Хто його знає, мабуть, колись настане час, що більшість професій, звичних сьогодні, зникнуть. Так як зникли свого часу бондарі, стельмахи, кожум’яки… Хотів би зупинитися на професії листоноші. Чи задавалися питанням: «Коли останнього разу я бачив листоношу?» Справді, відходить у минуле цей образ (переважно жіночий) з величезною сумкою через плече, наповненою газетами та листами. Уже в селах не лише поштових відділень майже немає, а й листонош поскорочували. А колись було зовсім інакше.
Робота, важлива для всіх
Особисто для мене образ листоноші близький, бо в моїй родині їх було двоє. З розповідей знаю, що одразу після Другої світової війни в моїй невеликій Михайлівці листоношею працювали дідова рідна сестра баба Поля. Тоді, наприкінці 40-х – на початку 50-х років минулого століття, вона, звичайно, ще була молодою дівчиною. Вже потім, коли вийшла заміж за свого Олексія і у них одне за одним з’явилися діти, «поштову естафету» передала моєму батьку. Йому, тоді ще зовсім юному, після закінчення семирічки ця робота була важливою: двоє дітей залишилося на руках у моєї бабусі Христі, а вона так і не дочекалася з війни свого чоловіка Василя.
– Я хоч і малий зростом був і, здавалося б, сумка поштова мала б бути не по мені шита, але чомусь заслужив довір’я у тодішнього голови колгоспу Михайла Гроня, – розповідав батько. – За газетами, листами, пенсійними виплатами кожного дня, в сніг, в спеку, в дощ мені доводилося долати десяток кілометрів до райцентру.
Вже коли мої батьки одружилися, то мама, бувало, заміняла його і їздила до Сновська за поштою. Навіть освоїла для цього моторку.
І хоча я не пам’ятаю того періоду батькової біографії (бо народився значно пізніше після його поштової кар’єри), але коли батьки у розповідях згадували про це, то дивувався спочатку самому факту: чоловік – і листоноша! Хіба таке можливе? Моя дитяча свідомість тоді була так налаштована, що лише жінки можуть бути листоношами.
Водночас дуже любив слухати ці розповіді. Особливо закарбувалася в пам’яті одна з них, яку розповідала мама.
З поштовою сумкою – на футбольний матч
Батько був затятим футболістом. Навіть коли одружився, то ще довго не вгамовувався і не міг спокійно спостерігати, як на імпровізованому сільському футбольному полі хлопці ганяють м’яча. Мама ставилася до цього з розумінням – побурчавши, все ж відпускала батька на гру.
Зазвичай одразу ж по приїзді зі Сновська батько розвозив кореспонденцію передплатникам. Хоч і невелике село, але в кожній хаті листоноша був бажаним гостем. Крім газет та журналів (а їх мало хто тоді передплачував менше трьох видань), люди чекали листів, пенсій. Всі вже давно звикли, коли саме Микола-поштар має бути біля їхнього двору, тому дослухалися до звуку «моторки». Так само звикли і до того, що коли у визначений час його не було – то, значить, у Миколи сьогодні футбол.
Був у нас в селі один чоловік (пам’ятаю його вже глибоким дідом), звали його Георгій Сєргєєв. Родом сам з росії.
По війні, як пристав у прийми до вдовиці Фені, то так нікуди і не виїздив з Михайлівки. За натурою був нелегкої вдачі. Сьогодні такого, мабуть, назвали б колишнім партійним функціонером. Завжди передплачував велику кількість газет. Найшанованішими виданнями були «Правда» та «Известия». Кожного дня по обіді він виходив з хати на вулицю, сідав на лавку і, дочитуючи вже «не свіжу» пресу, очікував. Не дай Боже батьку було десь затриматися та невчасно привезти свіжі газети.
Того дня батько поспішав додому, бо у нього був запланований футбол. Тому повз будинок Марголіна встиг проскочити раніше звичного часу. Сумку з газетами заніс до хати, перевдягнувся і швидко побіг туди, де вже тривала футбольна баталія.
