Коли з початком війни на сході України люди на Луганщині розділилися на друзів і ворогів, коли зник зв`язок, продукти й бензин, а щоб врятувати своє життя, доводилося переховуватися у підвалах, Олена Юзщук з міста Красний Луч свої останні три тисячі гривень витратила на таксі, щоб разом з рідними втекти від війни. Сьогодні жінка радить не сподіватися на здоровий глузд ворога, а бути готовими до його появи на мирній території України. Бо попереджений - значить озброєний.
Олена Юзщук у Корюківці працює завідувачкою аптеки №21 ТОВ «Ліки України». Разом з сім'єю живе в Наумівці, де придбала житло. Ще декілька років тому вона й не сподівалася, що її життя настільки різко зміниться, що доведеться покинути надбане за все життя і почати жити заново. Далеко від дому. І від війни.
- Ми вірили колись, що Росія не зможе вдертися на Донбас, - розмірковує Олена Вікторівна. - І довго чекали, що щось зміниться, спостерігаючи, як повз нас їхала чужа військова техніка. Надіялися, що все минеться, і коли сиділи по десять днів у підвалах, рятуючи свої життя під час жорстоких ворожих обстрілів.
А за чотири кілометри стояли підрозділи Нацгвардії України, які не змогли увійти в наше місто Красний Луч. Тож не минулося - агресор пішов на нашу землю. Багато людей загинуло: і мирного населення, і військових.
Олена Юзщук зі своїм на той час 18-річним сином-студентом і старенькими батьками прийняли рішення негайно виїжджати з Луганщини через Дебальцеве, яке тоді ще не було окупованим. У чому стояли, так і поїхали. Узяли тільки літні речі.
Свої останні гроші, 3 тисячі гривень, Олена Юзщук віддала за таксі до Харкова, де їх прихистив мамин двоюрідний брат. Жінка три роки жила й працювала в Харкові. А у 2017 році переїхала на Корюківщину. І рідних забрала.
Просто побула в знайомих на Великдень і замислилася: у Харкові нереально дороге житло, а тут – тиша, спокій, простіше придбати будинок. Потім і на роботу влаштувалася.
Їй син, який після смерті батька в 2011 році був вимушений різко подорослішати та взяти на себе відповідальність за родину, здобув освіту. Як фахівець своєї справи об’їздив уже весь світ. У Наумівці родина Олени Вікторівни живе одному будинку: вона зі своїми батьками та син з майбутньою невісткою. Такою є їхня історія.
- Я вже це пережила у своєму житті, а тому хочу сказати, що не варто вважати, ніби все обійдеться. Треба бути готовими до різного, - говорить Олена Юзщук. - По-перше, завчасно повинна бути зібрана «тривожна валізка»: документи, гроші, одяг, необхідний запас ліків і продуктів.
Я знаю, що в умовах війни ні медикаменти в аптеки не завезуть, ні продукти в магазини. Якщо люди мають автомобіль, потрібен запас пального, бо потім його просто не буде на АЗС. У їхньому випадку майже одразу перестав працювати Інтернет і мобільний зв'язок. Попервах працювали стаціонарні телефони, але недовго.
Олена Вікторівна радить кожному чітко оговорити в своїх родинах, як діяти, де збиратися і що робити в надзвичайному випадку, якщо раптом не буде зв’язку. Каже, що завчасно варто обстежити підвали, погреби, занести туди свічки, сірники, воду, їжу, ліки.
Адже, коли летять снаряди й осколки, часу на роздуми й збори просто не буде. Треба оговорити й шляхи порятунку: куди йти чи їхати, якщо у вашому місті або селі стане небезпечно. А далі – діяти за ситуацією, бо всього не передбачиш.
- Я росіянка за національністю, але мій дім – Україна. У мене завжди була чітка проукраїнська позиція, - каже жінка. - Особисто знаю деяких, хто перейшов на бік бойовиків. Повірте мені: це недостойні люди.
У мене на Луганщині зі знайомих залишилися одиниці, бо решта обрала свій шлях і виїхала. Залишилися ті, хто фізично не може втекти від війни, та ті, кому взагалі немає куди їхати.
Не могли інакше - дуже страшно стало жити. Ввели комендатську годину. Повсюди можна було зустріти неадекватних людей з автоматами, які невідомо як поведуть себе у наступну хвилину. Усі навколо враз розділилися. І люди вже не знали, хто їм друг, а хто ворог.
- Ми потрапили неначе в резервацію. Мій син на той час закінчив тільки два курси університету, і що далі? Залишатися там було неможливо. Треба було діяти, - згадує ті події Олена Юзщук. - Але ми не переселенці, а біженці ще й тому, що від держави ніхто з членів моєї родини, серед яких були пенсіонери, студент і людина, що працює, не отримав жодної підтримки чи матеріальної допомоги.
Пам’ятаю, як приїхали в Наумівку. Саме час помідори консервувати, а немає ні банок, ні кришок, ні ключа. Сусіди наділили. А ще попервах підтримали картоплею та консервацією, дякувати їм. Тому готовими треба бути до різних сценаріїв, але надіятися тільки на себе!
Олена Юзщук, людина, яка бачила війну на власні очі, вважає, що її треба завершувати компромісом, розумним урегулюванням і конструктивним консенсусом. Бо війна – це жах, який неможливо витримати без наслідків. Для жодної людини вона не минає безслідно. Однак жінка твердо переконана: ті, хто все це затіяв, повинні бути покарані.
