Чим жив Корюківський район напередодні прийняття доленосного рішення — оголошення незалежності України. Що найбільше турбувало людей та як змінювалося ставлення до Радянського Союзу.
Газета — свідок
Районна газета по краплинці збирає всі місцеві новини. Журналістам усіх років треба віддати належне: аби не вони, пам’ять давно б стерла переважну більшість подій, які відбувалися в селах району та місті Корюківці.
Підшивки газет зберігаються в архівах, музеї, бібліотеках, редакції. Це справжній «клондайк», неоціненна інформація. І хоча «районки» засновувалися владою і до останніх років нею й контролювалися — працівники редакцій різними способами намагалися донести до людей неупереджену та правдиву інформацію.
А чого варті листи читачів! У них реальна картина всього, що відбувалося в різні періоди. І саме вони завжди найбільше дратували й нині дратують представників влади.
В магазинах нічого немає
1991 рік — це рік порожніх полиць у магазинах і безсовісного приховування товарів працівниками торгівлі. Уже п’ять років тривала оголошена владою перебудова суспільно-політичного життя. Наростала найгостріша економічна криза.
Товари зникли задовго до цього, тож люди вже були змучені й злі, створювали групи народного контролю, йшли «трусити» торгашів. Писали до газети: «Чи з’являться в Корюківці цукерки, яких немає вже з 1888 року?» Дорожчали корюківські шпалери, але їх не можна було придбати в Корюківці.
З цього приводу дотепні земляки сміялися зі сльозами на очах: «В нас обої мають крила, купиш їх ти на Курилах, у Карпатах, у Борзні. У Корюківці лиш — ні». Шпалери з бронзовою фарбою до цього року коштували 1 крб 80 коп. за рулончик, а потім подорожчали до 5 крб. І все одно купити їх було неможливо, лише по «блату».
«Торгові королі»
Хто мав родичів і друзів серед працівників торгівлі, був кумом королю та сватом міністру. У них було все: і вітчизняні товари, й імпортні. А решті людей видавали талони буквально на все, навіть на шкарпетки. Спритні ділки навчилися навіть підробляти талончики, щоби більше придбати товарів.
Але й по цих папірцях не завжди вдавалося щось купити. Народ просив, аби торгували прямо на підприємствах, тягнули номерки черги. Та був товар, якого могло б бути вдосталь — морозиво, що виготовляв Корюківський маслозавод. Та на жаль, торгівля не мала достатньо холодильного обладнання. Тому його замовляли й продавали не багато, а в селах узагалі цю смакоту люди не бачили.
Причетних до торгівлі людей називали «королями». Вони мали все, чого не було на полицях у магазинах. На складах підприємств громадського харчування лежали купи різного товару: цукерки, цигарки, майонез, горілка, коньяк, консерви.
Роздратовані корюківці навіть вдавалися до того, щоб ловити «блатних», котрі з набитими дефіцитними товарами сумками виходили з магазинів та складів через «чорний хід». Ледь не доходило до самосуду.
Тріщали склади й від шиферу, меблів, різного господарчого та промислового краму. Але і цей товар не продавали простим людям. Коли «притискали» керівників, ті казали, що чекають на розпорядження уряду республіки, бо повинні зрости ціни. У Корюківці на той момент проживало 14 500 людей.
Підготовка до референдуму
В СРСР 17 березня 1991 року запланували провести всесоюзний референдум, щоб з’ясувати ставлення людей до збереження Радянського Союзу та підписання нового союзного договору.
Представники керівної комуністичної партії закликали зберегти Союз та голосувати за новий договір, переконували, що Україна без Союзу не зможе обійтись. За кілька днів у Сеньківці, на кордоні трьох колишніх республік: України, Росії та Білорусі відбувся масштабний захід на підтримку Союзу.
Промовці засудили росіянина Бориса Єльцина, який оголосив війну президенту СРСР Михайлу Горбачову та Кабміну, прогресивним людям, які пропонували перейменувати Ленінград на Санкт-Петербург. Була там і делегація від Корюківського району.
Почалися скорочення на фабриці техпаперів, працівники найбільшого підприємства масово виходили з лав КПРС. Серед фабричних робітників створювалося опозиційне до Компартії крило.
Ціни стрибнули не лише на продукти та промислові товари, а й навіть на послуги побуткомбінату. А тридцять років тому люди, які не могли придбати одяг у магазинах, обшивали свої родини саме у корюківському побутовому комбінаті. Хорошу закрійницю знало все місто і навіть села. До неї на пошив були черги.
Рейди по торгових точках проводилися все частіше. Торгаші примудрялися сховати товар у сміттєвих баках, люстрах, коробках, які мали викинути чи спалити. Газета писала, як серед прихованих товарів у Козилівці виявили: сумки, дитячі кофтинки, хустки, клейонку, парасольки, труси, колготки, зошити, годинники, туфлі дитячі, туалетний папір, ляльку, креми, бюстгальтери.
