У травні буде дев’ять років, як Тетяна Гребельна з Олександрівки на Корюківщині обслуговує немічних людей. Хто її підопічні і чому змушені на старості літ звертатися по допомогу до сторонньої людини? – знають Сусіди.City.
Як доїхати «у район»?
П’ять соціальних робітників обслуговують людей у Верхоліссі і Олександрівці. У кожної у середньому по 12 підопічних. Стільки ж і у Тетяни Гребельної. Усі в Олександрівці. Навідується до них двічі-тричі на тиждень.
Важкі картаті сумки з продуктами і ліками зазвичай везе велосипедом. Майже щодня по 7–8 хлібин, крупи, олія, інші продукти. Інколи й 10 кг цукру просять купити.
— Продукти харчування та медикаменти замовляють найчастіше, — каже Тетяна Василівна. — Ліки першої необхідності купую у фельдшерському пункті. А вже за чимось серйознішим треба їхати у Корюківку.
— На Чернігів маршрутки проходять через Олександрівку. А у Корюківку добратися — ціле горе, — каже Тетяна Гребельна. — Щоб здати звіти по своїй роботі, купити ліків підопічним чи навіть у лікарню потрапити, треба самому наймати авто. Або якщо пощастить, можеш дістатися з односельцями в один бік, а назад — таксі викликай. Минулого літа воно коштувало 150 гривень. Тепер, може, ще дорожче?
В Олександрівці люди завчасно перепитують одне в одного, коли хто збирається їхати «у район». Щоб згуртуватися на спільну поїздку або хоча б попросити ліків купити.
Найстарша підопічна
У першій хаті, де зупиняється соцробітниця, завжди гучно увімкнено телевізор. Тут живе Параска Лагодна — найстарша підопічна Тетяни Гребельної. Жінка погано чує. Тож Тетяна Василівна сама відчиняє і зачиняє двері її оселі.
— Три сини її померли, — розповідає соцробітниця. — Але онуки живуть у селі. Не покидають бабусю, провідують.
У грудні цього року Парасці Венедиктівні виповниться 90 років.
Крайня хата
До помешкання Антоніни Мосол по вулиці Гагаріна соцробітниці найтяжче добиратися. Особливо у негоду.
— Антоніна Василівна живе у кінці вулиці, — розповідає наша героїня. — А дорога взимку чомусь чиститься тільки до половини вулиці. Мені ж іти треба туди, де замети. Учора ледь дісталася, повні чоботи снігу понабирала. Навесні чи восени теж не краще. Така багнюка, що тільки у гумових чоботях можна. Добре, що цьогоріч хоч зима малосніжна.
Людина є, а шляху - нема. І лише соцробітник проторує вузеньку стежку до крайньої хати, де чекає на свою помічницю 84-річна жінка.
Заслужила орден
З весни минулого року обслуговує соцробітниця 61-річну Валентину Осипенко. Жінка рік, як овдовіла. І досі не може звикнутися з думкою про самотність. Син Тарас, якому 25 років, живе і працює у Києві, часто не наїздиться.
— Чоловік помер неждано-негадано, — плаче Валентина Василівна. — Серце. А ще ж недавно все самі робили і все дужали. А тепер? Ноги болять і не несуть. Так порожньо стало і в хаті, і в душі. Ніяк не можу звикнути. А учора ще й собака збіг з дому — всі покидають мене. Добре, що оце Таня заходить, я без неї — ніяк. Хоч поговорить…
Не тільки задля розмов приходить соцробітниця. Разом переклеювали шпалери на кухні, по теплу фарбували веранду. Валентина Осипенко чекає на свою помічницю, щоб внесла з погреба картоплі та буряка, дров з дровітні наносила.
Замолоду товарознавець Валентина Осипенко працювала у книжковому магазині. Як магазину не стало, пішла на ферму. І 20 років доїла корів.
Заслужила Орден Трудової Слави ІІІ ступеня і 2 тисячі пенсії. Левова частка грошей йде на ліки.
Ні дня без жартів
Точно вдома і Лідія Науменко. Підтвердження тому — дерев’яна коцюбка біля дверей. Жінка називає її «мій кінь». Без жартів не може і дня. Каже, життя таке, що або плач, або жартуй. Обирає друге.
Цьогоріч на Івана Купала їй буде 70. Сім років Лідія Михайлівна живе сама. Чоловік помер. Залишилися вдвох — вона і телевізор. Каже, зранку і до ночі не вимикає. Аби тільки хтось у хаті говорив, бо тиша боляче тисне зусібіч.
Та ще є троє котиків, які гуляти ходять і назад повертаються через вікно. Важко хазяйці щоразу випускати та впускати хвостатих домочадців у двері.
Лідія Михайлівна 35 років відпрацювала на м’ясокомбінаті у Чернігові. А потім повернулася у свою Олександрівку, де й народилася. У Чернігові живе донька Оксана з сім’єю.
Роботою своєї соцробітниці жінка задоволена. І дякує їй постійно. І вибачення просить.
— Таня — молодець, завжди догоджає, усе, що попросиш — робить, — зізнається жінка. — І води внесе, і дров, і сніг відкидає, продуктів купить і молочка щотижня свіжого. Старається людина. А собі, буває, щось як ляпнеш язиком не до ладу! І лише потім подумаєш: образила ж! Вибачення прошу. Бідні ці жінки, соцробітниці. Але нам без них — ніяк.
***
У квітні Тетяні Гребельній буде 48 років. Живе жінка разом з 86-річною матір’ю. Сімейне життя не склалося, з чоловіком розлучилася. Має 23-річного сина Дмитра. Він третій рік на контрактній службі в Очакові. Та ще брат з Києва навідується, допомагає з сільською роботою справлятися.
Жінка тримає невеличке господарство: качки, кури, гуси, порося. Обробляє городи та грядки. Власні і своїх підопічних. А скоро вже й до Великодня готуватиме оселі своїх стареньких. Кожному побілити треба, прибрати, випрати і повісити свіжі занавіски. Її, чужу людину, вони завжди чекають наче рідну!
До цього жінка працювала листоношею, підміняла начальника поштового відділення у селі. Потім звільнилася і подалася у Київ на заробітки. А коли повернулася додому, саме з`явилося місце соціального робітника. Освоїла нову роботу і вже звикла. Легкого хліба нема ніде.
У травні буде дев’ять років, як Тетяна Гребельна обслуговує у селі немічних людей.
