Які вони, Чорнобиль і Прип’ять, очима різних людей? Які відчуття викликають місця, спустошені радіацією, у тих, хто там бував раніше, і тих, хто потрапив уперше. Сусіди.Сіty про враження від поїздки, на яку наважиться не кожен.
Півсотні людей з Чернігівщини побували на екскурсії в зоні відчуження 30 травня. Серед них — п’ятеро мешканців Корюківщини. У кожного з п’ятдесяти учасників поїздки були свої причини побувати в зоні відчуження.
Хтось 35 років тому назавжди лишив там своє колишнє життя: покинув житло, роботу і все, надбане власною працею. Інші виконували громадянський обов’язок і навіть не здогадувалися, скільки радіації набралися. А дехто там ніколи не був, але вважав за необхідне побачити Чорнобиль на власні очі.
Поїздку в зону відчуження організували голова Чернігівської обласної організації Всеукраїнської громадської організації інвалідів «Союз Чорнобиль України» Анатолій Лігун та керівник Чорнобильського культурно-інформаційного центру Чернігівської області Володимир Олексієнко.
Корюківська делегація складалася з п’ятьох осіб: голови ради Корюківської районної організації ветеранів Валентини Погребної, учасників ліквідації аварії на ЧАЕС Олександра Плюща й Миколи Скотаря, евакуйованої з Прип’яті, а нині жительки села Жуклі Олени Зекунової та фотографа Віктора Пилипенка.
Жіночий погляд
Вперше і востаннє. Так каже про свою поїздку до Чорнобиля голова ради Корюківської районної організації ветеранів Валентина Погребна. Не поїхати не могла — це варто побачити на власні очі. Але більше ніколи не хотіла б туди повертатися.
Валентина Погребна. Позаду видніється саркофаг над зруйнованим четвертим енергоблоком ЧАЕС
Валентині Андріївні було дуже важко дивитися на зруйновану Прип’ять, яку називали містом троянд. Колись там жили люди, підростали діти, тепер — руїни. У покинутих багатоповерхівках ростуть дерева.
Де-не-де на вікнах ще висять фіранки — як нагадування про те, що люди лишили там усе. Або на зруйнованому поверсі будинку, серед радіаційного пилу звичайної квартири, одиноко стоїть стіл, який більше ніколи не збере родину.
Чи Алея покинутих сіл — 162 таблички з назвами евакуйованих населених пунктів. Їхні назви перекреслені червоним. Їх нема й більше ніколи не буде! Стерті з лиця землі невидимим агресивним атомом.
Чорнобильська станція. Саркофаг над четвертим енергоблоком. Цвинтар відпрацьованої техніки, котра більше ніколи не слугуватиме людям. Засекречене в радянський час містечко Чорнобиль-2, якого навіть не було на мапах, бо там збудована радіолокаційна станція «Дуга» для раннього виявлення запуску балістичних ракет.
Це особливі враження, які можна отримати, тільки побачивши на власні очі. Душевну рівновагу й особливий спокій відчуваєш у чорнобильській Свято-Іллінській церкві.
У Чорнобилі проживають близько двох тисяч людей. Є самосели, але більшість — персонал, що обслуговує станцію. У Прип’яті людей давно нема. Тільки екскурсії. Численні екскурсії, особливо багато молоді та іноземців.
Екскурсовод чернігівської групи був небагатослівним, тож вражень люди набиралися самі. Та дещо чернігівці почули вперше. Наприклад, про те, що колись Чорнобиль був містом євреїв. У 19 столітті ця етнічна група становила 60% населення.
Бачили багато слідів диких звірів. І зграї бродячих собак. Але вони не голодні. Видно, люди підгодовують тварин. Один пес прибився й до Валентини Андріївни. Вона знала, що гладити не можна, усіх попередили про це. Але не змогла втриматися — кожна жива істота хоче тепла.
Бродячих собак багато у зоні відчуження
Валентина Андріївна нічого не привезла з Чорнобиля. Хоча багато хто намагається тихенько взяти звідти якесь нагадування. Навіщо? Жінка вважає, що це й досі дуже небезпечно. І зовсім непотрібно. Вона взяла спогади. І важкі болючі враження.
— Мирний атом знищив міста, долі й людей. Це вчить цінувати життя. І ставитися по-іншому до себе та всього живого: жаліти кожну комашечку, кожну травиночку, радіти сонцю й бути вдячними Богу за новий день.
У зоні відчуження Валентина Андріївна надихнулася природою. Десь з асфальту знайшла сили прорости тендітна квіточка. Зруйновані будинки «заселяють» дерева та кущі, поглинаючи страшні картини. Це природа так лікує чорнобильські рани. Вона все переможе. Навіть смерть.
