Було в сім’ї троє синів. Саме такий початок мають багато російських казок. Причому один обов’язково мав бути дурником, а між всіма синами загалом були геть відсутні приязні стосунки. Інша справа – українські казки. Тут не принципово було, щоб мова йшла про трьох синів. Може бути і один, але вихований батьківською мудрістю і зігрітий материнською любов’ю. Пригадайте Івасика-Телесика: батько зробив йому човника, а мати турбувалася, аби маленький рибалка не був голодний.

Народили і виховали не тільки трьох синів, а й доньку

Віра та Микола знали одне одного з дитинства: з народження жили в одному селі, ходили до однієї школи, хоч і з різницею в два роки. Близькими стали лише тоді, коли Микола повернувся з армії. Дівчина не була прихильницею молодіжних вечірок чи відвідин сільського клубу, та черговий перегляд там якогось фільму і відіграв вирішальну роль: додому було зовсім недалеко, але Микола викликався провести.

Далі було все так, як у більшості молодих людей: зустрічі, побачення, прогулянки під зорями. Спокійного, часом меланхолійного Миколу бувало «проривало», і він починав пригадувати Афганістан, під палючим сонцем якого провів два роки «строчки».

Віра розуміла, що іноді хлопцю хотілося виговоритися, з кимсь поділитися тим, що тоді було таким ще свіжим у його пам’яті

І про те, як доводилося втрачати друзів, і про те, як було страшно думати, що так само в якусь мить може статися з ним. Вона помічала невисловлені Миколою запитання: «За що ми там воювали?», «Заради чого гинули на чужій землі наші хлопці?».

Від першої зустрічі до весілля минуло кілька місяців. Обоє зрозуміли, що потрібні одне одному. Декілька місяців мешкали двома родинами в батьківському домі Миколи, а на зиму перебралися до власної оселі. Батько Миколи, далекоглядний дядько Сашко, розумів, що двоє його синів стануть дорослими, і комусь з них має стати в нагоді будинок, який затіяв зводити кілька років тому.

Льошка, Андрій та Олег

Вони були щасливі, коли дізналися про нове життя під серцем Віри. І обом не було різниці, хто саме там – хлопчик чи дівчинка. Бо знали, що у них попереду – велике життя. А їхній новий і світлий будинок обов’язково звеселятиметься не одним дитячим голосом.

Невдовзі народився Олексій. Льошка – так кликали його всі домашні. Первісток, а отже – цілий світ для Віри та Миколи. Радість для бабусь та дідусів з обох сторін. Для одних він став першим онуком, для інших – хоч і не першим, але не менш улюбленим.

Усі ніяк не могли натішитися дитиною. І не біда, що у мами не вистачало молока (лише до трьох місяців Олексійко відчував його смак).

Далі його годувальницею стала корівка Ласуня, яку тримали в господарстві тато й мама

Тільки Льошка почав намагатися ставати на ніжки, як Віра відчула, що повторно треба готуватися стати мамою. Спочатку сприйняла це з острахом і переживаннями: як бути з двома малюками? Олексійчик такий ще маленький. Але Микола підтримав, сказавши лише одне: «Витримаємо!» Сподівалися на дівчинку. Але ні: старшенькому виповнилося лише рік і три місяці, як у них з’явився Андрійко.

Клопотів, звичайно, додалося. Але справлялися, бо підтримували одне одного. Допомагали батьки: і по господарству, і з онуками. Поки хлопці були маленькими, то, звичайно, більше клопотів діставалося мамі. Як тільки Льоша і Андрій підросли – як хвостики, не відступали від батька: у дворі, на городі, в майстерні, біля дров, на заготівлі сіна… І мати, і батько передали їм спокійну вдачу, невелика різниця у віці стала запорукою того, що хлопці були не лише братами, а й найближчими друзями. Тож батьки вирішили, що на навчання до першого класу вони підуть разом.

