Сімдесятидворічна корюківчанка Валентина Батюк з року в рік зарікається садити менше городини, але не виходить. Як відмовитися від картоплі, яка щороку радує? А під час війни виростити основні овочі на власному городі - першочергова справа. Жінка розповіла, який сорт уподобала для себе.
Валентина Степанівна переконана, що кожен господар повинен мати на власній ділянці все: і зелень, і ягоди та фрукти, й овочі та квіти. Не любить, коли земля пусткою стоїть. Тож на звільнені місця, наприклад, після вибраної цибулі, завжди сіє зелень і редиску.
Коли весною цього року російські окупанти прийшли на Чернігівщину і були втрачені усі логістичні зв'язки з вільними територіями, люди виживали завдячуючи власним погребам. Пішло все: і овочі, і консервація. Ще й ділилися з іншими картоплею, капустою, буряком, морквою.
Цьогорічне літо у Валентини Батюк видалося врожайним на все. Вродили салати, рукола, часник, цибуля, огірки, помідори, кабачки, патисони тощо. І картопля теж! Валентина Батюк вирощує тільки сорт Беллароза.
Валентина Батюк зі своїм урожаємФото: З відкритих джерел
— Завела його років десять тому, — розповідає. — Купила на базарі чотири чи п’ять великих картоплин, порізала й посадила — зібрала три кошики. Сподобався сорт за врожайність і смакові якості. Відтоді пробувала вирощувати й інші сорти, такі як Пікассо, Світанок київський, Коннект, Гранаду тощо, але з Белларозою вони не йдуть у жодне порівняння.
Шестирічна внучка допомагала перебирати картоплю бабусі Валентині СтепанівніФото: Надане Валентиною Батюк
У дітей свої городи, тож зі свого невеличкого наділу їй самій картоплі забагато. Валентина Степанівна хоче продати, але по 5-6 гривень за кіло не готова віддавати свою бульбу — занадто багато праці в неї вкладено. Каже, хоч би по 8-10 гривень. Тим більше, що картопля у неї не пошкоджена хрущами, як багато хто скаржиться. Хоча личинки наробили шкоди у квітковому господарстві Валентини Батюк — під'їли коріння хризантем. Дехто бідкається, що навіть до коренів дерев добираються.
Валентина Степанівна переконана: картопля — це перше, чим можна поділитися з іншими, тими, хто потребує харчових продуктів. Особливо під час війни. Так, навесні Валентина Степанівна відносила свою у Центр надання соціальних послуг. У неї — лишки, а комусь — гостра потреба.
