У багатьох нині виникає одне й те питання: невже навіть війна не навчила частину наших земляків усім серцем любити свою Україну? Представник молодого покоління з Корюківки розповів, як змінювалося його ставлення до росії та окремих земляків-українців.
Вісім років тому
Коли у 2014 році на Донбасі почалася російсько-українська війна, тоді її мало хто так називав. Для більшості українців це була лише антитерористична операція, тобто, українські війська боролися з сепаратистами.
Проте вже тоді люди знали (звісно, хто хотів знати), що саме росія та її спецслужби руками українських зрадників розбурхали в Донецькій і Луганській областях вогнище, яке тепер перетворилося у величезну пожежу.
Наші захисники, котрі побували на Донбасі, теж дивували небагатослівністю. Розговорити їх, особливо для ЗМІ, було майже неможливо. Пам’ятаю, як один учасник АТО сказав мені тоді кілька скупих слів.
— Уявіть собі: стоїмо ми біля населеного пункту, який захищаємо, а за кілька кілометрів у сусідньому селі — ворог. Після добрячого нашого обстрілу дивимося, а половина села, де ми розташовуємося, вдягли чорні хустки й дивляться на нас вовком. Про що це свідчить? А про те, що ми повбивали їхніх родичів. Ось і думайте, що було в їхніх головах.
Це був період, коли українці активно сварилися з родичами, знайомими, сусідами, колегами як в Україні, так і в Росії. Наша держава наче розділилася на дві частини: тих, хто уже зрозумів, що росія — ворог, і тих, хто в усіх гріхах звинувачував свою владу, котру сам же й обрав, але був не проти, аби до нас прийшов путін.
Останнім на руку грали окремі українські політики, що сховалися під личиною добродушної опозиції. Спитаєте — а що ми, влада? Та усі наче зависли в повітрі в очікуванні, що буде далі. На справжніх українських патріотів декотрі дивилися навіть злобно, мовляв, навіщо нам війна з росією?
Вони казали: ми слабкі, залежні від північного сусіда, не треба його чіпати. Одна моя знайома, коли я в шокованому стані говорила про вкрадений Крим, окуповані росією Донецьк і Донбас, можливість заходу ворога в Чернігівську область, прямо в очі видала: «Чого ви кипішуєте? Прийде росія, будемо жити під нею. Вам що, погано було в радянському союзі?».
Я дивилася на цю людину і не знала що відповісти. Розуміла, що в неї немає Батьківщини. Вона яскрава представниця радянського народу, який так хотіла створити тоталітарна влада в радянському союзі, намагаючись стерти національні ознаки, культуру, традиції людей. І таких було, мабуть, багато.
Покоління молодих
На щастя, за роки незалежності в Україні виросло нове покоління. Коли почалася війна на Донбасі, вони були серед добровольців, які пішли відстоювати територіальну цілісність нашої держави. Моєму співрозмовнику корюківчанину Сергію — 41 рік. Він не був в АТО. Це представник малого бізнесу, який сам створив собі робоче місце в Корюківці.
Робота його пов’язана з людьми, тож часто розмова заходить про нинішню російсько-українську війну. Чоловік щиро дивується, що й досі, попри повномасштабну агресію сусідньої країни, серед корюківчан є «ждуни» російського миру.
— Я був двічі на заробітках у росії. Перший раз ще 2001 року, вдруге у 2008-2009 роках. І мене вразило вже тоді те, як недобре ставилися росіяни до українців. У той час, коли вони приїжджали до нас і могли жити скільки хотіли й де хотіли, ми, прибуваючи в росію, мали протягом трьох днів зареєструватися. Просто так мешкати й працювати наші люди не мали права.
Неприємним відкриттям для мене в ті роки стало й те, що російське телебачення, котре постійно відстежувало всі події в Україні, вишукувало найгірше, що відбувалося в нашій державі. Їхні пропагандисти у своїх програмах, кінофільмах повсякчас висміювали українців, відверто не поважали. Новини звучали так, начебто в них усе пречудово, а в сусідів, які здуру захотіли незалежності, повний бардак.
— Коли я починав у розмовах захищати Україну, пояснював, що по телебаченню про нас кажуть неправду, мені в очі заявляли, мовляв, приїхав у росію заробляти гроші, значить продався, тому сиди й мовчи. Я пояснював, що їхні ЗМІ викривлюють події в нашій державі — ніхто мені не вірив.
Сергій переконаний, що протягом тридцяти років незалежності в Україні, на жаль, не було чіткої державної лінії, не було справжнього лідера-патріота на чолі країни, який би відстоював інтереси України у відносинах з росією. У політиці спостерігалися постійні гойдалки.
А стосовно північної сусідки дотримувалися одного: потрібно домовлятися, бо дуже з нею пов’язані. І чи не найбільший страх викликало розірвання економічних, культурних, родинних відносин. Тому в багатьох наших громадян фраза «какаяразніца» живе у свідомості й дотепер.
— Ви помічали, що деякі наші люди наче виправдовують дії росіян, — каже Сергій, — не звинувачують у відкритій агресії, а констатують: «Це ми робимо щось не так». Виходить, нас убивають, ґвалтують, нищать, забирають наші території, а ми в цьому звинувачуємо всіх, окрім окупантів? Ще й наче заглядаємо в очі загарбнику, мовляв, а що ж я зробив не так?
Це відчуття меншовартості в українців росіяни виховували століттями. І, на жаль, воно вкоренилося у свідомості багатьох. Для мене все очевидно. Росія — ворог. І я впевнений, що війна, зрештою, має розкрити очі навіть тим, хто десятиліттями намагався ходити із заплющеними.
А коли перед нами ворог, то й дії наші мають бути адекватними. Ворог повинен бути знищений! І боятися, ховати голову в пісок, не підтримувати свою державу — це вже справжній злочин. Знаєте, у моєму лексиконі давно з’явилося лайливе слово «кацап». Коли мені хтось не подобається, кажу: ти як кацап. Це вже на підсвідомості. Якщо росіяни не поважають нас, ми теж їх повинні не поважати.
Треба боротися за українців
Сергій каже, що в Україні ще чимало людей, яким усе «пофіг». Зокрема й те, Україна буде чи росія. Чоловік вважає їх зрадниками, проте не виключає можливість роз’яснити, що вони помиляються.
— Багато хто з таких наших співгромадян просто нерозумні. Вони не читають, не вивчають історію, не аналізують події. У їхніх головах міцно засіло одне: «був радянський союз — хліб коштував 16 копійок, роботу всім давали, зарплату вчасно платили, квартири діставалися безплатно, комуналка коштувала мізер, тож хочемо знову такого життя».
Іншого вони не знають і знати не хочуть, тому й поводяться зачасту досить агресивно. Проте їм необхідно роз’яснювати, що тоталітарна росія намагалася ростити саме таких громадян, які мало думають, майже нічого не знають про життя в інших країнах (щоб не порівнювати зі своїм), бояться сказати зайве слово та моляться за доброго «царя».
Сьогодні кожному необхідно добре виконувати свою роботу, і це найважливіше. Потрібно також підтримувати одне одного. Дуже шкода, що розуміння нинішньої ситуації у декотрих з’являється лише після втрат: близьких людей, власного житла, бізнесу.
Хочеться сказати корюківським «ждунам» руського миру лише одне — ви помиляєтесь, росії ми не потрібні, вона прийшла вбивати й забирати. Натомість ми маємо піднятися з колін, подолати страх і захищати свою Україну, свою незалежність, свою мову, свою націю. Якою б великою ціною нам не дісталася перемога, ми повинні вистояти та зберегти свою Батьківщину.
