Попри те, що похований Герой у Києві, на його малій батьківщині про нього пам’ятають, згадують, шанують.
Коріння – з придеснянського селища
Навесні 9 квітня 1971 року, Юрій з’явився на світ у придеснянському селищі Макошині. Там минуло його дитинство, шкільна юність. У 1986 році по завершенню восьмого класу місцевої школи він навчався у Конотопському будівельному технікумі транспортного будівництва (нині це класичний фаховий коледж СумДУ).
І хоч відтоді минуло аж чотири десятиліття, викладачі та одногрупники згадують Юрія: здібний, допитливий, зосереджений та відповідальний студент, який брав активну участь у громадській роботі. Ще коли Юрій навчався в школі, він був затятим футболістом, а їхня футбольна команда на районних змаганнях чи не завжди тоді посідала призові місця.
Усе це йому доводилося поєднувати з іншими заняттями: протягом одного року був редактором студентської газети «Квант», поза навчанням захоплювався радіотехнікою і навіть прагнув спробувати себе в професії телемайстра. Цікаво, що його мрія здійснилася: вже коли Юрій проживав в столиці, він деякий час працював на українському телебаченні – на каналі ICTV займався освітленням сцени, де відбувалися зйомки популярного тоді комедійного шоу.
Звістку про те, що Юри не стало, своїм одногрупникам та до alma mater приніс його товариш студентських років Олександр Толстой
– Ми разом жили в гуртожитку та навчалися в одній групі, класним керівником якої була викладач-філолог Ізольа Гончаренко, – каже Олександр. – Саме в технікумі Юрко зустрів кохання свого життя – з нашою одногрупницю Наталію вони одружився на третьому курсі. Я був свідком на їхньому весіллі.
Родина і трудові будні
Як тільки Юрій та Наталія отримали дипломи, вони поїхали до Харкова, де влаштувалися на будівництво. Але народження дитини, скрутні 90-ті роки минулого століття, важк життєві проблеми призвели до того, що молода родина переїхала з Харкова до Макошиного. Тут Юрій влаштувався до виправної колонії, у якій деякий час працював начальником загону.
Наталії Пешко, дружина Юрія, пригадуючи той період, говорить, що вони не бачили перспективи в тому, щоб залишатися і надалі жити на Менщині, тому вирішили спробувати підкорити столицю. Це їм вдалося – в Києві вони прожили разом аж 18 років.
– У столиці Юра здебільш працював у будівельній сфері, був зварювальником, справжній майстром своєї справи, – згадує Наталія Пешко. – У чоловіка були проблеми зі здоров’ям – дуже боліли ноги, мав захворювання хребта. Але він ніколи не жалівся – мовчки зробить укол і прямує на роботу.
Юрій почувався щасливим у сімейному житті, яке було спокійним та затишним. Разом з дружиною вони виховали сина, який згодом став військовим, діждалися онука. Наталя з теплотою в голосі пригадує:
– Іноді я затримувалася на роботі, а Юрій уже був удома. Він завжди телефонував і запитував, коли я повернуся, бо приготував на вечерю якийсь смаколики.
Коли прийшла велика війна
У перші дні повномасштабного російського вторгнення Юрій Пешко записався до місцевої тероборони. Інакше і не могло бути, адже мав підвищене почуття патріотизму. Згодом долучився до лав Збройних сил України, де у званні штаб-сержанта обіймав посаду старшого техніка стрілецької роти.
За словами дружини, він казав: «У мене росте онук і я не можу спокійно сидіти на дивані та просто спостерігати за всім цим»…
Указом Президента України «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» щтаб-сержанта Юрія Пешка посмертно нагороджено орденом орденом «За мужність» III ступеня.
– Так, це страшна трагедія, яку я ніколи не зможу прийняти, – каже дружина Героя. – Я сумую за чоловіком, адже він мав жити! Але вірю, що його смерть була недаремною, а наші діти, онуки – майбутнє держави – будуть жити у вільній Україні, радіти кожному дню, а перемога вже близько.
