У гонитві за менськими говірками Сусіди.City побували в Городищі Менської громади. Саме там познайомилися з Валентиною Кожухівською. Жінка береже предмети матеріальної культури, які дісталися їй у спадок від батьків. Як цікава співрозмовниця про кожну річ вона може розказувати довго. Так само, як і про свою долю, яка водночас є і звичайною, і неординарною.
Непомітний кордон
Тому, хто вперше їде дорогою з Синявки до Городища, одразу й невтямки: а де ж та межа, яка відділяє два села? Таке враження, що це одне величеньке за протяжністю село. Насправді ж межа існує. Хоча про неї не нагадує жоден з дорожніх вказівників. По-перше, їх майже скрізь прибирали завбачливі селяни в лютневі дні, коли колони ворожої техніки блукали Менщиною, щоб ввести в оману російських зайд. Але, кажуть, між Синявкою і Городищем цього вказівника немає вже давно.
– Він, може, і лежить десь там у кущах, – посміхається пані Наталія, уродженка Синявки, яка приїжджає тепер сюди з Мени доглядати стареньку маму. – Колись його поставили, але трохи неправильно: декілька синявських дворів наче як відійшли до Городища. Люди не схотіли миритися з такою несправедливістю і самі демонтували знак.
Як виявилося, кордон між Синявкою і Городищем умовно проходить там, де стоїть обабіч дороги дерев’яний хрест, який свідчить, що в обох селах живуть люди, які є ревними християнами. А пересвідчилися ми в цьому, коли зустрілися з городищенкою Валентиною Кожухівською.
Через 40 років – на батьківщину
– Я народилася в Городищі, – розповідає Валентина Петрівна. – Але 40 років прожила в Чернігові. Туди поїхала після школи та так і залишилася. По закінченню кооперативного училища влаштувалася продавчинею, так до самої пенсії і пропрацювала. Там зустріла свого першого чоловіка, з яким у нас народився син. Додому в село приїжджала часто. Бо тут була моя батьківська хата, в якій жила мама. Жила сама, бо батько помер у 50 років ще в 1963 році.
Чоловік пані Валентини теж помер рано. Самій довелося ростити сина. Лише через 16 років, вже незадовго до виходу на пенсію, жінці знову посміхнулася доля – вона зустріла Володимира, свого другого чоловіка. Він виявився майже земляком – із Забарівки.
Коли вийшла на пенсію, з чоловіком залишили кооперативну квартиру на Рокоссовського в Чернігові і перебралися в Городище назавжди. На жаль, вже давно немає на цьому світі мами, а два роки тому помер і чоловік.
Береже пам’ять предків
Оселя Валентини Петрівни хоч і поступається сучасним кам’яницям, бо побудована була близько семи десятиліть тому, але виглядає доглянутою і ошатною. Архітектура її проста – через невеликі повоєнні статки мало хто з селян, які працювали за трудодні, міг звести собі розкішний будинок. Тут все звично: сіни і одна велика кімната з невеликими вікнами, яка слугує і кухнею, і вітальнею, і спальнею. Навіть важко уявити, що свого часу тут, крім Валентини, зростали ще троє її братів і сестер.
Водночас у цій кімнаті все має настільки колоритний вигляд, що здається ,ось-ось до оселі по домотканих половиках ввійдуть ті, хто колись надихав її своїм теплом, хто ткав ці доріжки та рушники. Але вже не прийдуть. Наразі вони лише мовчки споглядають за всім і всіма з фото, які господиня бережно розмістила за склом у рамках та огорнула вишитими рушниками.
Розглядаємо ці рушники і сходимося на думці, що в них прослідковується не характерний для нашої місцевості підбір кольорів: замість звичних червоного та чорного на ньому коричневий, зелений і синій.
– Я вам покажу рушники, які ткали мої покійні мама і тітка, – пані Валентина поспішає до сіней, бо там стоїть скриня з її скарбом: полотняні рушники, настільники, скатертини. – Як колись помру, то, мабуть, спалять це все. А для мене воно цінне.