Про третю вагітність Віра повідомила рідним тоді, коли синам вже виповнилося чотири і три роки

Батьки сподівалися, що третьою дитиною обов’язково має бути дівчинка. Але у них з’явився Олег. Від народження він став демонструвати, що відрізняється від старших братів: був жвавіший, непосидючий і допитливий. Поки не підріс, то за ним треба було дуже наглядати. Але батьки впоралися.

Троє синів зростали, як і має бути в дружній родині, вихованими, працьовитими. Олексій з Андрієм навчалися в одному класі, за одною партою. Згодом і Олег долучився до школярів. Жвавість наймолодшого сина батьки спрямували у правильному напрямку, тому проблем з навчанням та поведінкою в школі не було. Всі троє виявилися спокійними і врівноваженими, стриманими у вчинках та діях: вранці – на навчання, після уроків – одразу додому. Бо знали, що там на кожного чекають обов’язки по господарству. Хоч і мали багато друзів серед однокласників та односельців, юнаки зростали домашніми. Молодші в усьому намагалися наслідувати старших.

Багато часу проводили біля батька. Особливо подобалося, коли вдавалося викликати його на відвертість. І він починав пригадувати армійські будні: про далеку гірську країну Афганістан, про те, як сумував за зеленими лісами рідного Полісся, про нових друзів, з якими довелося ділити всі біди і радості.

А потім з’явилася Надія

Щоб дочекатися донечки, Віра з Миколою вже навіть і не задумувалися. Старші, Льошка та Андрій, були юнаками, а Олег закінчував початкову школу. А тоді народилася Надійка – дівчинка, про яку мріяли. З її вихованням проблем у батьків не виникало, адже стільки няньок було. Старші, вже дорослі сини після завершення навчання в дев’ятирічці стали студентами-«бурсаками», але не соромилися тішитися сестричкою: гралися, забавляли-гляділи, передаючи з рук у руки.

Час плинув. Відійшло у засвіти старше покоління – батьки Віри та Миколи. Діти зростали та мужніли. Олексій з Андрієм по завершенню профтехучилища вступили до інституту. І Олег теж подав документи на вступ до училища.

Хлопці почали будувати власні життя: навчання, робота, кар’єра. Їхні серйозність і цілеспрямованість помічали всі, кому зустрічалися на шляху. Лише Олег не встиг отримати вищої освіти. Мабуть, все через свою жвавість він зумів «підвернути старших братів під корито», бо в училищі закохався в Софію, з якою вже на третьому курсі одружився. Невдовзі вони народили Вікусю, а ще через рік – Сергійка.

Не без допомоги старших Олег прагнув, щоб його родина була забезпеченою, а діти зростали щасливими та обігрітими родинним затишком

Для цього не відмовлявся від жодної можливості підзаробити: хоч як важко було, але їздив вахтовим методом на роботу до столиці, а повернувшись додому, шукав замовлення по ремонту осель.

Принцип першості в одруженні серед братів був порушений. Олексій ніяк не хотів здаватися в жіночі руки і наполегливо холостякував. Другим після Олега одружився Андрій. Через рік його Катерина подарувала йому синочка Дмитрика. Олексій став для нього хрещеним.
Раділи батьки тому, що лад та спокій у їхній родині. Особливо тішилися, коли всі збиралися за спільним столом: діти, невістки, онучата. А потім настало 24 лютого 2022 року…

З миру у війну

Олексій пішов до військкомату в перший день повномасштабної війни. Пішов сам, без примусу. Пішов, бо вже знав ворога в обличчя: мав бойовий досвід, який набув за три роки служби за контрактом під час Антитерористичної операції на Донбасі. Тепер він разом з побратимами стояв на захисті Чернігова. Спочатку – в березні, коли там було найгарячіше, а потім – майже пів року після того, як ворог втік із Сіверщини.

