Маю сказати, що з часу прибуття до ДіСі (ДіСі – Дістрікт Коламбія, так самі американці називають Вашингтон, щоб не плутати столицю з однойменним штатом) та аж до кінця нашої поїздки абсолютно всі місцеві, починаючи з дружньо налаштованого таксиста-ефіопа, називали нас німцями.
Що було тому причиною, я так і не зрозумів – чи то наш одяг, чи той факт, що Саша в школі вчив колись німецьку… Але, як кажуть, дякуємо вам, браття-американці, що москалями не називали.
Ніч посеред дня
В ДіСі нас очікували субтропічна спека, пронизливо чисті вулиці та незвичне відчуття глибокої ночі при денному світлі. Коли, стоячи біля Білого Дому о сьомій вечора, твій організм відчайдушно намагається вкласти тебе спати, наче каже: чувак, вдома ти вже сопеш в обидві дірочки! Пів на другу ночі!
Тяжко адаптуючись до різниці в часі, відходячи від довгої сімнадцятигодинної дороги, як розімлілі лінивці, ми протинялися залишок дня по центру ДіСі – Білий Дім, монумент Вашингтону, довгі зелені алеї та безкінечна кількість пам’ятників. На мої численні запитання щодо цих пам'ятників наша американська колега Енді спочатку читала інформаційні таблички, а потім, сміючись. відповідала: some guy on a horse (якийсь хлопець на коні).
Біля Білого Дому
Годині о двадцятій ми за внутрішнім покликом та бурчанням живота змістили свій маршрут ближче до бургерів та стейків. Енді нагодувала мене смачним, але таким занадто «спайсі» стейком, що відчуття полум’я в грудях було ще й на наступний день.
Американці фанати перцю, до речі, як я дізнався в подальшому. Замовляючи будь-що, завжди (чуєте? завжди!) уточнюйте, «спайсі» чи не дуже. Тут треба враховуючи смак американців – якщо ви не фанат гострої кухні, просіть взагалі без перцю, бо «не дуже перчений» – то ще не факт, що справді «не дуже».
Цікаво, що стереотипно-гостра мексиканська кухня, популярна на просторах Америки, виявилась насправді аж ніяк не гострою. Всілякі «буріто» й «тако» видалися мені схожими на нашу шаурму, тільки з рисом та гуакамоле-авокадо.
Хліб-м’ясо-хліб
Наступного дня, дещо виснажений, але в цілому на повному позитиві, поспавши без задніх ніг годин дванадцять, о-пів на восьму ранку вже стояв біля готелю з горням кави, із задоволенням спостерігаючи за впорядкованою метушнею столиці Штатів.
Нічний Вашингтон
Я люблю зазвичай піднятися раніше та потинятися вранішніми вулицями, вбираючи в себе кожного разу особливий ритм нового міста. Аж надто привітні американці посміхалися та постійно вибачалися, на перших порах вганяючи мене в певний ступор.
Ось відчиняються двері ліфту, виходить з нього американка з незмінною посмішкою і така до тебе: «екскюзмі» або «сорі». А ти не розумієш, що, власне, сталося.
Або йдеш вузьким коридором, розминаєшся, а тобі звичне: «сорі» і т.д. Цінують вони приватний простір людини, дуже цінують – і свій, і чужий. А ще таке: рефлекс у них, зустрінеться з тобою поглядом і одразу – «хав ар ю» (як справи). Ти на автоматі, як ввічлива людина, починаєш відповідати, що мовляв, «файн» тощо, але, як правило, вже в спину американцю.
Утім, про позитив та дружне ставлення американців розкажу пізніше, це, як на мене, окрема тема. Забігаючи наперед, можу лише сказати, що багато стереотипів та міфів для мене наприкінці поїздки звелися нанівець.
Снідають, до слова, жителі Штатів тими ж сендвічами. Пробачте мені, мої любі друзі-американці, що називав їх бургерами, але ж, як на мене, то все одне – хліб-мясо-хліб. Ну або, якщо вдома, то на сніданок обов’язково яєчня з беконом або пластівці.
Про каву. Не скажу, що в Україні зараз вже зародився культ цього напою, фанатом якого я є. Тож говорити, що американці п’ють кави більше, ніж ми, мабуть, неправда. А ось що п’ють вони каву з надто великих стаканів та ударними кількостями, то абсолютні реалії, так і є.
Український доктор Хаус
Того дня, за підрахунком мого телефону, ми пройшли кілометрів двадцять. Ходили дивовижно знайомими з телевізора місцями: значно менший в реальності Білий Дім, Капітолій, Національний архів, Національна бібліотека Конгресу, Музей повітроплавства та астронавтики, Національний музей американських індіанців…
Тут, до речі, злий жарт зіграли зі мною ті самі злощасні нові кросівки, які натерли ноги до кривавих мозолів. Ближче до вечора я кульгав в стилі «Флоріда», себто, як краб – почасти боком. Враховуючи кількість піших маршрутів у ті дні, я врешті зашкутильгав, як доктор Хаус, тільки що без ковіньки і з заліпленими купленим в місцевому «Таргеті» пластиром п’ятами.
Окремо про Національний архів США. Американці дуже цінують свою історію, незалежність, ну і, власне, свою країну. В архіві, як відомо, зберігаються Конституція, Декларація Незалежності та Білль про Права.
В архіві біля цих документів Енді з такою гордістю й так емоційно розповідала про цей період американської історії, що не відчути всю цінність було б складно.
Вийшов звідти з великим бажанням поповнити свої скромні знання з американської історії. Обмовившись про це, я вже незабаром отримав в подарунок книгу David McCullough «1776». Звичайно, англійською мовою, що тільки підсилило бажання поповнити не лише прогалини в історії, але й в англійській.
Музеї у них, до речі, будують постійно. При чому це не якісь недолугі коробки, а дуже креативні арт-будівлі, під тематику місця. І відвідини майже всіх музеїв, на наше здивування, абсолютно безкоштовне.
Дуже атмосферним виявився вечірній похід до монументів та меморіалів ДіСі, де купа молоді робила дурнуваті селфі. А також до Національного меморіалу ветеранів Другої світової війни. І до місця, яке мені сподобалось найбільше, – Меморіалу Лінкольна.
У цю частину Вашингтону раджу йти саме темної пори доби, бо всі монументи освітлюються і реально огортаються якоюсь особливою атмосферою та шармом. Тут, сидячи на сходинках біля шестиметрового поважного Лінкольна, я з неприхованим задоволенням спіймав те саме чудове відчуття вагомості місця та глибини пізнання неосяжного світу. Коли ти кожен день, мандруючи, вбираєш все нові та нові місця, знаючи, що вже ніколи не будеш таким, як колись.