Погляд ліквідатора
Непростою видалася поїздка в зону відчуження для учасника ліквідації аварії на ЧАЕС Миколи Скотаря. Важкою фізично та морально. Але це була його мрія — побувати бодай раз у Чорнобилі після того, як повернувся звідти живим. На Чорнобиль дивився очима всіх своїх побратимів, більшість з яких передчасно відійшла у засвіти.
Микола Скотар і не сподівався, що зможе побувати у Чорнобилі вдруге
— Коли під’їжджали до станції, серце калатало гучніше. Чорнобиль змінився, — каже Микола Миколайович. — Нині там чистота, порядок, охорона, а в 1986 році був мурашник з людей і техніки! Пожежники, солдати, хіміки-дозиметристи, будівельники, шахтарі, атомники… Нині — пустка.
П’ятий енергоблок, побудований на 80%, у такому стані й залишився. Біля нього поржавілі вже будівельні крани, будівництво завмерло. Далі — залитий фундамент під шостий енергоблок. Перспектива була велика.
Найбільше вражень залишила по собі станція «Дуга» в Чорнобилі-2, засекреченому місті серед лісу, яке охоронялося військовими. Люди там жили й працювали, мали неабияке державне забезпечення. Але ніхто звідти виїхати просто так не мав права.
Вражає сама станція — махина, створена людським розумом і руками! Скільки ресурсів було в неї вкладено! Людськими руками вона й пограбована. Мародери, які не гребують нічим, дісталися й цього об’єкта.
Прип’ять очима Миколи Скотаря — місто, затягнуте деревами й кущами. Напівзруйновані аварійні будинки, з яких від часу повипадали вікна.
— Скільки сіл стерли з лиця Землі! — дивується ліквідатор. — Наприклад, село Копачі майже повністю похоронили під землею. Все згребли технікою у величезні канави. Залишилися тільки розвалені приміщення сільської ради, дитсадка та пам’ятник солдатам Другої світової війни. Все. Наче й не було села. Нема куди приїхати навіть за спогадами.
У Чорнобилі Микола Скотар побував біля пам’ятника героям-пожежникам, які першими кинулися на боротьбу з вогнем на ЧАЕС. На знак пошани чорнобильці на руках тримали Ганну Книгу, авторку пам’ятника ліквідаторам, спорудженого біля АЕС. Нині жінка живе в Славутичі.
Миколі Скотарю було важливо побувати в напівзруйнованій пожежній частині в Прип’яті, у чорнобильській, де проходив службу в 1986 році. Там нині служать троє корюківчан: Ігор Науменко, Олександр Менський, Микола Карпенко.
Разом зі своїми колегами на сторожі пожежної безпеки зони відчуження. Роботи там вистачає. Торік боролися з тривалими лісовими пожежами. Цьогоріч на чорному згарищі вже пробиваються молоденькі деревця.
Микола Скотар переконаний: природа всесильна, людина — піщинка у Всесвіті. Людині природу не обдурити. Ліквідатор радить побувати в Чорнобилі тим, у кого депресія, хто не бачить виходу з якихось ситуацій чи втратив сенс життя. Таких Чорнобиль лікує.
Своїми жахливими картинами, відкритими радіаційними ранами допомагає усвідомити, що наші негаразди у порівнянні з масштабами радіаційної катастрофи — ніщо, пил. Чорнобиль змушує жити позитивними емоціями, радіти кожному дню та вірити в Бога. Бо чи не задля цього тисячі людей поплатилися своїм життям?
Творчий погляд
Для фотографа Віктора Пилипенка це була друга поїздка в зону відчуження. Уперше він побував там десять років тому на запрошення корюківчанина Андрія Коробка, який служив у чорнобильській пожежній частині. Чоловік збирався на заслужений відпочинок, тож хотів, щоб пам’ять про його службу в Чорнобилі залишилася у фото та відео.
У другій поїздці найбільше вражень у Віктора Пилипенка - від величі станці «Дуга»
— Поїхали ми з Андрієм електричкою з Чернігова до Славутича, — згадує Віктор. — А звідти вона ходила тоді просто під саму ЧАЕС. У вагоні, крім нас двох, не було нікого. Проїжджаючи територією Білорусі, побачив покинуті села, звалища відпрацьованої поржавілої техніки.
Над зруйнованим четвертим енергоблоком ще не було саркофага. Зате в охолоджувальних каналах плавали величезних розмірів соми! А трохи далі від станції ходили навіть коні Пржевальського. Однак підходити до них не можна було — фонували.
