там розмістили пасіку з десятка вуликів, на якій потім Анатолій Афанасійович проводив більшу частину часу. Навіть обладнав в омшанику (будинок-зимівник для бджіл – авт.) куточок бджолотерапії.
У період цвітіння медоносів виїжджали з пасікою і подалі від дачі, виставляли вулики біля квітучих полів в околицях Чернігова.
– Чоловік десь прочитав, що в школах Японії дітям кожного дня дають ложку меду, – пригадує Галина Іванівна. – Це так вразило його, що він став обговорювати з представниками нашої міської влади, щоб зробити подібне і для чернігівських дітей. Ходив на прийом до тодішнього міського голови, зустрічався з керівництвом підприємства, яке займається забезпеченням харчування в закладах освіти. Пасічники були готові надати мед. Але далі слів та обіцянок не дійшло, бо на заваді став бюрократизм.
Галина Дмитренко згадує колишнього міського й обласного голову Спілки пасічників Ігоря Сокоринського, який мріяв про те, щоб вільні землі навколо Чернігова засіяти та засадити медоносними травами та деревами. Ігор Сокоринський з 2014 року воював у зоні АТО. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, він з першого дня знову став на захист – обороняв Чернігів. А після деблокади міста поїхав на Схід, де був розвідником. На жаль, Ігор Сокоринський у грудні минулого року загинув біля Бахмута.
Її сумніви, наміри та рішення
– З часом здоров’я стало підводити, – каже пані Галина. – Чоловік захворів, тому я стала допомагати йому ще більше. У нашого сина до цієї справи душа не лежить. Він готовий допомогти в технічному плані (перевезти пасіку, змайструвати вулик), але ходити біля бджіл не погоджується. Пробували умовити батька продати бджіл, але він був категорично проти. Хоча йому вже зовсім важко було: пересувався з допомогою милиць. Поступово основне навантаження лягло на мої руки.
Анатолій Дмитренко помер в перші дні російського вторгнення. Бджоли ще спали тоді. Вони пробудилися якраз, коли ворога прогнали з Чернігівщини. Як не важко було пані Галині, наскільки ще свіжою була біль від втрати чоловіка, але вона і в думках не допускала того, що вона мусить позбутися і його справи.
– Пасіку трохи поділила, – розповідає пасічниця. – Сім вуликів віддала родичам, а решту залишила собі. Хоча раніше трохи сумнівалася, чи зможу справитися сама. Але, мабуть, визначальною стала згадка про одну зустріч.
Пані Галина переповіла, як років 20 тому під час якогось ярмарку до неї підійшла відвідувачка (як згодом виявилося – працівниця одного з чернігівських театрів) і запитала, де можна придбати вулики. Вони розговорилися, співрозмовниця розповіла, що родом з села Пальчики, що на Бахмаччині (батьківщина Петра Прокоповича – винахідника рамкового вулика - авт.). Її покійний батько був пасічником, коли він помер мама хотіла була продати пасіку, та донька не дозволила. Вирішила зберегти пасіку як пам’ять про батька.
– От тоді я і задумалася: а чи змогла б я так? – посміхається Галина Іванівна. – Стала помічати, що організм мій з роками якось адаптувався і не так реагував на укуси бджіл. Хоча певний страх залишався.
За два роки пасіка збільшилася
Навіть після того, як частину вуликів пані Галина передала родичам, її пасіка за ці два роки збільшилася. Жінка контролює процес, уважно стежить, як бджілки зимують, спостерігає за їхньою поведінкою.
– Стараюсь пильнувати, щоб не тікали рої, – ділиться пасічниця. – Хоча, припускаю, що минулого року все ж декілька роїв вилетіло. Цього року моя пасіка збільшилася ще на чотири бджолосім’ї.
Жартуємо, що з таким станом справ з сьогоднішніх 11 вуликів наступного року вже може бути 22. Але пані Галина каже, що планує за вдалої зимівлі наступного року частину вуликів виставити на продаж. Якщо ж не вдасться продати, то буде займатися. Вдала зимівля залежить від багатьох факторів. Один з них – достатній запас їжі.
– Це зараз звикли: весь мед, що бджоли запасають, пасічники відкачують, а взимку годують комах цукровим сиропом, – зі знанням справи зауважує бджолярка. – Насправді бджола має харчуватися бджолиним кормом. Мої бджілки минулу зиму пережили на меду. Думаю, що так буде і цього року.
Не медом єдиним, а й кавунами та малиною
Пані Галина задумується над тим, кому передасть свою пасічну естафету. Син поки що хоч і не «визрів» до цього, але, можливо, з часом і його сімейна справа зацікавить. Поки що він не одружений, а коли матиме власну родину і у Галини Іванівни з’являться онуки, то вона передасть свої уміння їм.
