Першу мандрівку у форматі нового пізнавального проекту «Перлини Придесення» члени громадської організації «Асоціація правознавців Чернігова» здійснили до Сосницького літературно-меморіального музею Олександра Довженка. Саме на околиці повітового містечка Сосниця, що звалася тоді В’юнище, 30 серпня 1894 року, як зазначається в «Автобіографії», і народився геніальний кінорежисер, письменник, публіцист та педагог.
– Ми вирішили побувати в усіх заповітних куточках Чернігівщини, глибше пізнати дивосвіт знаменитих земляків, відчути подих історії, збагатитися духовно, – розповідає голова асоціації Олександр Красногор, академік ВГО «Академія українського нотаріату», приватний нотаріус Чернігівського нотаріального округу. – За щоденними службовими клопотами, на жаль, забуваємо, що Придесення щедре талантами, архітектурними пам’ятками та історичними подіями. Мандруємо в далекі краї, досконало не пізнавши мальовничого і неповторного ріднокраю.
Правники в гостях у Довженка
За словами Олександра Красногора, подорожі стежками Сіверщини – чудовий відпочинок, джерело натхнення й гордості за рідну землю, за Україну. Розпочали із Сосниці. Щоб сповна відчути велич Олександра Довженка, треба відчути світ його дитинства та юності, ступити на святу землю, власними очима побачити і його батьківську оселю, і колиску, яка вигойдала-виколихала талановитого митця, і криницю, з якої він пив чисту воду.
«Посилаю в далеке минуле своє благословення»
На мотузяних вервечках у невеликій селянській хаті донині висить саморобна, потемніла від часу колиска, знайдена на горищі. На зовнішній білій стіні звичайної української оселі виблискує бронзове литво барельєфа з гордим орлиним профілем людини, про яку нині кажемо: славетний син України, один із найбільших художніх геніїв сучасності. Ворота із дашком-вітрячком і отворами для голубів широко прочинені для кожного гостя.
«Я син свого часу і весь належу сучасникам своїм. Коли ж обертаюсь я часом до криниці, з якої пив колись воду, і до моєї білої привітної хатини і посилаю їм у далеке минуле своє благословення, я роблю ту лише «помилку», яку роблять і робитимуть, скільки й світ стоятиме, душі народні живі всіх епох і народів, згадуючи про незабутні чари дитинства. Світ одкривається перед ясними очима перших літ пізнання, всі враження буття зливаються в невмирущу гармонію, людяну, дорогоцінну», – перечитую проникливі рядки із кіноповісті Олександра Довженка «Зачарована Десна», написаної в буремному 1942, коли Чернігівська земля і рідна Сосниця горіли «в полум’ї страшного фашистського суду».
Батьки Довженка
Кожен відвідувач музею зможе душею й серцем доторкнутися до духовних скарбів, переступивши поріг оселі, що пам’ятає не лише пісні, але часті плачі. Довженки прожили свій вік нещасливо – і прадід, і дід, і батько з матір’ю, хоча всі вони «були народжені для любові і мали всі талант до неї».
Мати, Одарка Єрмолаївна, народжена для пісень, «все життя проплакала, проводжаючи назавжди»: із чотирнадцяти дітей залишилося двоє – Олександр і сестра Поліна. «Решта померли в різний час, майже всі не досягнувши працездатного віку. І коли я зараз пригадую своє дитинство, в моїй уяві – плач і похорон», – болем пронизані рядки «Автобіографії».
Ольга Ярмуш
Заступник директора з наукової роботи літературно-меморіального музею Олександра Довженка Ольга Ярмуш з гордістю і теплотою розповідає про «хату-колиску, що пам'ять колише», про дитинство письменника, про кожен експонат, про речі родини, яким пощастило вціліти донині. Дерев’яні коряк та цукорниця, велика миска із ложкою, черпак із держаком у формі риби, вирізьблені умілими руками діда Семена.
Годинник, велике дзеркало у дерев’яній рамі, ледь потьмяніле від часу, родинні ікони, рушник, який обрамляє портрет Тараса Шевченка, стіл із різьбленими ніжками… Мимоволі думаєш, що все це – мовчазні свідки історії, що цукорницю міг тримати в руках юний Сашко. Чи причісував перед дзеркалом непокірного чуба, доки й не вийшов за ворота і не подався шукати свою щасливу долю. Вийшов і через десятиліття «воскрес» у скульптурі – босоніж, із замріяним поглядом, спрямованим у далечінь, аби нині привітати подорожнього-мандрівника.
«Було багато темряви й жалю»
Поетична Сосниця, усе довколишнє живило уяву й стимулювало художній розвиток всебічно обдарованого хлопчини. Народні казки, легенди, пісні оточували його з дитинства – той пісенний розлийсвіт витав у хатині. Довженки і рід їх, починаючи від далеких пращурів, – типові сіверяни. Дід Семен чумакував, був характерником і розумів мову тварин та шепіт рослин, лікував замовляннями-молитвами. Від козаків-сіверян і вдача лицарська, і мужня гордовита постава, і велике працелюбство митця.
Поезію й чарівний світ дитинства, описаний у «Зачарованій Десні», Олександр Довженко зберіг до останніх днів життя. На його дачі у Підмосков’ї завжди росли соняшники – як символічний герб художника, що задивлявся кудись на південь.
Довженкова хата
Письменникові судилося стати свідком найкривавіших воєн, безпосереднім учасником найвизначніших подій минулого сторіччя та відтворити побачене в слові й на екрані.
