Галина Максименко, 75-річна менянка, донедавна мала двох синів – старшого Владислава та молодшого від нього на чотири роки Олександра. Обоє синів виховувалися батьківським прикладом: хлопці виросли працьовитими, хазяйновитими. Коли ще зовсім молодим помер їхній батько Володимир, вони стали єдиною надією і підтримкою для матері. Нещодавно, 15 лютого, одного сина Галина Іванівна втратила. Його у неї забрала війна. До свого 47-го року народження чоловік не дожив тиждень. Яким він був, Олександр Максименко, чим жив, про що мріяв
«Спочатку – тобі корова, а потім – мені пилорама»
Народився Олександр 22 лютого 1977 року в Мені. Дитячі та юнацькі роки минули так само, як і у багатьох його ровесників: школа (навчався в школі імені Шевченка), автошкола ДОСААФ, строкова військова служба в Збройних силах України. А далі вже було доросле життя, де доводилося працювати, щоб забезпечувати добробут вже власної родини.
Тетяна Максименко – друга дружина Олександра. Каже, що хоч офіційно і були розлучені, але нічого поганого про чоловіка не може сказати. Навіть і розлучення те Тетяна вважає дурницею, до якої вдалися свого часу вони з Сашком.
– Якоїсь вагомої причини для того і не було, – розповідає Тетяна. – Часто трапляється в житті просто сплеск емоцій, якесь нерозуміння одне одного в певний момент. Вже звідти, з Донбасу, він навіть казав про те, щоб знову відновити офіційний шлюб. Не встигли. Хоча ми й не проживали разом останні роки, але підтримували стосунки. Саша не цурався нас: ми спілкувалися, він підтримував доньку Софію, не забував і про Максима – свого старшого сина від попереднього шлюбу. Дбав про моїх старших дітей Діану та Віталія, які його сприймали за батька.
Разом з дружиною та донькою
– Дядько Сашко багато значив у моєму житті, – до розмови долучається Віталій. – Багато чого з того, що я вмію зараз робити, – це все завдячуючи йому. Меняни запрошували дядька відремонтувати дах будинку. Він брав мене в помічники. Згодом ми разом їздили на заробітки в Київ, де працювали на будівництві.
Тетяна каже, що Олександр був порядним і добрим чоловіком. Дружелюбним і товариським – ніколи не відмовлявся прийти на допомогу тим, хто її потребував. Не сидів сидьма без роботи, а завжди працював: якщо і були якісь труднощі з працевлаштуванням, то знаходив чим зайнятися.
– Cаша працював чи не на всіх пилорамах Мени, – продовжує Тетяна. – І взагалі все, що пов’язане з деревообробкою, дуже подобалося йому. Він цим захоплювався, розумівся в цьому, тому, наприклад, звести собі будинок на два поверхи не склало для нього проблеми. Все казав: «Я збудував будинок сину, то ще збудую і доньці». Останнім його місцем роботи було сільськогосподарське підприємство «Авангард», де працював охоронцем, але й у позаробочий час знаходив підробіток ще десь. Мріяв про свою велику деревообробну майстерню. Казав: «Ось тобі купили корову, а далі – купуємо мені пилораму». Але потім у нашому господарстві з’явилася друга і третя корови. Це Сашка засмутило, бо його особиста мрія залишалася недосяжною. Це і стало тоді причиною нашого розлучення.
Пройшов Бахмут та Авдіївку
Олександра Максименка могли мобілізувати ще в серпні 2022 року, коли вперше отримав повідомленням з військкомату. Але тоді цього не сталося, бо отримав відтермінування з поважної причини – напередодні травмував руку. До війська потрапив у січні 2023 року.
– Він дуже сумував за домом і рідними, – розповідає Тетяна Максименко. – Спілкувалися ми з ним майже щодня. І кожного разу він про всіх розпитував, цікавився справами. Найдорожчою для нього, мабуть, була наша донечка Софійка – чи не щодня телефонував їй. Дуже боліло йому те, що його не відпускають додому хоч на декілька днів. Важко сприймав, коли я розповідала про знайомих менян, яким вдавалося побувати у відпустці декілька разів. Лише тоді, коли захворіла Софія, мені вдалося зібрати необхідні документи, щоб Сашко зміг на сім днів вирватися додому у відпустку за сімейними обставинами.
На лінії фронту
Багато чого довелося пережити і побачити Олександру Максименку, бо воював чи не на найтяжчому напрямку – східному. Він пройшов Бахмут та Авдіївку, а затим його підрозділ відступив на захист позицій біля Костянтинівки.
