Ще одна яскрава зоря спалахнула на небі 18 січня цього року. На Донецькому напрямку навідник аеромобільного відділення 29-річний корюківчанин Сергій Малишенко віддав своє молоде життя за Україну, перемогу, нас із вами.
Дві сестри й брат
У Сергія Малишенка дві сестри. Старша 39-річна Аня вже заміжня, з чоловіком і 2-річним сином Германом мешкають у Дніпрі. Працюють обоє в банківській установі. Менша, 20-річна Юлія, живе з мамою. Вивчилася на фахівця з готельно-ресторанної справи, та працювати за спеціальністю не стала.
Різниця у віці в нього з дівчатами — десять років. Тож Аня завжди навчала, захищала й застерігала, а Юлька — знала всі братові таємниці. Натомість він учив її здачі давати, щоб уміла за себе постояти за будь-яких обставин.
В Олени Малишенко померла матір, коли їй виповнилося лише чотири роки, тому 25 років життя в одній хаті зі свекрухою вважає за щастя. Добре ладили, допомагали одна одній, дружно вели господарство, ростили дітей. Поруч, у Соснівці, мешкає брат з родиною, у Верхоліссі — ще один брат із сім’єю. Є до кого звернутися по допомогу.
Випробування долі
Уперше біда постукала у їхній дім, коли найменшій Юльці було вісім місяців — загинув чоловік і батько багатодітної родини Віктор Малишенко. Десятирічний Серьожа став за хазяїна і головного маминого помічника.
Удруге доля накрила чорним крилом 2014 року, тоді згорів їхній будинок. Вогонь знищив усе, що роками наживали. Довелося усім разом, Олені з донькою та свекрусі, перебратися в Корюківку. Там є маленька однокімнатна мамина квартира. Тіснувато, та що поробиш.
Олена Малишенко
Олена 27 років відпрацювала санітарочкою в районній лікарні, тепер трудиться соціальною робітницею в Корюківці. Коли родина лишилася житла в селі, Сергій уже працював охоронцем на Київщині, старша донька — в банку, менша ходила до школи.
— Сергій тоді приїхав додому й каже, не переживай, мамо, ми — сильні, викарабкаємося, — згадує Олена Жолчубаївна.
Яким був Сергій
Боляче мамі говорити про сина у минулому часі. Вона не хоче вірити в те, що його з нами немає. У мобільному телефоні його номер, есемески, голосові повідомлення. Й досі пише йому у «Сигнал» свої послання. Після цього наче легше стає. Зібравши всі сили й емоції в кулак — продовжує розповідь.
Сергій із сестрою Юлею
— Сергій спочатку вчився у Буді, потім у Корюківці на Олексіївці, а одинадцятий клас закінчував у новій четвертій школі. До дев’ятого класу дуже старався, за сестрою Анею тягнувся, а в старших — трохи розбалувався.
Він із дитинства мріяв стати військовим, як тато. Часто казав, що кожен чоловік має йти в армію. І сам пішов, коли час настав. Служив у Десні в танкових військах. Однак вивчитися на військового не судилося, бо не пройшов по здоров’ю, виявили в нього плоскостопість.
Мама розповіла, що після армії Сергій улаштувався охоронцем, працював вахтовим способом. З особистим життя не складалося. Начебто й закохався у жіночку, котра мала дитину, планували разом будувати майбутнє. А потім приїхав і повідомив, що розійшлися.
І хоча від мами не мав секретів, тільки згодом пояснив, що до колишнього чоловіка вона повернулася. Мама бачила, що боляче сину, не лізла в душу. Потім ще дівчата в нього були, та, видно, не дуже довіряв, розчарувався.
— Сергій був надзвичайно трудящим і відповідальним хлопцем. Коли почалася велика війна, він працював у корюківського підприємця. Першу повістку йому прислали наприкінці 2022-го, перед самим Новим роком. Всунули у двері. Я ще спробувала його відмовити, мовляв, тобі її не вручали, тож і сиди тихо. Та він не погоджувався зі мною, казав, соромно, не можу ховатися.
Після Нового року другу повістку принесли. Він швидко пройшов комісію, і такий радий був, каже: «Піду гадів бити!» У березні 2023-го йому зателефонували й наказали 23 числа прибути з речами на місце. Довго тоді ми з ним говорили, про все. Не приховаю, просила не йти, та він і слухати не хотів.
На війні
Сергій Малишенко вперше, як пішов на війну, подзвонив мамі з Житомира. Там він проходив двомісячну підготовку в десантно-штурмовій бригаді. Потім були виїзди в «гарячі точки», про які мама не відала. Син беріг її нерви, лише надсилав повідомлення, що все добре. Вже потім Олена дізналася, що Ані розповідав набагато більше, з сестрою ділився, а з мамою — ні.
