Це був перший Новий рік без їхніх Діми та Саші. Рік, що минув, назавжди закарбується у пам’яті великої корюківської родини Камишних як той, коли не стало найдорожчих. Якими вони були, українські військові, котрі загинули за свою країну, згадують їхні дружини й мама.
У них було багато спільного. Оптимісти, що безмежно любили свої сім’ї, своїх рідних. На всі руки майстри. Брати Дмитро й Олександр Камишні разом працювали на фабриці шпалер. Обоє були учасниками АТО на сході України. Разом пішли захищати Батьківщину і з першого дня повномасштабного вторгнення росіян. Обоє загинули 2 жовтня 2023 року, а 2 грудня «на щиті» повернулися додому, де знайшли вічний спочинок поряд із рідними, похованими в Корюківці.
«Таких, як Діма, більше немає»
Їхній шлюб — другий і для Дмитра, і для Наталії. Коли зустрілися, в душах обох жили зневіра й розчарування від попереднього невдалого подружнього життя. Трохи легше, мабуть, оговтатися було Наташі, бо їй надавала сил донечка Софійка.
Вони знали одне одного й раніше. Коли Дмитро почав залицятися, робив це дуже красиво: з її дому не вибували квіти, подарунки, солодощі, а в Соні — іграшки. Дмитро настільки огорнув теплом і увагою обох дівчат, що це підкорило серце Наташі.
Дмитро й НаталіяФото: З архіву родини Камишних
Близько року жили цивільним шлюбом, а у 2019 році одружилися. Наталія не стала Камишною, щоб бути на одному прізвищі з донечкою. А Діма не перечив, бо не прізвище створює сім’ю.
Дружину та доньку забрав жити до себе. Маленька Софійка не завжди називала Дмитра татом, частіше — Дімкою, проте дуже прикипіла до нього. Він вважав її своєю донечкою, любив і піклувався, був прикладом справжнього батька.
— Немає таких слів, щоб розказати, яким він був, — із жалем говорить 33-річна дружина загиблого Наталія Дерев’янко. — Дуже турботливий, ніжний, мудрий, надійний, доброзичливий, справедливий, відповідальний, позитивний, працьовитий… Можна перелічувати нескінченно. Він просто був найкращим! За ним ми з донечкою були як за кам’яною стіною, почувалися захищеними. Діма настільки був моєю людиною, моїм чоловіком, що це не висловити словами! Таких, як він, просто немає більше.
Усе, що є в будинку і біля нього, — зроблене руками Дмитра. Наташа каже, що не було такої роботи, якої б він не подужав. Не знає — десь подивиться, навчиться, але зробить. Ремонти — сам, каналізацію теж, металеві сходи на другий поверх почав робити самотужки… Завжди вважав, що всі люди навколо нього хороші, а сусіди — взагалі найкращі. Ніколи не відмовляв у допомозі, якщо вони її потребували.
У їхньому сімейному житті, здавалося, що дві половинки одного цілого нарешті знайшли себе у безмежному Всесвіті. Так доля винагородила їх обох: ніколи не сварилися, розуміли одне одного з напівпогляду, все вирішували дружно, узгоджено.
А потім почалася велика війна. Напередодні, 23 лютого 2022 року, Дмитро Камишний опівночі доробляв зміну на фабриці шпалер. Подзвонив дружині й попередив, що на завтра відміняється запланована поїздка в Мену, бо зранку йому треба йти у «військкомат».
З того дня їхнє життя більше ніколи не було звичним. 24 лютого Дмитро з братом Олександром та іншими чоловіками з Корюківщини вирушили під Чернігів. Під час облоги обласного центру обороняли стародавнє місто. Потім проходили службу на Київщині, згодом — на сході України.
— Коли Діма служив у нашій області, всіляко намагався побувати вдома, якщо випадала така нагода, — пригадує Наташа. — Пам’ятаю, день народження Соньки. Він же такий важливий і для доні, і для Діми! Та він не міг пообіцяти, що приїде, тож ми й не сподівалися. Зібралися гості — аж тут заходить Діма! Я навіть не знаю, як йому вдалося вирватися лише на годинку, щоб її побачити й привітати. По суті, він у дорозі провів більше часу, аніж з нами. Але йому було важливо приїхати саме в цей день. Такий він був, розумієте?..
