Це сьогодні нам легко фіксувати чи не кожен свій крок за допомогою смартфонів. Інша справа, як було колись: якщо і постановочне фото, то чого вартувала сама підготовка до фотографування. Це було ціле дійство з вибором найкращого вбрання, створенням зачіски та фотографування у студії з професійним фотографом. А якими щирими посмішками світяться обличчя на аматорських чорно-білих фото! Таке враження, що сьогодні немає таких посмішок. Та й самі чорно-білі світлини наразі велика рідкість. Вони збереглися лише в фотоальбомах, які з роками стають родинними реліквіями. Гортаючи їхні сторінки, можна досліджувати родовід, вивчати людські долі.

Згадати все по фото

Жителька Лісок Ольга Сащенко – шанована в селі людина. Кохана дружина, улюблена мама, бабуся, прабабуся, гарна господиня, квітникарка, майстриня-вишивальниця. Вона час від часу бере фотоальбоми, вмощується на дивані і починає за переглядом світлин згадувати прожиті майже вісім десятиліть. У них були як радісні моменти, так і не зовсім. Були зустрічі і розставання. У цих альбомах – ціле життя. Вони – справжній скарб, музей, архів родини, берегинею якого є пані Ольга.

Народилася вона у Степанівці, у великій, багатодітній родині. На жаль, немає в архіві світлини, де була б вся сім’я в повному зборі. Але береже те найдавніше фото, датоване аж 1950 роком, де вона разом з батьками.

Молоді Сащенки з первісткомМолоді Сащенки з первістком

– Тут батько, мати, дві сестри, два брати, – починає розповідь Ольга Сащенко. – Двох найстарших на фото немає. Вони тоді вже пішли на свій хліб: брат служив в армії якраз, а сестра вчилася. Я тут шестирічна.

Ольга Антонівна каже, що в повоєнні роки було модним знімкуватися у заїжджих фотографів-аматорів, які періодично з’являлися в селі. Якраз під час одного з таких візитів мама Олі зібрала всіх, аби залишити пам’ять.

Зі Степанівки – на Донбас

В Степанівці минуло її дитинство, в місцевій школі Оля закінчила п’ять класів. А потім рік їй довелося прожити на Донбасі.

– Старша сестра забрала мене до себе у місто Ворошиловськ, – згадує Ольга Антонівна, і демонструє наступну світлину, на якій вона разом зі своїми однокласниками. – Так називалося тоді місто Алчевськ, що на Луганщині (з 2014 року знаходиться в окупації, в складі самопроголошеної лнр – авт.). – Важко стає на серці, коли чую, що робиться на Донбасі. Адже в пам’яті залишилися приємні спогади про те, яким бачила його в дитинстві, хоч прожила там лише рік. У нас там була велика триповерхова школа на 800 учнів. Тільки в нашому класі навчалися 39 учнів.

У Ольги Антонівни завжди були вірні подругиУ Ольги Антонівни завжди були вірні подруги

Правду кажуть, що з віком нещодавні події швидко забуваються, а от те, що відбулося ще в дитинстві, міцно вкарбовується в пам’ять. В пам’яті пані Ольги, як кадри кінохроніки, і до сьогодні стоїть та мить, коли вона вперше ступила на подвір’я нової для себе школи, де все тоді для неї було новим і незвіданим.

– Там був такий звичай, що за п’ять хвилин до уроків всі виходили на шкільне подвір’я, шикувалися класами на лінійку, – розповідає жінка. – Я стояла сама, бо ніхто мене за руку не привів до мого класу. Розумію, що я в чужому місті, серед незнайомих людей і мені треба з кимось познайомитися, потоваришувати. Навкруги ходять, бігають такі ж як і я школярі. Коли туди приїхала, то говорила по нашому, по-степанівськи, але розуміла, що так не буде там, бо всі навкруги говорили російською. Саме так і звернулася до дівчинки, яка пробігала повз і була за віком схожа на мою однолітку: «Девочка, в какой ты класс ходишь?» «В пятый. Ой, нет, в шестой», – відповіла вона. «И я в шестой», – кажу. «Девочки! Наша, наша новенькая!», – гукнула вона. Так дівчатка забрали мене до свого колективу.

