Як батькам багатодітної родини вдається всіх своїх дітей не тільки одягнути-взути-прогодувати, а й знайти час вислухати, обійняти-приголубити, любити й виховувати, навчати? В яких умовах живуть, чи вистачає моральних і фізичних сил, чи допомагає хто? Завітали у гості до Дмитра та Ірини Михайленків, що живуть у Лісках, та познайомилися з їхніми дочками та синочками
Сім «Я» Михайленків
Кому й одну дитину важко виховувати, а хто й з п’ятьма добре справляється. У багатодітних родинах діють свої правила і порядки. Тут змалечку вчаться відповідальності не тільки за себе, а й за інших. Уміють допомагати і жаліти. І якщо когось одного ображають, заступаються всі. Родина Михайленків – не просто багатодітна, це сім «Я»: тато, мама і п’ятеро діток, двоє з яких – прийомні.
У Ірини та Дмитра довга історія від знайомства до створення родини. Та й не сподобалися спочатку одне одному. А потім була і дружба, і довгі зустрічі, що пролітали за серйозними розмовами, і перевірка почуттів. А коли впевнилися у справжності свого кохання, нарешті побралися.
З вірою у серцях і Божим благословенням почали будувати свою родину
Дмитро – менянин, Ірина родом з Вінниччини, а оселилися були в Корюківці. Тут народили й через день втратили свою першу дитинку. Причина – лікарське недбальство. Після таких пологів у Ірини почалися проблеми з жіночим здоров’ям. Завагітніти вона не могла. Важко було й морально. Всім вагітним подумки бажала здоров’я і легких пологів.
– Пощастило знайти чудову лікарку в Чернігові. Після лікування вона згодом сказала, що жінка здорова, а чому не може завагітніти – одному Богу відомо. Так і вийшло. Хотілося йому, щоб ми спочатку подбали про сиріт. Після того, як подали документи на першу прийомну доньку, яку звуть також Ірою, дізналися, що дружина вагітна, – розповідає Дмитро.
Батьки з любов’ю довго можуть розповідати про їхні таланти і здібності, особливості характерів
Дуже зраділо подружжя, що матимуть рідну дитину. Але рішення не змінили. Дізнавшись, що у Іринки є сестричка Катя, забрали до себе і її. Разом з її хворобами й генетикою. Було важко. Носили на руках, годинами читали казки, аби тільки не давати медпрепаратів, до яких дівчинку привчили в сиротинці. Вони впоралися. Народили доньку Вероніку. Потім з’явився у них Лев. І ще й Даня. Дівчатка вже повиростали: Іринці – 14, Катюші – 13, Веронічці – 11, Льові – 9, а Даніку – чотири рочки.
Родина – найголовніше
Голова сімейства розповідає, що колись же не було пенсій для людей похилого віку, про них дбали діти. Яких треба виховати так, щоб не відверталися від стариків, не покидали напризволяще. Щоб дбали про батьків не з примусу, а з любові та поваги.
А ще Дмитро вважає вулицю і школу своєрідними конкурентами родини. Тому вкладають всю душу, всю любов, наповнюють дозвілля своїх дітей настільки, аби не шукали чогось додатково. Для батьків дитина – найголовніше, не її освіта чи високі оцінки. Хоча допомагають і з уроками, і всіляко підтримують з творчими захопленнями. Та якщо не лежить душа, ну, не виходить, наприклад, з музикою, то й не примушують.
Діти різні, до кожного потрібен індивідуальний підхід
– Виховуємо любов’ю і дисципліною, тільки так, – розповідає Ірина. – Завжди знаходимо час поговорити на будь-яку тему, що хвилює. Чи якийсь вчинок, чи щось трапилося – все треба обговорити. Чому має так вчинити, а не інакше. Коли вирішуємо щось важливе – збираємо сімейну раду.
А ще обов’язкові в родині розпорядок дня, розподіл обов’язків, черговість користування ванною кімнатою, щоденні заняття читанням і письмом, спільні прогулянки на свіжому повітрі. Адже тут, у Лісках, прекрасна природа, чисте повітря. От із водою лісківцям не пощастило, кажуть, дуже високий вміст нітратів. Місцеві скаржаться на недуги. Тому Михайленки колодязну воду не вживають, використовують як технічну, а питну в бутлях привозить автівкою з Мени дідусь Володимир Васильович. І ще один недолік Лісок – дорога. А в усьому іншому їм тут подобається – як у санаторії.
Можуть і самі допомогти
Хто їм допомагає? Вважають, що дорослі здорові люди мають справлятися з усім самі. Тож крутяться як можуть. Опановують нові вміння, планують майбутнє. Допомагає чим може мама Дмитра Раїса Дмитрівна: чи з дітьми побути при потребі, чи гостинців яких передасть.
Від влади особливо допомоги й не чекають. Самі допомагають дитячим інтернатам. Збирають речі, гостинці та відвозять то у Сновськ, то в інші міста. Хочуть після карантину навідатися до Березнянського інтернату. Розповідають, що меняни радо відгукуються на такі акції. І взагалі Михайленкам хотілось би, щоб у Мені було таке місце, куди можна принести речі, які ще в гарному стані та вже не потрібні, а кому вони необхідні – могли б прийти і взяти.
– Не обов’язково сидіти й чекати чогось від держави, від влади, можна своїми руками покращувати наше життя, допомагати один одному, – переконаний Дмитро.
Колись за урядовою програмою багатодітній родини виділили корівку. Та якщо такою худобою займатися, то ніколи й за дітьми дивитися. Не всі здатні за нею доглядати. Продати не можна, брати ніхто не хоче, ледь пристроїли. А молочко козяче приносить дітям сусідка, з якою Михайленки дружать і взаємно допомагають. Отак і живуть.
