Про чернігівське приміське село Ягідне сьогодні знають далеко за межами України. І не стільки через смачні яблука та через саджанці плодових дерев, які тут вирощувалися та продавалися до війни, а й через трагедію, котра сталася в перший місяць повномасштабного російського вторгнення. Її відлуння долинуло і до Менщини: 5 березня 2022 року там загинув 48-річний житель Величківки Анатолій Козарез.
Село з красивою назвою, але з трагічною долею
Ягідне розташоване на київській трасі за два десятки кілометрів від Чернігова. Воно – одне з наймолодших на Чернігівщині: засноване навесні 1953 року на землях Іванівського держплодорозсадника «Авангард».
Тоді тут оселилися 27 сімей зі Старогутської сільської ради колишнього Остерського району, які стали вимушеними переселенцями через будівництво військового полігону. Сучасну назву поселення отримало у 1968 році.
Поступово село зростало і територіально, і чисельно. Цьому сприяло вигідне розташування: автомагістраль, поряд – Чернігів, а за сотню кілометрів – Київ. У 1954 році в селі створили радгосп «Чернігівський», який 1991 року був реорганізований у дослідне господарство «Чернігівське».
До повномасштабного російського вторгнення тут жили близько чотирьохсот мешканців. За 70 років існування в Ягідному з’явився дитячий садок (зведений у 1962 році), 1969 року збудували Будинок культури, а у 1995 році – школу, фельдшерсько-акушерський пункт та спортзал. На жаль більшість цих приміщень нині перебувають у занедбаному стані.
Ворожі війська окупували Ягідне 3 березня 2022 року. Окупанти одразу ж почали відбирати у місцевих жителів мобільні телефони, нишпорили по їхніх домівках. Людей росіяни виганяли з будинків та укриттів, щоб облаштувати там власне проживання.
Жахи підвалу у Ягідному
У місцевій школі російські військові облаштували штаб, а у шкільний підвал примусово загнали понад 350 цивільних. З них – 77 дітей, зокрема п’ять немовлят, наймолодшому з яких було всього півтора місяці. Для створення собі «живого щита».
Як згадують тепер ті, хто пережив той жах, їм було дозволено виходити назовні лише раз на день, а спати через переповненість доводилося сидячи.
Дев’ятого березня через такі умови люди почали помирати. Загалом з 9 до 28 березня померло 10 заручників. Спочатку померлих забороняли ховати. Їх просто складали у шкільній котельні. За весь час окупанти дозволили поховати померлих лише двічі. Під час одного з таких поховань російські солдати обстріляли жителів, які хоронили померлих.
Поки власники осель перебували в ув’язненні російські солдати нищили та грабували їхнє майно. Заходили в будинки, мародерили, вбивали худобу та хатніх тварин. Водночас вони мінували територію, викрадали, катували та страчували мирних жителів.
В останній день березня 2022 року почалися бої за звільнення села. Ягідне звільнили 3 квітня.
Остаточна історія лиха, якого росіяни завдали у Ягідному, стане відома лише після нашої перемоги. Але українська прокуратура вже встановила, що російські військовослужбовці 55-ї окремої мотострілецької бригади вбили 17 мешканців Ягідного, зі 180 будинків окупанти того чорного березня повністю зруйнували 16, а 148 пошкодили.
Поспішав додому, щоб бути разом з рідними
На трасі в Ягідному загинув величківець Анатолій Козарез. Хоча він з родиною і проживав у рідному селі, але працював водієм у торговельній мережі в Києві.
Робота була вахтова: два тижні на роботі, а потім – два тижні вдома. Такий графік цілком влаштовував і став звичним. За час, поки Анатолій перебував вдома, намагався впоратися з усіма домашніми справами, щоб дружині Наталії та 82-річній мамі Антоніні Тимофіївні потім, коли знову поїде на роботу, було легше.
Анатолій Козарез працював водієм в торгівельній мережі в Києві
Війна застала Анатолія Козареза в Києві. Хоч і не стабільним був зв’язок, але з телефонних розмов з дружиною, повідомлень в інтернеті знав, як переживають рідні. Він переживав також, розумів, що дістатися дому не просто. Шлях від Києва до Чернігова був полем бою. Міст через Десну був тоді ще цілим, але міст через Снов вже підірваний. Та і сам Чернігів майже з усіх сторін обстрілював ворог.