А одного літнього вечора Віра з Миколою дізналися, що їхній найменший син, Олежка, теж вирішив стати на захист Батьківщини

Звістку повідомила невістка Софія. Зателефонувала і крізь плач розповіла, що Олег поставив її перед фактом: йому завтра о восьмій ранку треба бути з речами у військкоматі. Благала, просила (нагадала про двох зовсім малих Віку та Сергія), але розуміла, що чоловіка вже не переконати. Тим більше, що він мав наказ. Тоді наважилася зателефонувати свекрам.

А що свекри? Вони вислухали Софіїн розпач, але розуміли, що завадити рішенню Олега ніяк не можуть. Знали, що переконувати його в чомусь – марна справа. Краялося материнське серце, помітним було хвилювання батька: тепер їхні душі рвалися в шмаття вже за двох синів-соколів. Ще більше неспокою поселилося тоді, коли обох відправили туди, де земля постійно двигтіла від вибухів, а небо не бачило темряви від спалахів. Олексій поїхав під Бахмут, а Олег – на Херсонщину.

Не втрачали віри

Раніше Віра була далека від сучасних комунікаційних систем. Донька Надійка скільки не вмовляла маму замінити старий кнопковий телефон на сучасний смартфон, мама була невблаганною: «Мені достатньо того телефону, що є. Він мене цілком влаштовує». Але, як виявилося, влаштовував до певного часу. Якщо раніше хлопці могли декілька днів поспіль не виходити на зв’язок і Віра сприймала це як належне, то тепер чекала звісточки від них щоденно, щогодини, щомиті. Тому придбала новий смартфон, а Надійка встановила всі доступні месенджери та провела для мами майстер-клас із користування ними.

Надалі вони домовилися, щоб батьки самі не дзвонили, а хлопці кожного вечора, якщо не передзвонять, то обов’язково надішлють коротеньке повідомлення: «Мамо, тату! У мене все добре». І тривога у батьків хоч нікуди і не подінеться, але вони молитимуться, щоб Бог беріг і синочків, і всіх наших захисників.

Так і було: Олексій і Олег, коли випадала хвилина затишшя, телефонували. Ні, про те, як воно там, на фронті, не розповідали. Більше розпитували у батьків про здоров’я, домашнє господарство, сільські новини. Якщо змоги говорити не було, то обов’язково надсилали декілька слів, які означали одне – живі!

Того вересневого вечора першим зателефонував Олег. Недовго поговорили з ним і стали очікувати наступної звісточки

Але від Олексія так і не діждалися дзвінка. Віра декілька разів за ніч хапалася за телефон: «Може, не почула дзвінка. А може, він відписався вже». Та кожного разу на дисплеї телефону висвічувалися лише цифри годинника.

Під ранок сон вже не брав ні Віру, ні Миколу. Підвівшись, наважилися написати Льошці самі: «Синку, ти як?» До обіду незліченну кількість разів Віра вдивлялася в телефон з надією, що там з’явилася довгоочікувана відповідь. Микола щораз заходив до хати і німим поглядом запитував у дружини: «Ну що там?» І кожного разу отримував таку ж німу відповідь: Віра опускала очі, які миттю наповнювалися сльозами. Хотіли, було, спробувати зателефонувати. Але ніхто з обох не зміг наважитися.

По обіді таки набрали Андрія і як могли переповіли йому свої побоювання: «Льошик вже півтори доби не дає про себе знати. Ми боїмося страшних новин». Олегу ж про все розповіли вже під час вечірньої розмови.

У пошуках брата

Андрій сприйняв батьківську тривогу як благання про допомогу. Розумів, що він один залишився найближче, тому саме на нього сподівалися батьки. Спробував зателефонувати на номер Олексія. Того вечора він робив це декілька разів, та марно: автоматичний голос повідомляв, що абонент недосяжний або перебуває поза мережею.

Наступний місяць він тільки й займався тим, що шукав різні способи, аби дізнатися про брата. Декілька разів ходив до військкомату, заповнював якісь запити, моніторив різноманітні групи в соціальних мережах і навіть розмістив оголошення зі світлиною брата.

