Заслужена журналістка України Зоя Шматок розповіла історію, яка трапилася в Корюківці. Маленький епізод з життя жінки, яка вдячна незнайомці за розуміння, але досі почувається ніяково.
Поспішаємо, завжди поспішаємо. Можемо забути товар у крамниці чи на базарі, за який заплатили гроші. Або ж ніяк не згадаємо при зустрічі ім’я чи прізвище знайомої людини. Вирушаючи до якої-небудь контори, залишаємо вдома маску. Лише на порозі установи картаємо себе за свою ж голову. Наше щастя, що нині в Корюківці багато аптек. Виручать завжди. От тільки Галині Антонівні не поталанило. Одного осіннього дня вона вирушила у своїх справах і мала з’явитися там о дев’ятій ранку.
— Запізнитесь — мене вже не застанете, — сказав їй сердито вічно зайнятий начальник.— Їду у відрядження.
На ґанку Галина Антонівна довго порпалася в кишенях і сумочці. Ніде не було маски.
— Забула!
Вона мала ще кілька хвилин, аби встигнути збігати до аптеки. Затулила хустинкою рота і простягла фармацевту двісті гривень:
— Мені одну лише маску!
У відповідь почула:
— А де я вам здачу найду? Усі йдуть з великими грішми, сходіть у магазин, може, розміняють.
— Не розміняють! — заперечив позаду якийсь юнак. — Я саме звідти. Добре, що знайомого зустрів, виручив.
— А мені ж о дев’ятій слід потрапити на прийом, — Галина Антонівна ледве стримує сльози. Боже, що з нею роблять роки!
— Візьміть п’ять гривень, — простягає велику блискучу монетку молода жінка в масці. — Та беріть-беріть!
Галина Антонівна відмовляється, але жінка настійно вкладає гроші в руку.
— Хто ви? Як вам їх віддати? — перепитує Галина Антонівна.
— Не має значення, хто я! — посміхаються очі благодійниці.
Далі продовжувати розмову було просто ніколи. Галина Антонівна встигла потрапити вчасно туди, куди поспішала. Питання, що її турбувало, вирішилося позитивно. От лише п’ять гривень кому тепер віддати? Якби добродійниця була без маски, може б, і впізнала її десь на вулиці, а так?
У житті Галина Антонівна багато кому допомагала, не чекаючи віддачі. А тут раптом їй! Не безпомічна ж вона, гроші має. З неповерненим боргом Новий рік не хотілося зустрічати. А доведеться.
— Хай тій добрій людині буде добре! — каже Галина Антонівна.