Тетяна розповідає, що в розмовах Сашко скаржився на те, як їм не вистачає тепловізора, щоб мати змогу спостерігати за ворогом вночі. Вона спочатку стала шукати можливість допомогти чоловіку, звернувшись до волонтерів. Але скрізь говорили, що мають чергу на таке замовлення. Їй же хотілося допомогти якнайшвидше, тому сама зайнялася збором коштів.
І Тетяні це вдалося: якусь суму власних коштів вклали, допомагали родичі, друзі, жертвували знайомі і незнайомі люди. Врешті Олександр та його побратими отримали тепловізор. А Діані, старшій доньці Тетяни, чернігівські волонтери допомогли роздобути для них тактичні навушники.
Тетяна організувала збір коштів на тепловізор. Невдовзі він був у підрозділі чоловіка
Психолог для Сашка
У спілкуванні з рідними Сашко знаходив розраду. За можливості телефонував Тетяні, брату Владиславу, матері. Знав, що всі вони дуже переживають за нього, сподівався на їхню підтримку та слова заспокоєння тоді, коли йому було важко на душі.
Для рідних же були найтяжчими ті декілька днів, коли Сашко не телефонував. Розуміли, що, може, перебуває «на нулі» ці декілька днів – туди забороняють брати телефони. Хвилювалися, чи почують рідний голос ще.
Донька Софія була найбільшою втіхою для Сашка
– Я була чи не головним психологом для Саші, – ділиться Таня. – Часто вислуховувала, що йому наболіло, що турбувало. Іноді це були навіть істерики. Він розповідав про те, як доводилося витягати поранених побратимів. Заспокоювали його, коли він не міг стримати емоцій від того, що життя когось з них так і не вдалося врятувати. Особливо боляче реагував на несправедливість та байдужість. Часом розповідав, як, ідучи на «зачистку» території і проходячи місцями, де перед тим відбувався бій, доводилося бачити тіла наших хлопців, які так і залишалися лежати в полі, бо не було команди їх забрати.
Нерозлучні з «Дєдом»
Владислав Максименко розповідає, що Сашко ще з дитинства мав ваду серця. Але, мабуть, вона була така, що не стала на заваді для проходження строкової служби в армії.
– Вже коли мобілізовували, Сашко проходив військово-лікарську комісію у Запоріжжі, – розповідає Владислав. – Там підтвердили діагноз, через який брата перевели на так званий «легкий труд»: його не посилали на самий «нуль», а доручили охороняти склади чи зводити бліндажі. Так було десь з місяць. Але людей не вистачало, тож – чотири дні на передньому краї фронту, чотири дні перепочинку.
У його підрозділі не було земляків-менян, але за рік служби з’явилося багато нових друзів. Найтісніша дружба зав’язалась із «Дєдом» – Сергієм Михальським з Семенівщини, з яким вони познайомилися з перших днів мобілізації.
– Я раділа тому, що Сашко не почувався самотнім, – розповідає Тетяна. – Відчувала це, бо, бувало, телефонувала чоловікові, а слухавку брав Сергій. Він говорив, що вони з Сашком скрізь разом – і в бою, і на перепочинку. Наприкінці 2023 року Сергія поранили, але після лікування та реабілітації в січні він повернувся назад. На жаль, через місяць обоє друзів загинули.
З Олександром та Сергієм тієї ночі загинули ще двоє захисників: якраз тоді, коли хлопці спали в одному з будинків, розпочався обстріл. Ворожий снаряд поцілив і по тому будинку. Зайнялася пожежа, а уламки стін завалили тих, хто був у помешканні.
Тетяна одразу відчула щось неладне того дня, 15 лютого, і зателефонувала до штабу Сашкового підрозділу. Тоді її заспокоїли і сказали, що чекають хлопців на повернення з позиції. Але вже через три дні їй зателефонували і повідомили, що Сашко «двохсотий». Виявляється, що лише 18 лютого побратими змогли відкопати загиблих з-під завалів.
Минуло два місяці. Рідні Олександра Максименка поки ще ніяк не звикнуться з думкою, що вже не побачать його. Багато чого, що мають вони в своєму житті, нагадує про нього. Найбільше сумує за татом Софія, бо вона була для нього найбажанішою та найулюбленішою дитиною.
– Важко змиритися з втратою, – каже пані Тетяна. – Можливо, з часом цей біль трохи стихне, але Саша залишиться в пам’яті кожного з нас таким же добрим, працьовитим. Вдячні його побратимам, що не залишили тіло лежати під руїнами і ми змогли гідно поховати нашого Героя.
