Лише тоді, вранці 24 лютого 2022 року, ми трохи злякалися, розгубилися. Першими питаннями були: «Якже так? Чому?» Але ця розгубленість тривала недовго, бо ми змогли стиснутися в кулак, глибоко вдихнули і стати на захист рідної землі. Кожен – на своєму фронті: військовому, трудовому, волонтерському, інформаційному.
А ще 24 лютого нас об’єднало: дорослих і малих, військових і цивільних, містян і селян. Об’єднало захід, схід, північ і південь України. Ми згуртувалися проти спільного ворога. Сьогодні розповімо вам про один із епізодів цього єднання.
Ми всі стали бандерівцями
Важко всім. Важко емоційно, фізично, матеріально. Звісно, що найтяжче нашим захисникам, які ризикують життям. Дехто з них ніколи не бував там, куди його закинула війна, займається тим, про що раніше навіть і не замислювався.
У якусь мить усі українці стали бандерівцями, бо нарешті змогли зрозуміти, наскільки сильно любимо свою Україну. У цій любові ми можемо бути добрішими одне до одного, бо в кожному зустрічному, вдягненому в одяг кольору піксель, бачимо свого сина, брата чи батька, що зараз боронить наш спокій. І тоді прагнення допомогти незнайомцю перетворюється на прояв вдячності і надії на те, що хтось так само там, далеко, поставиться і до твого рідного.
Подібні відчуття пережили учасниці волонтерського клубу «З нами тепло», що діє на Сновщині.
З ними тепло
Допомогою захисникам Валентина Шутько займається давно. Ще коли в 2014 році запалала війна на Сході. Серед її рідних були ті, хто тоді вдягнув військову форму і взяв до рук зброю. Вона діяла самостійно, допомагала, чим могла. А коли розпочалося повномасштабне російське вторгнення, пані Валентина змогла згуртувати навколо себе жінок-однодумиць.
Валентина Шутько
Амбітних планів не ставили: вирішили кошти на автомобілі, дрони не збирати, а займатися тим, що справді посильне для їхніх рук.
– Ідея об’єднання у волонтерську групу зародилася десь півтора роки тому, – розповідає Валентина Шутько. – Напередодні осені та зими нас неабияк стало турбувати питання: «Нам тут, в тилу, тепло. А як перенести холод та незручності нашим хлопцям та дівчатам?» Саме тому почали працювати на забезпечення за хисників та захисниць теплими речами. Свою групу так і назвали: «З нами тепло». Наразі вона об’єднує більше тисячі учасників. Це лише ті, хто підписаний на нашу сторінку в фейсбуці. Серед учасників є і ті, хто далекий від інтернету. Звісно, що не всі вони безпосередньо беруть участь у нашій роботі, але це число свідчить, що про нас знають. Багато хто просто надсилає та приносить тканину та пряжу, хтось допомагає грошима, приносять смаколики та інше. Займаємося переважно виготовленням та збором теплих речей. Найбільше серед них шкарпеток. Є ще в’язані та шиті пояси, спідня білизна, бафи, килимки, подушки, маскувальні халати, балаклави, рукавички, окопні свічки.
– Ми налагодили співпрацю з бойовими військовими підрозділами, де проходять службу наші земляки, – ділиться Валентина Шутько. – Але також надсилаємо свої вироби до госпіталів. Оскільки контингент госпіталів специфічний (поранені, обмежені в рухах, часто прикуті до ліжка), то туди надсилаємо і специфічні вироби, якими б було зручно користуватися: адаптивна білизна, шкарпетки, чобітки, гетри.
Торт для захисника
Валентина Шутько каже, що географія їхньої діяльності не обмежується Сновщиною. Бажання бути корисними з’явилося у багатьох за межами України. Наприклад, група жінок з Литви об’єдналися і стали в’язати шкарпетки та надсилати до Сновська.
Пряжа для сновських майстринь надходила з інших регіонів України, з Литви, Німеччини, Польщі, Австрії. Навіть українки, які опинилися на африканському континенті, пропонують свою допомогу. А в Литві активістки Наталія Устименко-Гоцюк та Наталія Зінченко (обидві – колишні наші співвітчизниці) продовжили рух «З нами тепло» на місцевому рівні – при бібліотеці у Вільнюсі організували гурток. В Україну вони надсилають тепер уже не пряжу, а готові вироби.
Наталія Устименко-Гоцюк
– Ьільшість з нас зовсім не знайомі між собою, – посміхається пані Валентина. – Наприклад, пригадую минулорічний випадок. Юлія Галушка живе в Кривому Розі, але тоді була на заробітках у Німеччині. Спочатку долучилася до нашої групи і допомагала переважно тим, що час від часу надсилала нитки для в’язання. Це вже потім ми дізналися, що на заробітки пані Юля змушена була поїхати, аби поставити на ноги племінника.
Євген Букша, племінник Юлії, – це один з українських героїв, з яким сталося нещастя: захищаючи Батьківщину, втратив ногу. Лікувавсяікуванні в госпіталі у Вінниці, де тоді чекав на протезування і тривалу реабілітацію. Можливо, Валентина Шутько про Євгена теж не знала б нічого. Але одного разу Юлія Галушка звернулася до неї з проханням організувати відвідини хлопця в госпіталі в його день народження.
Валентина зв’язалася з вінницькими волонтерами. З вінницьким госпіталем волонтерська група «З нами тепло» і раніше співпрацювала. А 28 січня 2023 року там відбулася подія, яка до сліз зврушила всіх. До палати, в якій перебував Євген, завітала вінничанка Світлана Грищенко (Кравчук). Вона – медпрацівниця того ж госпіталю. «З нами тепло» давно співпрацюють з нею. Того разу вона стала своєрідним ланцюжком, який зміг поєднати українців з різних куточків. Дізнавшись про Євгенове свято, Світлана прийшла до нього з тортом, аби привітати хлопця. Вже згодом він отримав і волонтерські подарунки.
Щирою вдячністю світилися очі Євгена Букші, коли до нього в госпіталь завітала Світлана Грищенко (Кравчук), щоб привітати хлопця з днем народження
Допис про це на сторінці «З нами тепло» тоді до сліз розчулив багатьох. А в коментарях під дописом були не тільки вітання, а й слова вдячності всім захисникам.
– Така увага дуже важлива, – перекона на пані Валентина. – Надто до тих, хто внаслідок війни втратив здоров’я. Не секрет, що у них є психологічний злам: «Я нікому не потрібен, бо я інвалід». Такі періоди відчаю часом притаманні тим, хто зовні здоровий, але переживає важкі моменти там, «на передку». Тому ці наші передачки не тільки зігрівають фізично, а й важливй для підтримки психологічного стану. Коли вони зі шкарпетки дістають записку від майстрині, де написано: «Дякую тобі за мою вранішню каву», «Дякую за спокійну ніч», «Дякую, що ми можемо в’язати», то ті слова для них слугують оберегом. Вони – як молитва. Хлопці, повертаючись із передової, привозять ті записки, які часом засмальцьовані, подерті, розмоклі. Для нас немає значення, кому дістануться наші подарунки: чи це буде хлопець із Волині, Франківщини, Слобожанщини, чи він сіверянин. З нами дійсно має бути тепло всім. Ми зараз всі об’єднані. А в єдності і є наша сила і перемога! Дай Боже здоров’я всім нашим героям!
Валентина Шутько щиро дякує всім майстриням, які шиють і в’яжуть тепло для наших захисників. Бо хочеться зігріти їх якомога більше.