– Востаннє я чула голос чоловіка близько сьомої години ранку, – пригадує пані Наталія, дружина Анатолія. – Він не казав, що збирається їхати додому. Коли зателефонувала десь о 10-й годині, то, хоч виклик і йшов, але слухавки він не брав. Тоді це ще не викликало у мене особливих хвилювань, думала, що, мабуть, чоловік зайнятий. Занепокоїлася, коли по обіді подзвонили колеги Толі. Вони розповіли, що він вирушив на Чернігівщину. Об 11.47 із ним востаннє розмовляв його напарник, але зв’язок раптово перервався. Колега намагався передзвонити.
Чув якийсь звук, але Толя вже не розмовляв з ним.
Чорний березень невизначеності та невідомості
За припущенням Наталії, саме в ті хвилини сталося найстрашніше: її чоловіка росіяни розстріляли прямо в авто.
Єдиною надією на допомогу були волонтери. До них і спробувала звернутися Наталія. Але і ті були безсилі.
Так і жили у невідомості аж поки московитів не прогнали від Чернігова. Одразу ж після цього 3 квітня знайомі поїхали на пошуки. Їхали і ще не знали, що не так далеко від Чернігова знайдуть розстріляного Анатолія в його ж автівці. Авто стояло на трасі в Ягідному.
Звикнути жити без нього не вдається
Через два дні тіло Анатолія Козареза доставили до рідної Величківки. Проводжали в останню путь усім селом. Попрощатися з товаришем приїхали друзі та колеги з Києва, з Мени та навколишніх сіл громади.
– Другий рік спливає, як його не стало – зітхає Наталія. – Ні я, ні сини, ні мама Толі так і не можемо звикнути жити без нього. Він був нашою опорою: разом збудували дім, облаштовували обійстя, робили все, щоб було якнайкраще. Я не можу виділити щось таке особливе із занять чи захоплень, чому б чоловік надавав перевагу. Через зайнятість часу вільного у нього було обмаль.
Подружжя Козарезів виростили і виховали двох синів. Старший – 26-річний Микола, молодший – 14-річний Артем. Він має захворювання ДЦП. Хлопець потребує постійного догляду. З чоловіком Наталія почувалася захищеною. Тепер всі турботи про сина лягли на її плечі.
Щоб пам'ятали
– У Величківці про Толю Козареза згадують лише хороше, – ділиться староста села Тетяна Яковенко. – Це був зразковий сім’янин, добрий сусід. Він завжди був готовий відгукнутися на будь-яке прохання про допомогу. Як староста я покладаюся на односельчан, коли доводиться організовувати в селі різноманітні заходи. Під час прибирання території подружжя Козарезів було серед перших, хто відгукнувся на моє звернення. Разом ми садили парк. Тепер його багато хто називає парком Толі Козареза. А загалом Толю знаю ще з дитинства. Ми були сусідами. Він хоч і молодший від мене, але дружив із моїми молодшими сестрами. Дуже шкода, що війна, яку затіяли росіяни, вже позбавила і продовжує позбавляти життя стількох людей. Як військових, так і цивільних. Шкереберть перевернуте життя цілих родин.
Про доброго земляка у Величківці справді пам'ятають. Сьогодні, в день пам'яті Анатолія, з'явилося ось це відео.
Вони назавжди у наших серцях
Від 2014 року, коли розпочалася остання російсько- українська війна, Менщина втратила 52-х захисників України. Вісім з них загинули в 2014–2015 роках, решта – за неповні два роки після початку повномасштабного російського вторгнення.
Загинули і двоє цивільних жителів нашої громади: Анатолія Козареза росіяни розстріляли в Ягідному 5 березня 2022 року. А через чотири дні потому, 9 березня, 17-річну менянку Аню Кушнеренко окупанти вбили біля Анисівого, коли вона намагалася доїхати до рідної Мени з Чернігова.
Війна складається з історій окремих людей. Вони – ніби пазли, які вкрай важко зібрати. Проте це варто робити. Слухати, фіксувати, осмислювати, розповідати. Всі ці історії має почути світ. Їх повинні знати майбутні покоління. Для чого? Щоб знати лице ворога. Пам’ятати, хто несе смерть, а хто боронить життя.