Дитина з недитячими обов’язками

Через рік вона повернулася знову до Степанівки, де продовжила навчання в рідній школі. Той сьомий клас став останнім її шкільним роком.

– Як не вмовляли мене продовжувати навчання у восьмому класі, але сімейні обставини склалися так, що у 14-річному віці мусила йти працювати на ферму дояркою, – каже Ольга Антонівна. – Батька на той час вже не було (він помер ще коли мені було сім років), старші брати і сестри мали свої родини, один з братів служив в армії, мама хворіла. І на мої плечі звалилося все і по догляду за нею, і по господарству. Я ще відчувала себе наче як і дитиною, але вже мала справлятися з обов’язками дорослої людини.

Дояркою Ольга Сащенко пропрацювала 14 років. Як згадка про ті роки у її фотоальбомі збереглося фото, вирізане з обласної газети «Деснянська правда». На вирізці – позначка, зроблена простим олівцем «1968 р.»

– Тоді я була делегатом партійного з’їзду в Києві, – пояснює жінка. – Якраз перед відправкою автобуса з обласною делегацією з Чернігова підбіг кореспондент, швиденько сфотографував. І поки ми перебували в столиці номер «Деснянки» з фото вже вийшов. Коли повернулася додому, то мій Василь наче як навіть приревнував: «Не встигла з дому виїхати, а вже до газети потрапила!» Зараз це вже наш родинний жарт такий

Дорога до її серця

Ось тут, мабуть, і з’явилася нагода детальніше дізнатися у пані Ольги про її Василя. Бо до того вона якось мимохіть про нього згадувала.

– Того ранку я з подругою поверталися з ферми додому після ранкового доїння, – пригадує Ольга Антонівна. – Назустріч нам ішов хлопчина. Коли порівнявся з нами, звернула увагу на його змучений вигляд. Він запитав дорогу до колгоспної контори. Ми розказали, як дійти йому туди. Потім дізналися, що Василя направили до нас в колгоспну бухгалтерію на практику.

Як виявилося, Ольга показала Василю дорогу до контори, але тоді ще не розуміла, що у ту мить він вже намітив свою дорогу до її серця. Вже вечором була їхня друга зустріч у сільському клубі. Він тоді дізнався, що дівчина «занята», але собі поставив мету будь-що, але завоювати її.

На весіллі у синаНа весіллі у сина

– Довго завойовувати не довелося, бо невдовзі і я стала шукати можливості зустрітися з ним, – зізналася Ольга Антонівна і трохи знітилася. – Стали зустрічатися, але якось посварилися і цілий рік не спілкувалися. Кожен з нас жив власним життям. Василь тоді вже працював у Дмитрівці. Телефон в Степанівці був лише в колгоспній конторі. Біля нього чергував посильний, який мав прийняти дзвінок і покликати до телефону того, кому телефонували. Та якось до мене також прийшов посильний: «Тобі телефонує Василь Сащенко». Я не йшла на виклик декілька разів, аж поки одного разу моя колишня вчителька (якраз вона чергувала біля телефону) стала вмовляти: «Сходи. Поговори».

Василь розпитав дівчину про її життя і попросив дозволу приїхати до неї. Вона погодилася, хоча й не знала, що юнак мав значно серйозніші наміри, ніж просто приїхати на побачення.

Наступного дня біля Ольгиного двору зупинилася автівка, з якої вийшов її Васильок з двома товстунами. В одному з них вона впізнала голову Дмитрівського колгоспу Петра Хомрача.

– До того Василь не бував у мене вдома, – посміхається Ольга Антонівна. – В ті часи таке не було заведено. Навіть при зустрічі з хлопцем на вулиці у дівчат виступав багрянець на щоках. А тут таке та ще й серед білого дня. Як виявилося, всі вони приїхали, щоб посватати мене. Цілих п’ять годин тривало те сватання, аж поки я не дала згоду.