Жив у частині разом з пожежниками. Вони несли службу, виїздили на пожежі, він — фотографував. Окрім цього, ходив на риболовлю на здоровенних лящів і карасів. Каже, через підозрілі розміри перевіряли на радіацію — не перевищувала.
Ходив містом. Відвідав музей. Заходив у місцевий храм. Подекуди натикався на таблички «Тут живе самосел». У покинутих будинках і квартирах оселилися фахівці Чорнобильської атомної електростанції, які продовжували обслуговувати об’єкт.
— Дуже красиво й урочисто пожежники проводжають на заслужений відпочинок своїх працівників, — згадує Віктор. — Щоб віддати шану пожежнику, виганяють усю пожежну спецтехніку, весь особовий склад шикується — заслужив!
Це такі відчуття, які не передати словами. Після урочистостей ми з Андрієм забрали свої речі та покинули місце розташування частини. Все — назад повертатися не можна. Така традиція.
Нинішня поїздка в зону відчуження вразила корюківського фотографа величезною кількістю туристів. Особливо багато молоді, яка, на думку Віктора, не завжди розуміє, що таке Чорнобиль.
Попри те, що відхилятися від екскурсійних маршрутів не можна, молоді люди задля вдалого кадру часто забираються туди, де радіація все ще «з’їдає» все живе. Від таких селфі йому стає моторошно.
— Спочатку побували в Чорнобилі, — розповідає Віктор. — Все заасфальтовано, чистенько, дороги без вибоїн. Там живуть люди, які приїздять на вахту, щоб обслуговувати ЧАЕС. Потім Чорнобиль-2 — засекречене містечко, де жили близько двох тисяч осіб, зі своєю школою, дитсадком тощо.
І, звісно ж, 150-метрової висоти та кілометрової довжини станція «Дуга» — міць епохи! Аналогів такої інженерії не було в усьому світі! Настільки сильні емоції відчуваєш там — дух захоплює.
З одного боку її почали розбирати, але згодом залишили, бо це — неабияка туристична принада. З усього світу їдуть люди подивитися на загадкову споруду, завдяки якій радянські військові могли миттєво отримувати сигнал, якби якась із країн надумала випустити ядерну зброю по території СРСР.
У Прип’яті зупинилися біля оглядового колеса, якому так і не судилося бути запущеним. Атракціон працював лише в тестовому режимі, про що свідчать збережені відео часів до катастрофи. Місце, яке повинне нести радість, перетворилося на місце смутку та жалю.
Віктор каже, що не можна було спокійно дивитися й на могильники зараженої техніки. Кожна з цих машин і тепер — мініреактор з максимальною небезпекою.
— Мої емоції — це жаль і біль, — констатує Віктор. — Але вони не йдуть у жодне порівняння з тим, що відчувають люди, які колись жили там. Олена Зекунова з Жуклі вперше через 35 років побачила магазин «Радуга», де раніше працювала. Вона не могла говорити, сльози застилали очі.
Коли все сталося, їй же був усього 21 рік! Усе життя — попереду. Той магазин під замком, через вікно видно, що на прилавку стоять ваги й касовий апарат. А на вході вивіска з розкладом роботи та словами «Мы рады вас обслужить». Дім, де вона жила на п’ятому поверсі, зберігся, але постарів.
Тридцять п’ять років минуло, а кіноафіші, написані вручну, збереглися! У день, коли сталася аварія на ЧАЕС, у Чорнобилі-2 був запланований перегляд двосерійного французького фільму «Велика прогулянка», а на завтра, 27 квітня — художній фільм про маленьке оленятко «Дитинство Бембі» за мотивами казки Фелікса Зальтена.
Вицвілі афіші сусідять з бюстом Леніна. Не декомунізували пам’ятник і в Чорнобилі.
Коли Віктора Пилипенка запитують, чи сподобалося йому в зоні відчуження, він дивується, але стримано відповідає: «Ні. Як таке може подобатись?» Разом з тим, один раз побувати там радив би кожному.
Фільми, фотографії, відеосюжети не передають жаху, який спричинив мирний атом. Там, в епіцентрі трагедії, особливо гостро відчуваєш видимі наслідки. А скільки ще невидимих…
— Хто боїться вирушати в Чорнобиль, але хоче відчути ту атмосферу, поїдьте в покинуті села, де закрили школи, виїхала молодь, чагарниками заросли хати. Наприклад, у Лупасове. Та в будь-якому з таких сіл — своя трагедія. Бо там теж, як і в Чорнобилі, ніколи більше не буде колишнього життя.
Удома Віктор довго передивлявся фотографії та фільми про аварію на ЧАЕС. Ще дві доби Чорнобиль болісно грав на струнах його душі. Нічого й ніхто більше не змусять його поїхати туди втретє.
