Інга живе в селі на Менщині, має дев’ятьох дітей і вже стала молодою бабусею. Вона інфікована вірусом ВІЛ (СНІД), відчайдушно бореться за життя. Після смерті чоловіка-тирана, котрий зламав їй життя, влаштовує долю по-новому. І, попри всі негаразди, вірить у краще.
Швидше вірусів
Про свою непросту долю Інга говорить неохоче. І це зрозуміло, бо мешкає вона у невеликому селі, де всі про всіх усе знають. Чутки – вони швидше за вірусів розповсюджуються. А жінці ж якось треба жити, працювати, бо нині на її плечах турбота про трьох неповнолітніх дітей. Вони, до речі, про мамин діагноз ще не знають. Чи здогадуються?
Народила вона дев’ятьох малюків. Нині вже й бабуся – одна з доньок подарувала онука. Досить молода бабуся, бо Інзі – лише 47. Першу доньку народила у 17. Усі її діти – від одного чоловіка.
Кривою стежкою
– Отоді, як зустріла його ще зовсім юною, й покотилося моє життя кривою доріжкою, – зітхає жінка. – Він зламав мені життя, це я вже потім усвідомила. А тоді, коли переді мною всі дороги були відкриті, чомусь не дослухалася до батьківських порад. Та що тепер вже казати…
Шкільна золота медаль відкривала двері у всі престижні виші країни. Подала документи до Київського політеху. Перший екзамен – на «відмінно», а на другий просто не пішла. Бо, бачте, з коханим на шашлики подалася. Саме тоді зустріла свого майбутнього чоловіка, саме тоді не в той бік повернула.
За ґратами
З горем пополам закінчивши технікум, отримала спеціальність технолога. Батьки за голову хапалися, умовляли одуматися, покинути чоловіка.
На своїх плечах усе тягла Інга, вона ж заробляла гроші. У молодій родині (жили не розписаними, у цивільному шлюбі) одне за одним народжувалися малята.
У 1990-му, 1992-му, 1993-му, 1994-му, 1997-му, 1998-му – підряд сини та доньки. На чиї плечі? Та на дідуся й бабусю лягали клопоти.
А потім була перерва. Бо Інгу посадили на п’ять років. Нині каже, що взяла на себе провину чоловіка – той займався розповсюдженням наркотиків. Дали їй мінімум, бо ж мати шістьох дітей. Поки була на зоні, малих розібрали свекруха, мати з батьком, її старенька бабуся.
Повірила і повернулася
Звільнилася Інга, знову покотилися затуманені будні. Чоловік бив її, знущався. Чому не йшла від нього? Пробувала. Навіть на батьківщину матері та батька – в глухе село на Чернігівщині втекла. Приїхав, умовляв, просився, клявся.
Повірила. І знову стала народжувати через кожні рік-півтора. Так з’явилися на світ її троє найменшеньких. Нині вони – у десятому, дев’ятому та шостому класі. Живуть удвох із мамою.
Найстарший син, її опора та надія, помічник і янгол-хранитель, – у Києві. Заробляє гроші й допомагає матері з молодшими. Ще дві доньки та син у Чернігові працюють.
Найстарша, яку народила у 17, давно чужі з мамою, її виховав дідусь, поставив на ноги. Нині вона – успішна людина, лікар-педіатр. До речі, батько Інги розірвав стосунки з нею, не пробачив дочці помилок.
Топила горе горілкою
Кривавою раною у серці жінки на все життя лишиться смерть одного з синів. Про це жінка воліє не розповідати, але обірвалося життя її кровинки трагічно. Якось ураз покотилося лавиною горе, чіпляючись за найдорожчих. Від хвороби тяжко помер чоловік, потім мама, потім пішов синок.
– Коли вип’ю, тоді не так боліли тіло й душа, – виправдовується. – Він же (про чоловіка – авт.) бив мене страшенно. Визивали багато разів поліцію, забирали його, а він повернеться – і ще з більшою силою та люттю товче. Коли не стало його, тоді я наче прозріла. Здоров’я так похитнулося, що ледве не померла. А як же діти? Старші змусили мене лікуватися. Стала видиратися з трясовини, ось уже більше двох років не п’ю, постійно лікуюся, контролюю свій стан.
Хвороба. І надія
Про те, що вона має ВІЛ-інфекцію, Інга знала давно. Ще коли народжувала у 2006-му дізналася. Лікуватися не стала, каже, не знала, що і як робити. Навіть завагітніла ще раз, знову народила. Чи не усвідомлювала ризиків для дітей? А хтозна, якось усе як у тумані відбувалося, каже.
– Усіх їх ретельно обстежили, менші в лікарні в Чернігові довго перебували, все там перевіряли у них, – запевняє Інга. – живемо утрьох. Нині, коли полуда з очей спала, усе життя присвячую їм. Про одне лише благаю Бога – пожити якомога довше, щоб найменшенького на ноги поставити, він же ще зовсім дитя. Болить у серці, що старшенька байдужа до мене. Та я ж у всьому винна сама. Одне тішить – усі мої діточки дружні, усі люблять одне одного, підтримують. І, попри все, жаліють мене. З надією у серці житимемо далі.