Давши згоду Василю, Ольга мусила відмовити Миколі, який упадав за нею до того. Але за всі ці майже шість десятиліть жодного разу вона не пошкодувала. Мабуть, так само, як і кожен, кого стосувалися ті романтичні справи, бо всі в майбутньому знайшли своє щастя: Микола невдовзі теж одружився, а його дружина стала колегою і чи не найкращою подругою Ольги.

Писана та вишивана історія родини

У неї є ще стільки справ, які чекають на продовження. Одна з них – історія роду. Почала її писати давно. Цілий великий зошит для цього відвела. Багато чого довелося пригадати, мабуть, багато лишилося не зафіксованим. На те є свої причини. Але пані Ольга запевнила, що обов’язково далі буде.

– Я це роблю саме для того, щоб нашим онукам та правнукам залишилася пам’ять про попередні покоління, – розмірковує жінка. – Ми відходимо (з усіх нас семи братів і сестер ще живі лише двоє), і поступово втрачається багато чого з пам’яті. Щоб цього не сталося, я зібрала багато відомостей про своїх рідних.

Життєва філософія, яка укорінилася в родині Сащенків, переходить із покоління в поколінняЖиттєва філософія, яка укорінилася в родині Сащенків, переходить із покоління в покоління

Про захоплення квітами та вишивкою Ольга Антонівна говорить з особливим трепетом, бо вважає, що квіти і вишивання для неї – це друге життя.

– Раніше перше, що я робила вранці, коли прокидалася, – виходила в садок і раділа черговій розквітлій троянді, – каже пані Ольга. – Був випадок, коли зловмисники нівечили мої квіти. Але я рятувала красу.

Для всіх занять у Ольги Антонівни є свій час: у свята – написання історії роду, весною і влітку – плекання квіткового раю, а довгими зимовими вечорами – вишивання. Щодо вишивання, то це переважно невеликі картини, на яких зображені квіти, янголята. Вишиває вона з 12 років. Спочатку – нитками, а останніми роками спробувала вишивати бісером. Найбільшим витвором її рук є ікона Серафима Саровського.

Від ранньої весни до пізньої осені будинок Сащенків потопає в квітахВід ранньої весни до пізньої осені будинок Сащенків потопає в квітах

– Коли на початку 90-х років померла Паша Петрівна, то я стала відвідувати нашу церкву в Осьмаках, – пригадує Ольга Сащенко. – У храмі тоді якраз сталося пограбування. Зловмисники викрали велику мальовану ікону Серафима Саровського, зрізавши саме полотно. Я поставила собі за мету вишити такий образ. Коли зняли мірки і розрахувала, скільки хрестиків мені доведеться зробити, то трохи злякалася. За порадою знайомої отримала благословення від нашого батюшки і приступила до роботи. Як не дивно, але вже через два місяці мою вишиту ікону вставили в стару рамку.

Є що Сащенкам передати своїм нащадкам: і добротний дім з обійстям біля нього, яке потопає в розмаїтті квітів, і вишивки, якими прикрашені стіни кімнат. А ще вони передадуть життєву мудрість, душевну доброту і тепло сердець. Інакше й не може бути, бо така модель цієї родини. Вона зафіксована у сімейній конституції, писаній кількома поколіннями. Ольга та Василь Сащенки роблять все, щоб ця модель не порушилася, не зникла після них, а зв’язок поколінь існував і надалі: в спогадах, в кожному хрестику на вишитій картині, в кожному слові родинної історії і в кожній світлині родинного фотоальбому.

Життя без інтернету та телефонів було цікавішим

Подальше місце проживання родини Сащенків визначалося роботою Василя Васильовича. Вісімнадцять років прожили в Майському, звідки він родом. А потім справили новосілля в новозбудованому будинку в Лісках. Тут Ольга Антонівна 28 років пропрацювала в сфері побутового обслуговування. Каже, що сама того не очікувала, але коли в селі відкрили комплексний пункт від Менського побуткомбінату, її запросили туди завідувачкою.