У Холмах витягнули зі схованок: фотоапарат, магнітну стрічку, кросівки, велосипедні педалі, запчастини до мотоциклів, каністри, окуляри, магнітофон, тенісні кульки, м’ячі. У Корюківці в галантереї — креми, парфуми, електробритви, помади, фен, годинники, хустки, пряжу, парасольки, доріжки, дезодоранти, бюстгальтери.
Референдум відбувся
Людям на референдумі запропонували два бюлетені. Один — для голосування на референдумі СРСР із запитанням російською мовою: «Считаете ли вы необходимым сохранение СРСР как обновленной федерации равноправных суверенных республик, в которой будут в полной мере гарантироваться права и свободы человека любой национальности».
Переважна кількість жителів Корюківщини сказала «так» (24 019 голосів). Проти висловилося 2203 людей.
Другий бюлетень призначався для опитування населення Української РСР, і запитання було надруковане українською мовою: «Чи згодні ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу Радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України».
«Так» сказало 23957 мешканців району, «ні» — 1654. У цей час в Україні набирала обертів політична сила «Рух». Засоби масової інформації прямо говорили, що Україна самодостатня, а бідує тому, що годує Росію та інші республіки.
Рухівці
На початку літа 1991 року у районній газеті «Маяк» з’явилася публікація, що 3 червня, в неділю, в Корюківці на базарчику вивісили жовто-блакитний прапор. Тут же на ринку людям роздавали листівки, брошури, «самвидівські» газети. Розповсюджували їх люди, серед яких були й корюківчани. На лацканах піджаків вони прикріпляли значки (тризубець на жовто-блакитному фоні).
І хоча про існування Народного Руху в газеті не писали, люди вже знали, що у вересні 1989 року в Києві на установчому з’їзді була створена громадсько-політична організація «Народний рух України за перебудову».
На той час головною метою своєї діяльності Рух визначив відновлення парламентським шляхом державної незалежності України, побудову демократичного й гуманного суспільства. Головою обрали письменника Івана Драча.
Пізніше, у грудні 1992 року, Рух перетвориться на політичну партію. Єдиним головою НРУ оберуть В’ячеслава Чорновола. Та після його трагічної загибелі в автокатастрофі партія пройде непростий процес розколів й об’єднань і втратить свій потенціал.
Економічне піке
Тим часом економіка України тріщала по швах, запровадили картки споживача, по талонах продавали цукор, черги за хлібом ставали ще довшими. Усе гучніше ЗМІ говорили про створення суверенної Української держави. Але все одно — в складі СРСР.
Батьки з дітьми намагалися підготуватися до школи. Спеціально для «Маяка» мама однієї учениці порахувала, скільки треба коштів, аби зібрати першокласника. Вийшло 650 крб для дівчинки та 542 — для хлопчика.
В магазинах зі свічкою в руках не знайдеш шкільної форми для учениці та сорочки для учня. Про спортивний костюм лише мріяли. Шкільні форми берегли, прали, латали та передавали іншим. Нескінченні черги за зошитами та щоденниками.
Зошитів у косу, олівців, фломастерів, альбомів, фарб — немає. І хоча тоді з республіканського бюджету батькам виділяли кошти на придбання шкільного одягу (на учнів до 13 років — 200 крб, старше -250), купити щось було складно.
Спроба державного заколоту
Про цю подію у газеті не писали, а у Вікіпедії розповідається так. 19 серпня 1991 року з метою повернення суспільства до попередніх порядків була здійснена спроба державного заколоту.
Його ініціатори, представники вищого державного керівництва СРСР, заявили, що у зв’язку з начебто хворобою Президента СРСР М. Горбачова його обов’язки виконуватиме Г. Янаєв, а країною керуватиме Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС, рос. ГКЧП — Государственный комитет по чрезвычайному положению).
ДКНС оголосив про запровадження на пів року в окремих районах СРСР надзвичайного стану. Призупинялася діяльність усіх політичних партій, окрім КПРС, громадських організацій і рухів демократичного спрямування, заборонялися мітинги, демонстрації, страйки, запроваджувалася жорстка цензура над засобами масової інформації, призупинявся вихід газет, крім кількох лояльних до ДКНС.
У Москві, де відбувалися головні події, було запроваджено комендантську годину, виведено на вулиці та майдани війська. Вранці того ж дня у Києві представник ДКНС генерал В. Варенников, зібравши командирів військових частин гарнізону міста, наказав виконувати всі розпорядження ДКНС.
Заколотники ультимативно зажадали підтримки ДКНС з боку Верховної Ради та уряду республіки. Керівництво Компартії України направило на місця шифротелеграму із завданням партійним комітетам всіляко сприяти діям ДКНС. Лояльність щодо нього виявила більшість облвиконкомів республіки та керівництво Кримської АРСР.