Якось надійшла офіційна відповідь, у якій сухими словами інформували, що Олексій значиться у списках безвісти зниклих

А згодом через соціальні мережі вдалося вийти на ледь помітний слід: знайшлися родичі ще двох хлопців, які, як виявилося, зникли того ж дня, коли й Олексій. З’ясувалося, що один з них залишив своїй матері прізвища найближчих товаришів, з якими служив в одному підрозділі. Одним з них був Льошик. Усі троє разом виконували розвідувальне завдання, з якого не повернулися. Що саме трапилося з хлопцями, чи живі і потрапили до полону – лишалося таємницею.

Трохи згодом у ворожому телеграм-каналі, який викладав фото українських військовополонених, родичі одного з трійці впізнали рідне обличчя. Про двох інших хлопців хоч і не було відомостей, але у їхніх рідних з’явилася віра в те, що вони живі. Надіялися і Віра з Миколою, що відбудеться обмін полоненими і вони врешті зможуть обійняти свого сина.

Гірка правда

Андрій тим часом отримав повістку. Він був не проти стати на захист Батьківщини. Але стримувало те, що в сім’ї маленький Дмитрик, і Катерині важко буде самій справитися.
У військкоматі після детального вивчення особової справи та результатів медичної комісії Андрію сказали, що направляють його на навчання до лейтенантської школи при військовій академії. Хоч і дивним було йому те, що це навчання займатиме лише місяць замість трьох років у мирний час, але розумів – у країні війна.

Уже перебуваючи на навчанні, Андрій отримав звістку, що його молодший брат Олег має осколкове поранення і перебуває на лікуванні в госпіталі. Хлопці кожного дня знаходили можливість спілкуватися телефоном. Говорили переважно про те, чого не наважувалися озвучувати батькам. Щоб не турбувати їх зайвий раз. Кожного разу однією з тем розмови був старший брат Олексій. Надія на те, що він живий і перебуває в російському полоні, жевріла у кожного з них.

Хлопці, так само як і інші родичі, не оминали нагоди переглянути новини, не переставали вдивлятися в світлини у соцмережах: а раптом десь промайнуть знайомі риси обличчя

І ось одного разу серце Андрія закалатало: в новинах повідомили про черговий обмін військовополонених, а згодом у соцмережах з’явився список звільнених. Серед них він і побачив прізвище, яке стало таким знайомим за чотири місяці. Це був Ярослав – той один з трійці.

Андрій одразу став обдумувати варіанти, як знайти можливість поспілкуватися з Ярославом. І це вдалося: сторінку Ярослава знайшов у фейсбуці і одразу написав йому повідомлення. Представився, хто він такий, і попросив зателефонувати й розповісти щось про Олексія. Потім щоразу заглядав до месенджера, але повідомлення значилося не прочитаним.

А на завтра прозвучав дзвінок. Номер був не підписаний, тому Андрій одразу здогадався, що він саме від Ярослава. Те, що далі повідомив хлопець, викликало спочатку затьмарення в голові, неначе вибило землю з-під ніг. Ярослав одразу сказав, що Олексія вже немає. Після хвилинної паузи і лише важкого дихання у слухавку чоловіки продовжили розмову.

Говорив Ярослав, а Андрій слухав: «Під час розвідувального завдання ми потрапили під обстріл. Усі троє отримали поранення. У мене воно було не таким тяжким, а от Льоша і Володя мали осколкові ураження голови. Я намагався надати їм медичну допомогу. А невдовзі почув голоси і зрозумів, що росіяни розпочали зачистку. До тієї виїмки, де перебували ми, підбігла їхня група, десь чоловік вісім. Ми перебували не в тому стані, щоб чинити опір. А потім… Потім росіяни просто не схотіли возитися з тяжкопораненими хлопцями. І один, мабуть старший з них, просто дострелив Льошу та Володю впритул. Мене ж забрали в полон».