– Спочатку я навіть не розуміла, що це таке – квитанція, – каже жінка. – А мені ж треба було вести бухгалтерію. Швидко все освоїла. Ми надавали 21 вид послуг: пошиття та ремонт одягу, ремонт взуття, хімчистка, прання… Обслуговували людей вдома, їздили на виробничі дільниці, які знаходилися не лише в Лісках, а і в сусідніх населених пунктах. Приймала, передавала на виконання і повертала виконані замовлення. Транспорту власного у нас не було, доводилося підлаштовуватися під колгосп: їхала машина до Лук (тоді – Червоні Луки) – я зі своїми сумками разом з ними туди.

З сумом розповідає про те, як припинилася історія побуткомбінату.

– Інакше як розгромом я б це не назвала. Це була дуже потужна і потрібна людям служба, – переконана жінка.

Трохи світлішає погляд, коли згадує колег, з якими працювала.

Щорічно 20 років поспіль збиралися всі разом в березні, щоб відсвяткувати День працівників побутового обслуговування Щорічно 20 років поспіль збиралися всі разом в березні, щоб відсвяткувати День працівників побутового обслуговування

– У нас вистачало часу і на роботу, і на відпочинок, – ділиться пані Ольга. – Дуже дружний був у нас колектив. І керівник – Сергій Дмитренко. Може тому, навіть після того, як підприємство перестало існувати, ми залишилися вірними цій дружбі.

Ольга Антонівна також згадала чудовий колектив художньої самодіяльності, який був у них.

Вони збиралися на репетиції, їздили на виступи. Залучали до нього своїх рідних. Зокрема Василь Васильович, його тітка і дядько були неперевершеними акторами. На думку пані Ольги, в ті часи краще жилося, бо було живе спілкування. Без інтернету, без телефонів.

Не любить слова «свекруха»

В родинному альбомі Василя та Ольги Сащенків чи не найбільше світлин, зроблених саме за роки їхнього спільного життя: робочі моменти, відпочинок, діти (їх у родині народилося троє – Люба, Сашко і Славик), одруження дітей, онуки, золоте весілля.

У цій родині були і радісні, і сумні події, здобутки і втрати. На багатьох фото – образи тих, кого немає вже поряд. І двоякі відчуття переживає пані Ольга, переглядаючи їх: шкода, що з рідними вже ніколи не зустрінешся, але так добре, що є можливість ось так подивитися на фото і пригадати все світле і добре, що було тоді, коли вони всі були поряд.

На одній з таких світлин – покійна мама Василя Васильовича: старенька бабуся, яку фотокамера «зловила» за рукоділлям.

Ольга Антонівна каже, що у неї язик не повертається назвати Пашу Петрівну свекрухою.Ольга Антонівна каже, що у неї язик не повертається назвати Пашу Петрівну свекрухою

– Дуже не подобається мені це слово, – зізнається жінка. – Ми разом прожили 35 років, жодного поганого слова не можу сказати про Пашу Петрівну. Може, і не правильно це, але вона була для мене навіть кращою, ніж мама.

Життєва філософія, яка укорінилася в родині Сащенків, переходить із покоління в покоління. Вона передається разом з сімейними реліквіями, до яких належать і фотоальбоми зі світлинами.
Хоча не всі рідні живуть в Лісках, але дуже переживають одне за одного. Донька Люба, невістка (теж Люба, живе в Лісках, через дорогу), три онуки, правнучок. І хоча життя розкидало всіх по світу (Чернігів, Київ, далека Італія), але постійно вони на зв’язку. Як каже Ольга Антонівна, браку уваги вони з Василем Васильовичем не відчувають.

– Знаєте, коли хворію, на думку приходить таке: якби вони менше мене любили, то мені б легше було помирати. Бо дуже вони уважні, і знаю, як їм важко буде пережити це.

Читайте нас в Google News.Клац на Підписатися