– Марголін, так і не дочекавшись поштаря, невдовзі прийшов до нас додому, – пригадувала мама. – Я вийшла йому назустріч. На його запитання змушена була збрехати, що Микола ще не повернувся з пошти.
Він, звичайно, не повірив материній відповіді, але попрямував з двору. Та за якусь мить зупинився. З вчорашньої «Правди» неквапно зробив «підзорну трубу», притулив її до ока і спрямував погляд у бік футбольного поля. Так стояв хвилин п’ять. Підсумком того споглядання була фраза діда Марголіна: «Вот, чорт косолапий! Обманул!» Розвернувся і знову попрямував до хати. Матері нічого не залишалося, як з багрянцем на щоках за сказану неправду відсортувати пресу і віддати Марголіну. А батьку після цього випадку довелося укласти з дідом усну угоду про вчасну доставку кореспонденції.
Тьотя Маша-Єна
Листоношею мого дитинства в нашому селі була тьотя Маша. Відколи себе пам’ятаю саме вона була «службою» доставки газет, листів, посилок та бандеролей. Хоч і прожила тітка Марія до останнього дня в Михайлівці, але так і не засвоїла місцевої говірки. До останньої своєї хвилини говорила як звикла у рідній Безуглівці (село на Сновщині, розташоване у прикордонні з росією). А за слова «йон» та «єна» («він» та «вона») всі називали її подвійним іменем – Маша-Єна.
Власних дітей у тітки Маші та її чоловіка Миколи не було. Але від цього їхнє серце не зачерствіло. Вся михайлівська дітвора легко з нею спілкувалася і дуже товаришувала з поштаркою.
Запам’яталася тим, що завжди їздила червоним «дамським» велосипедом, на кермі якого по обидва боки висіли великі чорні поштові сумки з газетами, листами та іншим різноманітним поштовим крамом. Багажник також рідко пустував – там зазвичай була посилка чи бандероль. Тьотя Маша впевнено їхала від двору до двору, а поряд бігла компанія псів.
До собак у неї була особливе ставлення. Вони стали її захистом і охороною: за поштою доводилося їздити вже не до Сновська, а до поштового відділення, яке знаходилося у сусідньому селі Сновське. Хоча це і не так далеко (всього якісь три кілометри), але їхати треба було лісом, тому хвостаті друзі були постійними її супутниками.
У нас склалася своєрідна традиція отримання листів. Тьотя Маша, користуючись своїм службовим становищем, вдавалася до своєрідного шантажу, перш ніж віддати листа: «Тябє пісьмо! Танцуй!» І ми, бажаючи якнайшвидше отримати до рук бажаний конверт, нехотя починали переступати з ноги на ногу, вдаючи що танцюємо.
Якщо молодші обходилися танцюванням, то зі старшими цей номер не проходив. Тітка Маша знала напевно, в якій хаті її візиту будуть неабияк раді: віддавала листа, а натомість адресат поспішав віддячити за звістку і швиденько лаштував на стіл чарчину і до чарчини, щоб уже разом посидіти з поштаркою за бесідою. Після цього тітка Маша їхала далі розвозити кореспонденцію, але була вже більш бадьора, з помітним рум’янцем на щоках.
Запам’яталося ще і те, що тьотя Маша не поспішала доставляти газети одразу після того, як приїжджала з пошти. Хоч і жили удвох з чоловіком (спочатку з одним, а після його смерті до неї у прийми пристав другий) і, здавалось, нащо воно все те здалося, але тримали величезне господарство: дві корови, до сотні качок та курей, великий город. Тому вдома зранку до ночі цьому всьому треба було дати лад. Об’їхавши село, вона поверталася до звичних домашніх справ: упорядкувати, подоїти, нагодувати…
Для михайлівців Маша-Єна була також «банком»: якщо комусь в селі треба було отримати «безпроцентний кредит» (позичити гроші), то єдиним спасінням була саме вона.