– Мій брат Іван ось теж вже собі поставив чотири вулики, – показує рукою на сад пані Галина. – Його сину зараз не вистачає часу, бо він студент, але коли щось треба мені допомогти, то вони обидва, і брат, і племінник, не відмовляють.
Про Івана Антоненка варто б теж окремо розповісти. Ми і планували це зробити. Але поки спілкувалися з Галиною Іванівною він лише на декілька хвилин з’явився на домашньому обійсті, перекинувся з нами жартами, виніс великого кавуна, вирощеного на власному городі, і знову втік у справах. До речі, переконалися, що кавун, вирощений на городі Івана Антоненка, не поступився смаковими якостями славнозвісним херсонським кавунам.
– Теревенити йому ніколи, бо пора зараз гаряча, – пояснює Галина Дмитренко. – Поки тримається погода, треба встигнути картоплю викопати. Домовився з людьми на вечір, щоб збирати бульбу, а тут техніка підвела, то займається ремонтом. Ось поговоримо з вами – і теж піду в поміч.
Розмовляємо з Галиною Іванівною за столом на ґанку. Смакуємо медом в стільниках, які щедро підрізає господиня. Разом з медом почергово надкушуємо скибки соковитого кавуна. І хоч кавун теж солодкий, але він розбавляє більш насичений медовий солод. Смакуємо і обережно слідкуємо за тим, щоб до рота не залетіла оса. Їх тут цілий рій кружляє.
У бджіл все так, як і у людей, але раціональніше
Одягаємо захисні капелюхи і прямуємо на пасіку. Наближаємося до вуликів, але стаємо так, щоб не турбувати бджіл. Бо навіть пасічниця не почувається на цій території господаркою. Господарі тут – бджілки.
– У бджіл все так, як і у людей, – розмірковує пані Галина. – А можливо, їхнє життя влаштовано раціональніше. Брат іноді каже, що людям треба думати так, як думають бджоли. Адже здається, що у них все більш чесно і справедливо: хтось працює, хтось ремонтує, хтось доглядає потомство, а хтось стоїть на сторожі родини. Он, бачите, тут теж злодій кружляє: вже не вперше бачу саме біля цього вулика шершня. Так і хоче потрапити всередину. Але шанси у нього малі – там надійна охорона. Хоча буває, що бджоли з сусідніх вуликів можуть влаштовувати справжні війни між собою, коли малий взяток. Тоді в пошуках меду комахи намагаються залізти до сусідніх вуликів і красти там мед. Таким чином одні нападають, а інші обороняються, а в підсумку можуть загинути обидві сім’ї.
Дивуємося тому, що кожна з тисяч комах безпомилково летить саме до свого вулика і не губиться у хаотичній метушні. Виявляється, що у них є свої навігатори та орієнтири.
Галина Іванівна готова безкінечно розповідати про захоплення. В кожному її слові – і життєва мудрість, і простота та скромність, і материнська турбота. Вона впевнена, що бджола – це комаха Божа, бо стільки корисностей дає своєю невтомною працею. Навіть тільце мертвої комахи приносить користь, коли його використовують для приготування різноманітних настоянок та лікувальних засобів.
– А чим займалися до того, як вийшли на пенсію? – запитуємо.
– Я – дипломований економіст, – відповідає пані Галина. – Переважну частину життя пропрацювала в колишньому Управлінні Національного банку України в Чернігівській області.
Гарне продовження роду Антоненків
Галина Іванівна зупиняється біля малинових рядів. На кущах червоніють великі ягоди. Жінка запрошує скуштувати.
– Це Іван вирішив минулого року ще і малини посадити, – каже вона. – Оце маємо якраз невеликий перший урожай.
Галина Дмитренко хоч і не живе у Дягові постійно, та коли приїздить сюди з Чернігова, щоб провідати своїх золотокрилок та дати їм лад, не почувається як у гостях. Їй завжди радий брат зі своєю родиною. Допомагають одне одному, підтримують в усьому. Хвалить пані Галина Іванову дружину:
– Подивіться, скільки квітів вона насадила! Тут і троянди, і різноманітні хости, і жоржини. А ось не такий поки звичний у нас гібіскус трав’янистий.
Дякуємо за гостини і збираємося додому. Але господиня просить ще хвилинку зачекати. Миттю поспішає до літньої кухні і виходить з подарунками: на додачу до кавуна, який отримали від Івана Антоненка, несе мінірамки з медом та нарізані стільники з пергою (квітковий пилок рослин, який збирають медоносні бджоли).
Гарне продовження має рід Антоненків. Вони беручкі до всього: аби був достаток, аби було приємно собі і людям, аби не було соромно перед пам’яттю рідних, яких вже немає поряд. А головне – вони не бояться викликів і пробують братися за нове, те, до чого раніше ніхто б і не наважився, за те, що здається іноді непосильним.