Дмитро з мамою. Сфотографувалися на Софійчин день народженняФото: З архіву родини Камишних
— Для нього не було дрібниць. Усе — важливе, — зазначає дружина. — Хіба, окрім марних переживань. Пригадую, як, бувши ще зовсім недосвідченою водійкою, випадково трішки пошкодила чужу автівку. Приходить він додому, а я сиджу та плачу, бо й соромно, й страшно: як тепер улагодити ситуацію? А Діма, виявляється, вже зустрівся з тими людьми, мирно розв’язав питання й каже до мене, посміхаючись: «Ну, чого ти переживаєш? Хіба ж це проблема? Авто — це всього лиш брухт, який не вартує твоїх сліз!»
Наташа відзначає, що чоловік узагалі вмів знаходити влучні слова підтримки у найпотрібніший момент. Каже, стільки в них мудрості, що варто було прислухатися до його міркувань. Перебуваючи на сході, свою дружину заспокоював фразою: «Не переживай: ми ж Камишні, фартові!» І вона беззаперечно вірила йому.
29 вересня у них була остання розмова телефоном. Звична, як і завжди до цього. Наташа знала, що Діма з братом ідуть на бойове завдання та мають повернутися за три дні.
— 1 жовтня відправила йому повідомлення з привітаннями до Дня захисників і захисниць України, — пригадує. — Написала, як мені пощастило з чоловіком, що ми з Сонькою ним пишаємося, таким мужнім і справжнім. Думала, що прийде з завдання й одразу прочитає, буде йому приємно. Третього жовтня зранку чекала від нього звичного смс: «Кохана, я на базі». Та його не було. Уже коли була на роботі, подзвонив замполіт і повідомив, що Дмитро й Олександр загинули... Колеги кажуть, що я тоді закричала, але я цього не пам’ятаю. Після тих слів все як у тумані...
Два довгих місяці пустки — це десятки набраних номерів телефонів мобільних, стаціонарних і «гарячих ліній». Рідні уточнювали й контролювали процес розслідування справи та встановлення результатів. Адже вірити в найгірше їм не хотілося навіть після слів замполіта.
— Малесенька надія жила в мені до останнього: а раптом просто поранений чи в полоні, адже різне буває, — тішилася примарними сподіваннями Наталія. — Дімка любив робити сюрпризи й міг іноді приїхати без попередження. Надіялася, що одного разу прийдемо з Сонькою додому, а він нас чекає!
Дива не сталося. Загибель Дмитра й Олександра підтвердилася. Рідні змогли поховати їх рівно за два місяці після смерті, 2 грудня.
— Я не знаю, як жити далі, — тяжко даються слова Наталії. — У нашому житті все трималося на Дімі. Він, як справжній чоловік, відповідав за все. Без нього — як? У душі зараз така пустка й нічого більше! Картаю себе за кожну відкладену телефонну розмову з ним, коли то на роботу поспішала, то доньку з танців забирала й казала «Я тобі передзвоню». Якби можна було повернути все назад, відклала б усі свої справи й говорила б, говорила…
Наталія Дерев`янко
Сонька змушує маму жити. Бо дитину треба вести до школи, на гуртки, їй треба приділяти увагу. Підтримують батьки, рідні, друзі. Та вони не можуть заповнити порожнечу, яка стала вирвою в душі молодої жінки після загибелі коханого. Хоч і судилося їм разом бути лише п’ять років, але навіть таке коротке щастя інколи вартує всього життя.
«Саша був чоловіком моєї мрії»
Альона та Олександр познайомилися у 2004 році. Вона прийшла влаштовуватися на роботу продавцем, а він уже працював там слюсарем-електриком, водієм.