Науковець Ольга Ярмуш цитує сторінки Довженкового «Щоденника», датовані 1943 роком, про смерть Петра Семеновича: «Умираючи в Києві од голоду, од голодної водянки, нещасний мій батько так в тяжкій безнадійності і помер у великих муках. Життя батькове було нещасливе. Він помер вісімдесяти років. Він був неграмотний, красивий, подібний зовнішньо на професора чи академіка, розумний і благородний чоловік. Родись і вирости він не в наших умовах, з нього вийшов би великий чоловік. Прожив він усе своє життя невдоволений, не здійснений ні в чому, хоч і готовий народженням своїм до всього найвищого і тонкого, що є в житті людства».
Одарка Єрмолаївна витерпіла окупацію України, роки Другої світової війни. Пережила чоловіка на шість з половиною літ. Полишила світ у 1948 році. Синові жилося й творилося ой як непросто, і серце рвалося від розпачу, болю й підлості людської. Він писав геніальні твори і сценарії фільмів, знімав унікальне кіно – «мистецтво одержимих».
«Я народився, щоб принести людям багато добра»
Кіно вимагало величезної працелюбності й не тільки на зйомці, а й у всьому розумовому процесі створення картини. Експозиції Сосницького літературно-меморіального музею розповідають про важливі етапи творчості Олександра Петровича, про пережиті труднощі й негаразди, про репресії та утиски.
Фільми, які випереджали час, – «Арсенал», «Земля», «Аероград», «Іван», «Щорс», «Мічурін», документальні – «Визволення» і «Перемога на Правобережній Україні» – знані в далеких і близьких світах. Сценарій фільму «Повість полум’яних літ» не пішов у виробництво, як і «Тарас Бульба». Недовершена і «Поема про море».
Кожна стрічка виболена й вистраждана. За життя режисер зміг побачити тільки «Сумку дипкур’єра» та комедійні короткометражки «Ягідка кохання» і «Вася-реформатор».
Особисті речі Олександра Довженка
«Я пристрасно мріяв про добро, про служіння народу, мені здавалося, що я народився для того, щоб принести людям багато добра. Я вірив, що здійсню це в кіно, як найбільш масовому мистецтві; мені здавалося, що я міг би і писати, і управляти містами і полями, перебудовуючи їх і вдосконалюючи», – писав Довженко в «Автобіографії».
Перед війною Олександр Довженко був художнім керівником Київської кіностудії. Добровольцем пішов на фронт, працював воєнним кореспондентом кількох видань. Писав статті й оповідання. По війні працював на «Мосфільмі» як член худради.
«Часом здається, наче якісь злі сили кружляли над моєю головою», – зізнання із «Щоденника» (нехай і покремсаного цензорами) свідчать, що він таки не помилявся
«Мистецтво Довженкове, його поетичний світ зараз вивчають, досліджують кінознавці різних країн, різних народів. Він майстер, що носив у собі мовби цілу кіноакадемію, – писав у передмові до багатотомника творів нашого земляка Олесь Гончар. – Сонцем рідної України напоєні його найкращі творіння – і ті, що належать до сфери кіно, і ті, що стали класикою українського красного письменства. Дивляться з екрана золоті, повні живого цвіту соняшники, цвітуть не перецвітають. Б’ється героїчний «Арсенал», коні мчать сніговою рівниною серед степових просторів, і жінки стоять край села, чекають не дочекаються рідних своїх, «як у пісні чи у старовинній думі»… Мчать екранами в майбуття довженківські коні, і нема їм впину, копитять простори, шалено зриваючи сніг, несуть творця свого в розкриті обійми вічності, в життя, якому не буде кінця».
«Вертатись хочу на Вкраїну»
У музейній експозиції є і вистраждані слова-роздуми митця над особистим життям, над життям рідної України, яку він так любив і страждав, відірваний від неї назавжди. Є і привезені свого часу з Москви особисті речі Олександра Довженка. Копії деяких листів свідчать про нелегкі випробування.
За словами Ольги Ярмуш, після критики в 1944 році сценарію «Україна в огні» і до самої смерті письменник був позбавлений можливості жити й працювати в Україні. «Земле рідна, прийми мене хоч мертвого», – благав він у «Щоденнику».
У жовтні 1956 року, незадовго до смерті, всесвітньовідомий режисер і драматург звернувся до Президії Спілки письменників УРСР з коротким проханням: «Вертатись хочу на Вкраїну. Президіє! Допоможи мені житлом: давно колись його одібрано в мене. Великої квартири мені не треба. Тільки треба мені, аби з одного бодай вікна було видно далеко. Щоб міг я бачити Дніпро, і Десну десь під обрієм, і рідні чернігівські землі, що так настирливо ночами почали маритись мені. З пошаною Ол. Довженко».
Пронизливе прохання автора понівеченої «України в огні», непересічної «Поеми про море», низки оповідань, новел і п’єс, публіцистичних статей і теоретичних праць знехтували колеги з письменницького цеху. Побоялися. Відмежувалися від його страждань і сподівань.
Зболене й стомлене серце того, хто так прагнув відкрити людству незнані світи, зупинилося вночі 26 листопада 1956 року. Кінорежисерові так і не вдалося «створити твір, достойний великості мого народу» – вимріяну «Поему про море».
Тодішні керівники УРСР відмовили дружині письменника Юлії Солнцевій виконати останній заповіт чоловіка «бути похованим на рідній землі». Отож похований Олександр Довженко у Москві, на Новодівичому кладовищі.
Та сама колиска
Прах Довженка на батьківщину так і не повернувся. У домовині лишень грудочка української землі, привезена його другом Іваном Козловським. Ні владі, ні політичній еліті не дошкуляють ні заповіт, ні останні побажання світового генія, ні звернення громадськості Сосниці та рідні неперевершеного майстра кіно і художнього слова. Ніхто не поспішає творити добро.
Музей, створений у 1960 році в батьківській хаті, відкриває дивосвіт Олександра Довженка, а рідна земля досі чекає свого сина.