У слухавку чути було, як Ярослав нервово випускав струмінь сигаретного диму і знову робив глибоку затяжку. Андрій, хоча й ніколи в житті не палив, але тоді теж був не проти закурити, якби поруч були цигарки. Через ще якийсь час чоловік першим оговтався від тиші. Але йому вистачило сили лише вимовити Ярославу скупе «дякую».

Щоб не померла надія

А попереду – важка розмова з батьками. Важко було на серці від почутого, але ще важче ставало від думки про те, як переповісти все рідним. Андрій спочатку поговорив з Олегом. Вони вирішили: оскільки не мали змоги поїхати до батьків, щоб зустрітися з ними віч-на-віч, варто підключити хрещену, рідну сестру мами. Вона зможе підтримати рідних, підібрати необхідні слова. Так і зробили.

Усе те, що було потім, може зрозуміти кожен. Ніна зі сльозами вислухала, що переповів Андрій. Їй теж важко було наважитися піти в сестрин дім, щоб першою принести туди страшну звістку. Але і не виконати прохання племінників вона не могла.

Віра та Микола зустріли Ніну як і звичайно. Про те, з якою місією вона прийшла того дня, навіть і не здогадувалися. Бо аж ніяк не могли допустити, що саме Ніна може щось сказати їм про сина. За чотири місяці від моменту його зникнення вони ні на мить не підпускали до себе думку, що його може вже не бути. Вірили, що він живий, лише просто перебуває не поряд. Ну, можливо, в полоні, але обов’язково скоро повернеться.

Ніна попросила Віру з Миколою присісти на диван. Сіла поряд і сама. А потім стала розповідати. Розказувала все по черзі: і про те, що прийшла на прохання Андрія і Олега, і про те, що відбувся черговий обмін полоненими, і про Олексієвого побратима, який повернувся з полону… Коли ж стала розповідати про те, що Андрієві вдалося поспілкуватися з Ярославом, її очі стали наповнюватися слізьми. У Віри з Миколою, які наче передбачили подальші Нінині слова, сльози теж потекли по щоках.

Істерики не було. Не було голосних материнських ридань. Такі вже вони, Віра та Микола: тихі, спокійні, неконфліктні

Такими вони були і цього разу. Вислухали Ніну, тихо поплакали, якусь мить всі просто помовчали. А далі були слова Віри. Вони звучали як вердикт почутому: «Ні! Я не вірю. Я не вірю, що нашого Льошика немає. І не повірю, допоки не побачу його тіла».

Тиша. Ця тиша, здавалося, заповнила від того моменту всі щілини затишної оселі, в якій колись жило щастя. В уяві Віри, неначе кіноплівкою, промайнули всі кадри: народження трьох синів – Олексія, Андрія та Олега, такої очікуваної донечки, перші посмішки, слова та кроки кожного з них. Не може бути, щоб саме сьогодні в їхньому щасті з’явилася тріщина! Не може бути, щоб чотири місяці надії перетворилися на мить безнадії. Віра продовжувала вірити. «Я не хочу продовжувати далі чекати. Я поїду на Донбас шукати свого Льошку», – подумала вона.

Трохи заспокоївшись, Віра стала набирати номер Андрія. Він не відповідав. Спробувала телефонувати Олегу. На щастя, почула очікувану відповідь. Її знову душили сльози. Віра сказала, що шукатиме сина. Олег, найменший з синів, відповів матері словами дорослого чоловіка. Він сказав, що там, де воював Олексій, продовжуються тяжкі бої. До того моменту, поки територію не звільнять, про пошуки не може йти мова.

– А що ж мені робити? – спитала мати.

– Чекати, мамо. Чекати, надіятися і вірити, – відповів Олег.

– Я буду чекати, – промовила ненька. – Обов’язково чекатиму всіх вас вдома. Я просто вірю, що Льошик теж повернеться. Я просто не маю права втрачати надії.

Читайте нас в Google News.Клац на Підписатися