— Саша, як мене побачив, одразу всім повідомив: «Моя буде», — пригадує 39-річна Альона Камишна. – Так і сталося. Від нього завжди було багато уваги, квітів і подарунків. Такий уважний і турботливий! Почали зустрічатися, а за два роки зіграли весілля 2 вересня 2006 року. Два роки жили у Сашиної мами й збирали кошти на власне житло. Там у нас народився Марк. Коли не стало мого батька, переїхали до моєї мами, щоб якось її підтримати, і 5 років жили з нею.
Альона та Олександр. Одне з останніх фото разомФото: З архіву родини Камишних
Власну квартиру придбали на початку 2012-го. Два роки Олександр робив ремонти, майже все сам. І лише наприкінці 2014-го Камишні змогли перейти в свою квартиру. Раніше не вдалося – завадила війна на сході України. Олександра мобілізували. Без нього пішов у перший клас його син. Пізніше, у 2022-му, без нього першокласницею стала донька Каміла.
Хоч і побував у АТО, пережив «дебальцевський котел», Олександр не вірив, що повномасштабна війна можлива. Альона пригадує, що 24 лютого 2022 року, коли вона таки почалася, вони з чоловіком не побачилися. Саша прийшов із нічної зміни, а Альона вже пішла на роботу.
— Він побув у «військкоматі», де їм дали всього годину на збір, — каже Альона Камишна. — У нього навіть тривожної валізки не було. Поїхав під Чернігів у чому був — якихось звичайних кросівках і простих штанях. Попрощалися телефоном і все. Побачилися з ним уже в кінці березня.
Олександр із братом своїм «Москвичем» не побоялися витягнути ворожий снаряд, який застряг у паркані його куми Галини в Киїнці, Камілиної хрещеної і двоюрідної сестри Альони. Пізніше в цьому селі в Альони сталася неприємність - загубила свою обручку. Поїхала з дітьми відвідати сестру й лише наступного дня зрозуміла, що обручки нема.
— Я дуже переживала, — каже. — Адже це нехороша прикмета. Саша пропонував купити нову, але я вірила, що моя повинна знайтися. І ось 2 серпня, коли ми востаннє перед відправкою на схід бачилися з Сашею, подзвонила Галина: «Обручка знайшлася!» Я дуже зраділа! Вважала це хорошим знаком і вірила, що тепер точно все буде добре.
Того дня, 2 серпня, Олександр Камишний востаннє приїхав додому перед відправленням на передову. Забрав тепловізор, кошти на який земляки зібрали за день.
Альона все старалася продумати наперед. Із Сашею вони обговорювали різні ситуації, можливі на фронті, включаючи полон. Придумали сімейне слово-пароль. У разі неможливості подзвонити, домовилися, що він просто надсилатиме в повідомленні плюсик, який означатиме, що все добре.
— Я підбадьорювала його, але просила не геройствувати й завжди думати про наших дітей, — пригадує дружина. — Коли спілкувалися по відео, Саша був оптимістично налаштованим. І лише одного разу, у вересні, коли я спитала, коли він повернеться звідти, сказав: «Тут хоч би вижити».
Між ними не було недомовленостей чи секретів. Усе, що відбувалося у житті її та дітей, розказувала чоловікові похвилинно. Проте в подальших розмовах із Сашею Альона поступово почала ловити себе на думці, що він її готує до самостійного життя, до життя без нього. Вона не хотіла цього приймати, адже звикла до іншого, де чоловік – голова сім’ї, а вона – за ним.
— Саша був чоловіком моєї мрії: взаєморозуміння і довіра, мали спільні погляди на життя, — розповідає Альона. – Не було такої роботи, чого б він не вмів або не зміг. Любив готувати нам неочікувані подарунки. Хотів усе сам робити, щоб усе сучасне і щоб такого не було ні в кого! Для нього не проблемою було сходити з дитиною в поліклініку, їсти зварити чи спекти торт. За рецептурними книгами готував різнокольорові бісквіти й такі креми, що всі дивувалися: як це чоловік може таке зробити?
