Колись, ще на початку ХХ століття, жителів Киселівки на Менщині прозивали-дражнили «конолупами». Можливо, ця назва пов’язана з розведенням коней, а можливо, вказує на те, що село було відоме майстрами з вичинки шкіри і шиття шкіряного взуття.
Зі шкіри коней, за даними етнографів, теж шили взуття. Хоча Михайло Олещенко, 1925 р.н., наполягав, що м’ясо коней у Киселівці в їжу не вживали, нема такого звичаю. Треба сказати, що табу на вживання конини – це ознака домінування слов’янської культури в цьому селі. Адже у татар навпаки – споживання конини було традиційним.
Опанас Сластіон. Гості. XIX століття
Розповідають народжені у 1930-ті роки:
– Колись взимку в чоботях ходили. Бурки з’явились лише десь перед війною (Другою світовою – авт.). А до того в чоботях. Найкращі шили з телячої шкіри, бо вона м’якенька. У когось були хромові чоботи, у когось юхтові – це з грубої шкіри.
– А в чому ходили взимку бідні люди, у кого не було чобіт? Чи носили личаки?
– А не було раніше, до колгоспів, такої бідності. Усі держали свиней, а хто і телят. Коли їх забивали, то здирали шкіру, щоб пошити чоботи. Не всі уміли їх шити. Замовляли майстру, були у Киселівці такі майстри.
А за колгоспних часів уже ж бідніше стали жити. Було таке, що носили чоботи по черзі. Коли мені було 12 год, десь у четвертому класі вчилася, мати купила кирзові чоботи аж 43-го розміру. Які знайшла, такі й купила. Вони мені великі були. У них я ходила в школу. А коли приходила додому, то лізла на піч, а баба взувала ті чоботи і йшла поратись.
– Ще до колгоспів до Киселівки приїхали жити цілими сім’ями якісь «комунари», комуною вони жили. Вони носили лапті.
Шевці Киселівки
Майстрів, які шили взуття, українці раніше називали шевцями, швецями.
Уміла чоботи шить Настя Пертатуліна. Вона робила санітаркою в лікарні у першій половині ХХ ст.
Ще одним майстром-швецем у Киселівці був Василь Васильович Олещенко (1893–1960). Окрім того, що він шив чоботи, він ще був столяром, пасічником і садоводом: умів прививати дерева (це теж не всі селяни вміють, як з’ясувалося). Він воював і у Першій, і в Другій світових війнах. Його батька теж звали Василь Васильович Олещенко, він був знахар, умів замовляти зуби, щоб не боліли. Помер під час Голодомору у 1930-х у віці 86 років.
Умів шити бурки мій дід Михайло Степанович Олещенко, 1925 р.н. Він робив у школі вчителем співу і трудового навчання. У нас шили бурки високі, до колін майже, схожі на чоботи. У хаті їх носили без калош, а надвір взували в гумові калоші. Дід використовував для пошиття бурок «копили» – це дерев’яні такі ступні, схожі на людську ногу. У 1980-ті роки він ще шив бурки. Таке взуття носять у Киселівці і тепер.
Саджання картоплі в бурках, 2006 р.
Дід любив розказувати, що коли чоботи чистити, змащувати і берегти, то будуть «щосубітки нові чобітки». Що раніше влітку ходили босі, берегли взуття. А в суботу і неділю на вечорниці, до церкви чи у гості вдягали чоботи, і вони виглядали як нові.
Смушка кроля
Дід Михайло умів також вичиняти «смушки» – хутро кролів. Убитого кроля підвішував у дворі до стріхи хліва, головою до землі. Обережно ножем здирав шкіру з хутром і розтягував її на спеціальній рамі сушитися під стелею у хліві чи на горищі. З кролячих смушок в середині ХХ століття шили зимові шапки, шуби, здавали їх державі за гроші.
Заборонене в СРСР ремесло
Жителі Киселівки згадують, що шити взуття ніби для себе можна було тихцем, а от відверто на продаж – забороняли в СРСР.
Переслідування майстрів-ремісників почалося разом зі сталінською політикою розкуркулення та колективізації. За Сталіна ремісників назвали куркулями, а пізніше могли звинуватити в «спекуляції», за що була стаття в Кримінальному кодексі СРСР.
Ось рідкісне свідчення про переслідування майстра-чоботаря з міста Глухова Сумської області Івана Кириловича Піскурьова (Піскуря?) у книзі «О жизни схиархимандрита Виталия Сидоренко» (Москва: Новоспасский монастырь, 2002. – С.22).
Дочки Івана Піскурьова згадували:
– Отця Віталія ми вперше побачили в 1948 році. Ми, діти, спали на печі, а брат Віталій під полком – там, де взимку зберігались овочі. А з ранньої весни до заговин на Пилипів піст він спав у соломі на горищі сараю. Вночі він молився, а вдень працював з батьком у шкіряній майстерні – шкіри крутив. Це була дуже тяжка фізична праця. З тих шкір потім виходили чудові чоботи для глинської братії… Часи були важкі. Батька переслідували за те, що він займався кустарним ремеслом. Доки брат Віталій жив у нас, жодного разу до нас не приходили з міліції.
Перед тим у 1930-ті роки Івана Піскурьова репресували: відправили на заслання до Російської Федерації. Формально за те, що він приймав удома на ночівлю паломників до Глинського монастиря і монахів. Коли він повернувся із заслання, то разом з дружиною Анастасією продовжив і приймати на нічліг паломників, і шити чоботи. Помер у 1985 році.
