У середовищі науковців-етнографів сперечаються про те, чи справді купання в ополонці на Водохрещу було обов’язковою українською традицією, чи масове купання в останні роки спричинене церковною пропагандою.
Несподіванкою стали відповіді на це питання 80-літніх жителів Киселівки на Менщині:
– У нас тут купався на Водохрещу лише один дід, його всі звали «дід Кумпал», хоч прізвище його було Ісаченко. Він купався на Водохрещу і на Переплавну середу завжди. Ще деякі хлопці молоді, хто міцніший, купалися на Водохрещу. А жінки, дівчата – ні, не купалися. І діти не купалися.
– На Водохрещу ходили колись до річки воду святить. З попом ходили, хресним ходом. Може, хто і купався... Головне було води набрати. Нею лікувалися, і як хто помре, святу воду ставлять в стакані на підвіконня, щоб 40 днів там стояла.
Отже, купання в ополонці на Водохрещу у нас не було ані масовим, ані обов’язковим. Щоб не хворіти, більш популярним серед дітей Киселівки було купання в річці чи ставку в Переплавну середу (це 25 день після Великодня).
Тому не дивно, що коли журналісти менського сайту «Наше слово» у 2015 році спробували з’ясувати, чи у всіх селах Менщини на Водохрещу пірнають нині в ополонку, то вийшло, що далеко не у всіх. Цитую:
- У Чапаєвці, Бірківці, Жовтневому, Ленінівці, Слобідці, Городищі, Синявці, Семенівці бажаючих зануритися у крижану купіль не знайшлося. Як водиться, пройшли церковні служби, хресні ходи, водоосвячення – та й по тому.
- Найбільше бажаючих пірнути у крижану воду на Водохрещу назбиралося у Макошиному… В ополонці встигли побувати близько трьохсот людей.
- Волосківчани пірнали у зимову воду у Степанівці, бігачани їздили на Сейм, осьмаківці – до Ушні, кілька сімей з Киселівки – у Чорнотичі.
- У Куковичах бажаючих зануритися у йордань назбиралося чоловік 20, були гості з Пам’ять Леніна. Не залишилися осторонь від хрещенського купання стольненці, близько 30 людей пірнали у місцевій річці Думниці.
- По півтора десятка відчайдухів віднайшлося в Данилівці (навіть діти були), Величківці та Ушні.
Йорданські свічки
На Гуцульщині йорданські свічки (ті, що їх люди тримали в руках палаючими під час освячення води) вважали такими ж оберегами, помічними від злих духів, від усяких лих, що і стрітенські свічки.
Авторка знайшла в своїх старих записах пісню, записану як колядку від моєї бабусі Катерини Олещенко, 1927 р.н. (Киселівка):
Ой у полі, в полі вишенька стоїть.
На тій вишенці свічечка горить.
Свічечка впала – річечка стала.
А в тій річечці Господь Бог купався,
Господь Бог купався і нам присягався.
За змістом тексту можна припустити, що це була обрядова пісня, яку співали на Водохрещу в давніші часи. Адже, за традицією, під час водосвятного молебню обов’язково біля води мали горіти запалені свічки.
Ось як описав це дійство на Волині етнограф Василь Скуратівський у книзі «Дідух: свята українського народу»: «Довкола ополонки вже стояли люди, чекаючи на відправу. Після молитви священик, нахилившись, тричі вмочив у воду срібного хреста, а дяк прихилив свічки. Хор тим часом заспівав величальної «Величаєм Тя, Живодавче Христе».
Вочевидь, коли свічки нахиляли, то розтоплений віск з них крапав у воду. І саме це сприймалося як освячення води вогнем свічок, цілком відповідно до традицій українських знахарів.