Жінка демонструє рушник, який витканий нитками різних кольорів. Пересвідчуємося на дотик, бо на перший погляд здається, що він не тканий, а вишитий. Наскільки майстровитими були наші предки: адже одна справа – виткати, а тут треба ще прорахувати кольорові вкраплення, щоб орнамент виглядав композиційно.
– Хоча зараз вже ніхто цим і не хоче займатися, але у мене в хліві стоять кросна (ткацький верстат – авт.), – каже Валентина Петрівна. – А рушників таких у мене було три. Один з них подарувала сину. Я сама не ткала ніколи, а вишивати – вишивала. Ось цей рушник я вишила гладдю, коли була у восьмому класі.
Згадує жінка, як у часи її дитинства та дівоцтва ще вміли дотримуватися звичаїв та традицій.
– Зараз вже так не роблять, як тоді, – ділиться вона. – Хіба що в клубі самодіяльні артисти організують свято. А колись ми самі собі це організовували. Старші люди підказували, що і як робити. Наприклад, на Івана Купала на різних сільських кутках влаштовували гуляння: прикрашали квітами купальське дерево, палили вогнище, стрибали через нього, співали купальських пісень. Після цього забирали ті прикрашені гілки і несли на грядки («шоб гурки родили»).
Втрачає надію на зустріч
У цій невеликій оселі велика кількість ікон. Їм, як і велося колись у православних українських родинах, відведено чільне місце на покуті. Тут же на столику лежить псалтир, інша релігійна література. Пані Валентина – набожна людина. Так виховали її батьки. Так і вона виховувала свого сина. Сама ж регулярно відвідує храм, дотримується посту та православних традицій.
– Раніше ж у нас, у Городищі, було дві церкви – Миколаївська і Михайлівська, – розповідає Валентина Кожухівська. – Але свого часу комуністи наказали закрити Миколаївську церкву. Тоді цінні ікони передали до Михайлівської церкви, а решту розібрали люди. Я пам’ятаю, як мамі вдалося врятувати чотири ікони. Вона принесла їх додому і сказала мені: «Доню, колись, коли церква знову відкриється, то віддаси їх туди».
На жаль, після того, як церкву використовували під зерносклад, а потім вона стояла пусткою і руйнувалася, відродити в Городищі її не вдалося. Не так давно приміщення розібрали, перевезли до музею архітектури під Києвом і вже там реставрували.
Валентина Кожухівська найбільше сумує за сином. Вона з кожним днем втрачає надію на те, що колись зможе зустрітися з найріднішою людиною.
Ось так виглядає сільський Інстаграм
– Він живе аж у Благовіщенську (місто в Амурській області росії, неподалік від Китаю – авт.), – зітхає жінка. – Там навчався у військовому училищі. Одружився. По закінченню училища отримав направлення на службу, але відмовився від її проходження, хоч як погрожувало йому начальство. Його звільнили. Повернувшись до Благовіщенська, він вирішив присвятити своє життя Богу. Для цього знову відучився, спочатку був дияконом, а зараз – настоятель храму. Я літала декілька разів до нього в гості. Він же був у мене останній раз 11 років тому. В одне з останніх спілкувань сказав, що навряд чи коли побуває вже в Україні.
У свої 73 роки Валентина Кожухівська, як і всі її земляки, порається на городі, доглядає обійстя. Але зізнається, що так іноді не вистачає чоловічої руки. І тут її очі ясніють, коли згадує, яким господарем був її Володя: і у себе у дворі, і людям поможе. З ним вона була щаслива аж цілих 30 років. А зараз знову самотня. Ну хіба що котик Мурчик складає компанію та часом вислуховує її. Для таких бесід у нього визначене місце – на дивані, поряд з господинею дому.
– Нехай якнайшвидше закінчиться ця клята війна, – витирає сльозу жінка. – А ще хочеться, як і всім людям у моєму віці, щоб здоров’я не підводило, бо тиск дошкуляє, з серцем бувають проблеми.
