Радянське виховання, мабуть, ще довго впливатиме на нашу свідомість: держава подбає, потурбується, не обдурить. Так звикли наші батьки і ми – ті, хто народився за радянської епохи. А може, частково перейде до наших дітей та онуків. Ми не поспішаємо з вирішенням якихось питань до того часу, поки, як кажуть, «смажений півень не клюне». Так сталося і в моєму випадку з юридичним оформленням у власність земельної ділянки.
Землі багато, але її мало
Пригадуєте ті часи, коли навіть селяни в селі могли мати в користуванні земельну ділянку, обмежену всього 25 сотками? Це якщо ти колгоспник. А якщо ти, хоч і жив в селі, але не працював у колгоспі, то можна було обробляти тільки 15 соток городу.
У перші роки незалежності з’явилася можливість взяти в користування землі стільки, скільки зможеш обробити. Так було і зі мною: у далекому 1993 році рішенням сесії сільської ради ми разом з односельцями отримали у користування ділянки з тих земель, що перебували в комунальній власності поза межами села. Цих городів вистачало і для вирощування городини, і для посівів зернових культур, і навіть для сіножатей.
Усе було досить спокійно. Ми не остерігалися, що саме ці землі можуть стати ще комусь потрібними, бо за три десятиліття навіть колишні колгоспні землі встигли пережити моменти запустіння, забур’янення, деінде навіть ліс встиг повиростати. Це вже зараз вони знову новітніми сільгоспвиробниками викорчувані, розорані та засіяні навіть такими культурами, яких раніше ми не бачили в нашій місцевості. Але… Як виявилося, апетит і тут приходить під час їди.
Ви не господар на своєму городі
Ні, я, звичайно, знав про те, що орні землі зараз упритул наближаються до сіл, що протизаконно розорюються прибережні смуги. Чув скарги від самих селян, що в окремих селах нема де випасати громадську череду, бо орендарі навіть луки порозорювали. Але жодним чином не міг припустити, що ця проблема якимось чином торкнеться особисто: мій город навіть у радянські часи не був потрібний колгоспу. І звістка про те, що кожен українець має право на приватизацію двох гектарів землі, не мотивувала мене і моїх сусідів: ми не поспішали легалізувати ділянки, якими звикли користуватися.
І ось не так давно представники старостату попередили людей, щоб не планували після збору цьогорічного врожаю турбуватися про врожай наступного року. Виявилося, що сільськогосподарському виробнику право оренди на ті землі продане ще в грудні 2019 року.
Наш стан і реакція після почутого були зрозумілі: як так? Чому саме ці землі? Чому людям не повідомили напередодні про наміри продажу права оренди? Якщо продано ще 2019 року, то на яких підставах із нас вимагали земельний податок за 2020 рік?
Земля і люди мінус влада і люди дорівнює влада і земля
Подальші дії вивели на думку, що адміністративні реформи в державі, пов’язані з ліквідацією сільрад і створенням об’єднаних громад, мають низку прогалин. Серед них і такі як:
- Старостати не мають повноважень, якими володіли колись сільради, і цілком не компетентні впливати на вирішення земельних питань на місцях
- Територіальна громада в особі голови та міської ради ще більше віддалилися від сільських проблем, не володіють ситуацією, яка складається на місцях, і підтримують комунікацією з селянами спонтанно, ситуативно, за потреби (коли їм це треба)
Рішення про надання дозволу на продаж права оренди земельної ділянки ухвалюється сесією міської ради. Якщо раніше представники сільради (голова, землевпорядник) чітко знали, де розташовані людські городи, то нинішні чиновники посилаються тільки на Публічну кадастрову карту України.
Отримавши звістку про «конфіскацію» городів, звернувся до старости. Вона порадила зайнятися приватизацією землі. Але, як кажуть, мій поїзд вже давно поїхав. Звернувся до відділу земельних відносин та агропромислового розвитку міської ради. Його начальниця розчарувала мене, сказавши, що приватизувати я зможу тільки ту землю, яку мені виділить міська рада після розгляду заяви. Стосовно ж ділянки, в яку за три десятиліття вкладено чимало сил, здоров’я і ресурсів, я зможу це зробити хіба що наприкінці 2026 року, коли скінчиться семирічний термін договору права оренди з нинішнім орендарем.
Навіть спілкування з юристом Головного управління Держгеокадастру в Чернігівській області виявилося великим розчаруванням, оскільки на запитання, як могло все так трапитися, він просто став звинувачувати людей: «А де ви були раніше? Чому раніше не приватизували землю?» Щодо подальших дій – порадив звертатися до суду.
Чи можна спати спокійно?
Звичайно, на судове вирішення цієї ситуації ми не налаштовані. Наразі міська рада начебто домовилася з орендарем про те, що ми і надалі користуватимемося своїми наділами, а йому нададуть рівноцінну ділянку. Хоча градус напруги та тривожності не зникає: а чи не передумає в якийсь момент орендар? Якщо ні, то хто знає, наскільки зміниться законодавство за ці роки.
Навчені цією ситуацією, не полишаємо надії в подальшому позитивному розв’язанні проблеми саме на нашу користь. Якщо сільськогосподарські виробники для обробітку землі мають потужну сучасну техніку, то у нас надія тільки на власні руки, а тому перебивати скиби землі заново ми не хочемо.
Боротьба селян за землю – споконвіку постійне болюче питання для всіх українців. А за роки незалежності особливо гостро воно постало зараз, коли в Україні стартував ринок сільськогосподарської землі: з 1 липня цього року громадяни України набули можливості легально купувати і продавати землю сільськогосподарського призначення.
* * *
Викладене вище не має стосунку до Менської громади. Але з огляду на те, що наразі земля стає товаром, який може приносити прибуток не тільки нам, а й нашим нащадкам, вважаю, що мій досвід може стати в пригоді тим, хто ще не узаконив права на володіння земельною ділянкою. Адже у якийсь момент може з’ясуватися, що земля під вашим будинком чи город, який ви обробляєте, насправді вам не належить.