До цього, ще коли ми зустрічалися, захоплювався фотографією. У Марка найбільший фотоальбом, бо тато тоді фотографував кожен його крок. Коли Марк підріс, з татом встановлювали рекорди зі складання кубика Рубіка. У нас було багато мрій, одна з яких – сімейний відпочинок за кордоном… Перед війною Саша захопився приготуванням м’яса. Закупив усе необхідне, щоб готувати копчено-варену ковбасу й сиров’ялене м’ясо. У нього й коптильня була. Коли почалася повномасштабна війна, завдяки Саші, у нас було запасено багато в’яленого м’яса. Навіть тут він подбав про нас… — каже дружина.
Батько встиг багато чому навчити Марка, хоч сину лише 15. Тож коли пішов на війну вдруге, мамі в усьому допомагав Марк. З ним вона радиться, коли потрібна чоловіча думка чи поміч.
Камілі сім років виповнилося 10 серпня. Оскільки Камишні завжди святкують дні народження дітей, тож і цього дня не відступили від традицій, зібравши чимало родичів, кумів, друзів. Саша, хоч і далеко від дому, проте завчасно подбав про великий торт для донечки, замовив величезні букети квітів не лише Камілі й Альоні, а й усім гостям-жінкам! Любив дарувати квіти з приводу і без.
— 2 жовтня за вечерею ми з дітьми так згадували його! Хотіли показати Марків фотоальбом за 9 клас. Каміла все питала: «Коли тато приїде?» Не знала, що відповісти, тож казала: «Коли сніг випаде», — пригадує Альона. — А 3 жовтня я чекала від нього оговорений плюсик у повідомленні. Нічого не надійшло. Я себе заспокоювала, що всяке буває, може, стомився після завдання і заснув або немає зв’язку. А потім подзвонив замполіт – і моє життя рухнуло…
Побратими розповіли, що Олександра й Дмитра, які відчергували на позиції, змінили інші військові, тож хлопці пішли відпочивати. Першим пішов Саша. Діма ще трохи затримався з побратимами, перекинувся словом, а тоді каже: «Малий пішов, піду й я».
— У цей час прилетіло просто в бліндаж, де вони були, – розповідає Альона. – Хлопці, напевне, й не зрозуміли, що сталося. Від них мало що залишилося. Добре, що поряд були побратими, які все це бачили й зібрали останки. Довго не могли вивезти їхні останки звідти… А потім Краматорськ, Дніпро… Два місяці тривало розслідування, експертизи… Мама і брат здавали аналізи на ДНК.
Про те, що тата не стало, Марку сказала бабуся. А Камілі – мама. Діти плакали й хвилювалися. Марк подорослішав на очах. А маленька Каміла ніяк не могла зрозуміти, чому тато й хрещений Діма ніколи не повернуться, а житимуть у їхніх серцях. Альоні найтяжче було вийти в люди, складно піти на роботу в магазин, важко бачити військових.
Альона Камишна
— Я майбутнього боюся, — зі сльозами розмірковує дружина загиблого. – Як дітей підняти? Як вивчити? Як їх самій у люди вивести?.. Усе життя говорила, що Бог не дає таких труднощів, із якими людина не справиться. Завжди жила за принципом, що все вирішується, повторювала, що гірше смерті немає нічого. Після 2 жовтня, коли не стало Саші, цей життєвий принцип розбився на тисячі запитань, на які не існує відповідей. Сьогодні понад усе я хочу, щоб наші діти пам’ятали свого тата, щоб вони назавжди запам’ятали наші сімейні стосунки й взяли з них приклад у своє доросле життя. Це найдорожче, що залишилося після Саші – його безмежна любов, турбота й увага про нас. Це найкраща настанова їм для подальшого життя і найкращий приклад.
«Усе, що залишилося...»
69-річна Раїса Камишна виховала трьох синів. Багато в чому її хлопці схожі, але за характером — різні.