Голова Верховної Ради УРСР Л. Кравчук у своєму виступі по республіканському радіо закликав громадян до спокою та витримки, запропонував зосередитися на розв’язанні найважливіших проблем повсякденного життя, заявивши, що відповідні оцінки й висновки зробить Верховна Рада України та її Президія.
Президія Верховної Ради УРСР лише ввечері 20 серпня прийняла заяву, в якій зазначалося, що постанови ДКНС, поки це питання не вирішить Верховна Рада України, не мають юридичної сили на території УРСР.
Якщо реакція керівництва республіки на події у Москві була загалом стриманою, то опозиційні сили від самого початку заколоту зайняли принципову позицію, розуміючи, чим загрожує Україні перемога ДКНС.
20 серпня Народна Рада — організована опозиція в республіканському парламенті — засудила державний заколот і закликала підтримати керівництво Росії у протистоянні з ним. 19–22 серпня 1991 р. масові мітинги-протести проти дій заколотників відбулися у Києві, Львові, Харкові, Донецьку, інших містах України, та головні події розгорнулися у Москві.
Центром опору стала Верховна Рада РРФСР, навколо якої зібралися тисячі захисників демократії, було зведено барикади. Опір ДКНС очолив Президент Російської Федерації Б. Єльцин. На його заклик, десятки тисяч людей вийшли на вулиці столиці й перекрили бронетехніці та військам шлях до будинку Верховної Ради РРФСР.
Серед захисників демократії в Москві було чимало українців. Над барикадами, поруч з іншими, майорів і український синьо-жовтий прапор.
Рішучий опір заколотникам з боку тисяч громадян, що заполонили центр Москви, дії керівництва РРФСР на чолі з Б. Єльциним, вагання військ, перехід окремих військових частин на бік демократичних сил, нерішучість самого ДКНС спричинили ганебний провал заколоту 22 серпня 1991 р.

30 серпня Президія Верховної Ради України заборонила діяльність Компартії України як складової частини КПРС. Після цього Президент СРСР М. Горбачов, який у дні заколоту був ізольований путчистами на південному березі Криму, стрімко втрачав владу.
Різко посилювалася діяльність керівництва Російської Федерації, яке відіграло ключову роль у придушенні заколоту. Союзні органи влади були паралізовані. Виникли сприятливі обставини для здобуття незалежності союзними республіками, вийти з-під радянської окупації.
Корюківщина після заколоту
На сторінках «Маяка» читаємо коротке оголошення, що 24 серпня на надзвичайній сесії Верховної Ради Української РСР прийняли Акт про незалежність України та інші важливі документи. А 1 грудня народ України візьме участь у референдумі, де висловить свою думку з приводу цього.
29 серпня «Маяк» повідомив, що у зв’язку з прийняттям Президією Верховної ради України указу «Про тимчасове припинення діяльності Компартії України» рішенням райвиконкому від 27 серпня 1091 року «Маяк» виходить як газета Корюківської районної ради народних депутатів.
Компартія припинила існування, її майно передали на баланс органів державної влади та управління. Більше як 15 мільйонів членів партії позбулися посад та привілеїв. Розпочалася підготовка до референдуму та виборів президента України.
На сесії райради, яка відбулася 2 жовтня, депутати Корюківського району засудили спробу державного перевороту в СРСР та створили тимчасову комісію, аби перевірити діяльність посадових осіб у зв’язку зі спробою заколоту.
Влада дала дозвіл на проведення 13 жовтня о 12 годині народного мітингу. Ініціаторами його проведення були «члени міського клубу депутатів і виборців: А.І. Савченко, В. О. Гурин, М. П. Минко, В. О. Лутава, І.В. Милейко, І.О. Никитенко.
На мітингу розглянули питання про соціально-політичну ситуацію в місті, роботу виконкомів, злиденне життя, поставили питання про відставку керівників, які себе скомпрометували.
Вибори президента
На посаду першого президента України претендувало 94 особи, але реальними кандидатами були троє: Леонід Кравчук, В’ячеслав Черновол та Левко Лук’яненко. Щодо претендентів і самі вибори люди в газеті висловлювалися досить стримано.
Наприклад, що Україна має стати незалежною, але розривати зв’язки між сусідами не треба, слід лише переглянути порядок цих зв’язків. Дехто введення президентської форми правління вважав завчасним. Впевненості, що на референдумі люди проголосують за незалежність не було.
Найбільш прогресивно налаштовані громадські організації почали проводити форуми на підтримку незалежності. Вже тоді на своїх зібрання вони співали «ще не вмерла Україна». Такий форум інтелігенції Чернігівщини відбувся 20 жовтня в обласному драмтеатрі ім. Т.Г Шевченка.
Першого грудня жителі Корюківського району 94% голосів обрали Президентом України Леоніда Кравчука (26 391 «за»). Розпочалося будівництво незалежної України.