Згодом його підрозділ перекинули на Запорізький напрямок. Працелюбний хлопець на совість копав окопи. Побратими навіть жартували, що стрибатимуть тільки в його земляні ходи. Під час бою 3 вересня він отримав поранення, сильно подробило ногу.
Сергій Малишенко був дуже працелюбним хлопцем
— Перед 3 вересням сниться мені сон, що Сергій іде лісом і гукає: «Мамо!», — згадує Олена Малишенко. Про поранення повідомили не мені, а сестрі Ані. Вона одразу поїхала в Запоріжжя. Скільки там було наших військових! Розповідала потім. Сергія перевезли в Дніпро, потім на місяць у київський шпиталь. Але я нічого про це не знала.
У «Сигналі» він продовжував писати, що в нього все «ок». А я й вірила. Наприкінці жовтня до нас у гості приїхала донька з онуком. Знову нічого не говорить. Лише потім дізналася, що це вони з Сергієм домовилися. Сина відпустили додому, й Аня примчала побачитися.
Приїхав у цивільному одязі, сильно кульгав, з раною, що не загоїлася. Тоді вже й розповів, як отримав поранення під селом Роботине, що довелося з розтрощеною ногою три кілометри йти, аби вибратися з-під обстрілів. Увесь час над ним літав ворожий дрон. Та, мабуть, вирішили окупанти не витрачати на нього вибухівку.
Останній дзвінок
Сергій пробув удома два тижні й вирушив до Житомира на лікарську комісію. Більше вони з мамою не бачилися. На Донеччину його направили 14 січня. Дорогою зателефонував, сказав, що їде в Авдіївку. Далі були лише короткі повідомлення: 15 січня — «все добре», 16 січня — «ми на місці». А 17 січня подзвонив, просив пробачити його за все.
Усе казав, щоб берегла себе й дівчат. Лише коротко обмовився: «Тут таке…» Пізніше мама дізналася, що тоді він телефонував і друзям своїм, однокласникам, наче прощався. А востаннє надіслав мамі повідомлення 18 січня, написав, що з ним усе добре. І замовк навічно. Під Мар’їнкою на Донеччині наш земляк устиг повоювати лише чотири дні.
Сергій Малишенко загинув 18 січня 2024 року. Його накрило шаленим мінометним вогнем. Більше мама нічого не знає, і розпитати нікого. Ще кілька днів писала йому, запитувала, де він, однак відповіді не було. З Анею розмовляли, та заспокоювала, мовляв, пішов на завдання, немає зв’язку. Та долі не відвернеш. Похоронку принесли 23 січня. Потім Олена наче випала з життя.
— Сергія привезли додому 27 січня, — витискає з себе моя співрозмовниця. — У морг мене не пустили, сказали, що мамине серце такого не витримає. На упізнання ходив мій теперішній чоловік Андрій. І фото тіла у його телефоні є.
Обличчя не було, увесь посічений, по татуюванню впізнали… Ховали сина у відкритій труні, але обличчя було закрите. З речей нам віддали лише просочене кров’ю посвідчення учасника бойових дій, годинник і медаль «Учаснику бойових дій», яку він отримав у листопаді 2023-го.
Пам’ятаю, що на другий день, як принесли похоронку, прилетіла до мого вікна дуже гарна пташка. Кожного ранку я її годувала. Намагалася навіть сфотографувати, та не вдалося — надто вже полохливою виявилася. А за місяць, 23 лютого, несподівано пропала. Більше я її не бачила. Знаю точно, то була душа Сергія, яка потім піднялася на Небеса.
Мрії сина
Сергій Малишенко з дитинства мріяв стати військовим. Він мав чудовий зір, що неабияк згодилося потім на війні, коли став незамінним навідником. А також хлопець дуже хотів побачити Китай. Ця країна особливо манила його до себе, коли був у підлітковому віці.
Багато книжок тоді прочитав про неї, навіть ієрогліфи їхні вчив. Та коли подорослішав і побачив китайців у Корюківці, то несподівано перехотів. Казав: «Чого туди забиратися, вони самі до нас тепер їдуть». Мріяв про власну родину.
Поховали сина Олени Малишенко на новому кладовищі, хоча там нікого з родичів немає. «Нехай ближче до нас буде», — каже мама. Після того він наснився їй лише один раз. Разом їхали в потязі: матір вистрибнула у вікно, а син рушив далі.
Світлої тобі дороги, наш славний захиснику.