— Старший, Міша, той добродушний такий, — розповідає мати про кожного. — Діма пішов у мій рід, будь-яку роботу вмів робити, виважений. А Саша знаходив позитив у всьому та вмів відстояти свою точку зору. Змалку помагали все мені. Піду на роботу на фабрику, список завдань залишу, а вони разом і посуд миють, і в хаті приберуть. Я була строгою мамою, гуляти дозволяла недовго, о 21.00 — відбій. Хіба тільки в старших класах можна було на дві години пізніше прийти додому. Хороші виросли хлопці, щирі. Золоті руки мали, могли й парове самі провести, й вікна поставити. З дитинства ділилися зі мною всіма проблемами й переживаннями, навіть після побачень із дівчатами все начисто викладали!
Раїса Дмитрівна пригадує, як у 2014 році спочатку пішов служити Саша. Ледь витримала. За рік Саша повернувся — Діма пішов. Серце материне знову на Донбасі. А у 2022-му взагалі обоє стали до війська. Наче трохи легше було від того, що разом, що одне одного берегтимуть, але душа не знала спокою. І вони, хоч і далеко від дому, про маму не забували.
Брати КамишніФото: З архіву родини Камишних
— Пам’ятаю, за тиждень до загибелі хлопців зустрів мене Іван Аравін і каже: «Дмитрівно, коли бойлер установлювати будемо?» — розповідає жінка. — Який бойлер, — кажу, — де в мене на нього гроші? А мої хлопчики, виявляється, подбали, щоб мама була з гарячою водою — вислали гроші Івану й на бойлер, і на установку. Я навіть і не знала. Вони завжди турбувалися не лише про свої сім’ї, а й про мене, щоб усім було комфортно. Третього жовтня, коли саме проводку прокладали під бойлер, подзвонила невістка Альона: «Дмитрівно, не знаю, як вам сказати…» Я одразу все відчула серцем: «Немає хлопчиків?» Добре, що поряд живе сусідка-медсестра…
Михайло здавав аналіз ДНК у Корюківці, а мати для цього їздила в Дніпро. Тоді перед моргом у Дніпрі жінка пообіцяла своїм дітям, що сама повернеться по них і забере додому.
— Наприкінці листопада наш міський голова надав бусик, ще корюківська «швидка» була, — пригадує жінка. — Видали мені невелику спеціальну таку морозильну камеру, щоб привезти моїх хлопчиків. Поїхали в Дніпро. Серце стислося від того, скільки там дітей лежить, Господи!
— Так я забрала своїх дітей в останню їхню дорогу додому. Сльози лилися від того, що військові на блокпостах, незнайомі нам хлопці, знімали головні убори й ставали на коліна, побачивши, що везуть «Вантаж 200». Чужі діти віддавали шану моїм хлопчикам…— плаче мама.
Раїса Дмитрівна сподівалася, що на старості літ сини ховатимуть її, а вийшло навпаки. Одні похорони — дві труни. Таке і в страшному сні не привидиться, а материне серце повинне було витерпіти.
У труну Саші поклали кубик Рубіка, який той не випускав із рук за життя. А Дімі — електронну цигарку, бо мав звичку палити. Усе, що залишилося на згадку про її дітей, — прапори, якими накривали труни. І їхні фотографії в залі. Там мама кладе їм цукерки й розмовляє, коли тяжко.
— Дімка мій… — дивиться на одного. — Яким щасливим був, коли зустрів Наташку з Софійкою! Саша… — ніби звертається до іншого. — Як він трусився над Альоною і своїми дітьми! Марка навчав усього, що вмів сам, особливо останнім часом. А Каміла — то взагалі татове щастя! Мої невістки точно не будуть ображатися на моїх синів, бо вони дуже любили і їх, і дітей.
Раїса Камишна, мама загиблих
Наче вирвало з серця — так описує свою втрату мати, яка поховала двох одночасно загиблих на війні синів. Підтримує Раїсу Дмитрівну старший син, дзвонить щодня. На постійному зв’язку з невістками. Та й сусіди не залишають її одну, розраджують, а інколи ще й підгодовують, навідуючись увечері, бо знають, що може забути поїсти.
Попри те, що її сини стали до війська Божого, Раїса Дмитрівна просить у Всевишнього тільки одного: щоб скоріше закінчилася війна і кожна мати дочекалася свого сина живого.
