Селище Седнів з перших днів війни опинилося в окупації. Росіяни зайшли в населений пункт 24 лютого. Спочатку приїхали розвідгрупи. За ними прибула важка техніка. Все відбувалось дуже швидко. Майже ніхто з мешканців не встиг виїхати з селища. Люди опинились у пастці.
Людей не випускали
– 24 лютого розпочалося з гучного вибуху вночі, – розповідає настоятель Свято-Георгіївського храму протоієрей отець Тимон (Блинець). – Ми прокинулися. Потім були ще вибухи. Це підривали мости, я так розумію. Все так швидко: марш-кидок – і вони вже у нас, в Седневі.
Священник ПЦУ настоятель Свято-Георгіївської храму протоієрей отець Тимон, як і сотні інших мешканців Седнева, опинився в окупації разом зі своєю родиною. Він, його дружина, четверо дітей, старенькі батьки та дві білки-знайди – всі стали фактично бранцями росіян.
Георгіївська церква, повністю дерев’яна, збудована без жодного цвяха
Людей не випускали з селища. Навіть ходити вулицями було небезпечно. Скрізь стояла ворожа техніка.
– В центрі була, і по подвір’ях, і по трасі, і по городах, по полях, біля заводу крохмального… Вони ховалися за будинками, серед людей. Тому що розуміли, що наші військові не будуть бити по будинках, – згадує отець Тимон.
Біла ознака покори
Щоб вийти на вулицю, місцеві мешканці мусили пов’язувати на одяг білі ганчірки. Це була ніби ознака покори. Такі ж клапті білої тканини окупанти радили вішати і на хати.
Багато седнівців відмовлялися це робити. Люди воліли не виходити на вулицю, аніж вішати на себе «ознаку покори».
– В центр не пускали, коли була окупація. Людей зобов’язували носити білі пов’язки. Ми не носили, наша родина. Ну і багато хто так не принижувався. Ми просто не ходили туди. А хто ходив околицями, через центр – то треба було, щоб обов’язково була пов’язка, – говорить священик.
А ще у Седневі були і ті, хто радо зустрічав окупантів, розповідає отець Тимон. Ледь не з короваями виходили до ворога.
Списки нескорених
А ось самого священика та місцевих атовців росіяни шукали. Навряд чи для приємної бесіди.
– Річ у тому, що в сільраді вони все взяли, – розповідає настоятель Георгіївського храму. – Я не розумію… Військові знали, мали б попередити місцеву владу, щоб вони позабирали всю документацію, поховали. Щось, може, врятували, я не скажу точно. Але росіяни зайшли, і у них був паспортний стіл повністю. Списки в них були. Вони їздили шукали атовців. Кажуть, шукали мене. Але додому до мене ніхто не приходив.
Отець Тимон ледь не зустрівся із окупантами, коли вони приходили до Свято-Георгіївського храму, де він проводив службу щонеділі.
Отець Тимон з дружиною на День Прапора біля Георгіївського храму
– Служба була щонеділі обов’язково! Був або молебень, або акафіст, бо людей не було, люди не приходили, вони боялися. Був випадок, коли росіяни підійшли до дверей храму, але всередину так і не зайшли. Хоча двері храму були відчинені. Вони постояли, побалакали і пішли, – розповідає священик.
Православних храмів росіяни не чіпали. Жодна церква в селищі не постраждала. Хоча коли над Седневом літали літаки, вони ледь не збивали хрести з куполів – так низько летіли, згадують місцеві мешканці.
Звичайні грабіжники
Перше, що росіяни зробили, увійшовши в Седнів, – пограбували його. З будинків людей виносили всі цінні речі.
– Там, де люди жили, не знаю, чи грабували… Але точно грабували там, де не жили, де встигли виїхати до війни. Все забирали повністю. Машинами вивозили і техніку, автомобілі, мотоцикли. Все що було – побутова техніка, мабуть, унітази… Все, що могли, – все вони вивозили, – розповідає отець Тимон.
А ще росіяни пограбували всі місцеві магазини. Мешканці залишилися без продуктів, ліків та без можливості це привезти з інших населених пунктів.
Не було навіть хліба. По нього місцеві, ризикуючи власним життям, ходили вночі до інших сіл. Але часто повертались з порожніми руками. Хліба не було навіть у сусідів. Люди голодували. З провіанту у багатьох лишалося тільки те, що було в погребах. Часто це була лише картопля.
Партизанщина
З самого початку окупації місцеві активісти навіть намагалися шкодити ворогу. Люди вночі проколювали колеса техніки окупантів, пиляли дерева над дорогою, щоб ворожі танки та артилерія не могли проїхати. Але вже за кілька днів росіяни попередили людей: якщо продовжуватимуть партизанити – почнуть вбивати.
На той момент в Седневі знаходилися майже всі його мешканці. Люди просто не встигли виїхати з селища. Партизанський рух тимчасово довелось згорнути, аби не нашкодити своїм же співгромадянам.
Родина священика
Родині отця Тимона доводилося пережити вкрай складні часи. Прогодувати таку велику багатодітну родину непросто навіть в мирний час, а під час війни – це просто надзавдання!
Старенькі батьки священника дуже складно пережили цей період. Вони практично перестали їсти. Пенсіонери почали сильно хворіти – загострились хронічні хвороби. Та попри всі ці негаразди отець Тимон навіть не намагався виїхати з рідного села.
– Ходили чутки, що я виїхав до Закарпаття. А я увесь час був у Седневі. Якби я міг – я б дітей вивіз. Але все одно я б сюди повернувся. Бо це моя земля. Але жінка і діти сказали, що ми нікуди не поїдемо, будемо тут до останнього. Якщо вже зовсім буде погано і росіяни захватять владу, то тоді вже якось будемо тікати, – згадує настоятель.
Виїжджати не довелось. Росіяни відступили. Як тільки ворожа техніка покинула селище, туди одразу поїхала допомога.
– Після того, як в перший день ми зустріли наші танки, то почали вже робити все можливе для перемоги, – розповідає отець Тимон. – Руки нам трішки розв’язали, і ми почали працювати. Перше, це були ліки для лікарні, потім були різні перев’язочні матеріали, які ми на ФАПи передавали. І їжа була. Допомагали нам отець Антоній, отець Роман, отець Андрій. В першу чергу ми роздавали допомогу в багатодітні родини. У мене у самого багатодітна родина, я розумію, як їм важко.
Сьогодні Седнів поступово оговтується від пережитого. Отець Тимон, як і раніше, які і під час бойових дій, проводить службу Божу в Георгіївському храмі. До речі, церква хоча і не постраждала, але сьогодні вкрай потребує допомоги. Храм поступово руйнується.
– Храм протікає, – бідкається настоятель. – Тече вода по всіх швах. Він зроблений трішки неправильно. Його побудували від початку неправильно. Його потрібно було будувати конусом, а почали будувати прямо, і тільки потім стали закругляти. І вийшла церква бочковидна. Тепер зі стріхи вода потрапляє на обшивку, на фундамент, все тече, рветься. Знову будемо штукатурити фундамент.
До речі, після звільнення Седнева до Георгіївського храму почало ходити більше прихожан.
