З четвертого дня повномасштабної війни у Чернігівському навчально-реабілітаційному центрі №2, очолюваному Регіною Гусак, готували страви для оборонців міста та цивільного населення. Спершу – із наявних у закладі запасів продуктів, а згодом – із гуманітарних. Півтори тисячі порцій для військових і 950 для нужденних чернігівців. На базі закладу функціонував волонтерський центр, об’єднавши в одну потужну команду педагогів, волонтерів і благодійників. Пальне, продукти, транспорт і людський ресурс – все необхідне для ефективної роботи.
«Танк» із перловою кашею
Облога Чернігова тривала один місяць, один тиждень і один день. Забувши про втому, ризики й небезпеку, попри обстріли й бомбардування тут варили гарячі страви, роздавали гуманітарну допомогу й ліки.
– Доки була електроенергія, готували їжу на електроплитах. Потім викопали на подвір’ї ямку і на решітки ставили велику каструлю. Спочатку обходилися однією, потім – двома. Кількість підопічних зростала. Тож викопали велику траншею – на десять посудин різного об’єму. Мешканці довколишніх будинків несли дрова, картоплю, консервацію. Коли зникло централізоване водопостачання – приносили воду, – згадує кухар Наталія Желаннікова. – Всіх об’єднувало велике бажання допомагати захисникам і нужденним. Полегшено зітхнули, коли розжилися на дві польові кухні, одну з яких охрестили по-бойовому «наш танк».
Польова кухня в Олександрівці. 16 квітня
Возили гарячі страви на блокпости, в лікарні, у бомбосховища. Все вертілося: одні страви варилися, готову їжу пакували у відповідну тару і відвозили куди слід, знову чистили картоплю й овочі для наступної партії. Не рахували днів, не спостерігали за часом. Ніби й не втомлювались, хоча бралися за роботу о 5.30.
– Усі закохалися в нашу перлову кашу, в страви національних європейських кухонь. Бігос, суп-чілі чи різотто були для мешканців зі знищених будівель чи домівок без світла, води й газу крихтами радості, – каже Наталія.
«Дякую вам, дівчата! Для дитини ваша каша – справжнє свято. Він вчора з’їв дві порції на ремзаводі. Вдома їсть через силу, а козацько-солдатську залюбки», – читаю допис-подяку Олени Лещенко. І таких відгуків – десятки, а військові навіть дарували квіти. Де брали їх у лиху годину –таємниця.
«Йдемо любити людей»
Щодня, за будь-якої погоди, у період облоги міста, біля воріт центру стояли чернігівці. Просили: «Дайте хоч щось із проуктів», адже готівку не можливо було зняти, у частини містян закінчилися гроші, магазини закриті.
– Водночас люди стояли за словами втіхи, за впевненістю, що все буде добре, що ми нікуди не поїхали (заклад – на території виборчого округу Регіни Гусак як депутата міської ради – авт.), – згадує директорка. – Звісно, що була можливість виїхати за кордон і в мене, і в моїх колег. При зустрічах сусіди й знайомі дивувалися: «Ти нікуди не виїхала?» Залишитися в Чернігові – свідомий вибір.
Усе починалося так...
Втомлені, напівголодні, нажахані обстрілами, чернігівці подекуди сварилися за місце в черзі. Директорка і педагоги завжди виходили до людей з усмішками, впевнені й готові допомогти. Медсестра Тетяна Годун, бувало, не знаходила хвилини, аби передихнути: підбирала ліки згідно зі списками, шукала аналоги вказаним препаратам.
«Йдемо любити людей!» – таке гасло усієї команди. За 150–200 адресами щоденно розвозили продуктові набори літнім людям, прикутим до ліжка, містянам із обмеженими фізичними можливостями, багатодітним родинам.
Наталія Желаннікова частує чернігівців. Польова кухня
У перший день війни заступниця з виховної роботи Оксана Свириденко разом з мамою на запрошення Регіни поселилися в її приватному будинку. Тут було безпечніше, аніж у багатоповерхівці. Сусіди щодня, як тільки спливала комендантська година, виходили з домівок і дивилися на вікна, щоб переконатися, що вони обидві в Чернігові.
– «Ви вдома? А вікна чогось не світилися? Подумали, що, мабуть, вже повтікали», – з усмішкою згадує директорка. – Моя відповідь була незмінною: «Не хвилюйтеся, все буде добре! Чернігів вистоїть! Ми переможемо!»
Маленькі піщинки у фундаменті перемоги
Чернігів – місто-герой, місто героїв, але педагоги й волонтери, які добровільно звалили на свої плечі й руки турботу про людей, героями себе не вважають.
– З добром, з любов’ю, з молитвою готували й розвозили страви оборонцям і цивільним. Було нелегко, – зізнається Регіна Гусак. – Вдячні Богу, який вберіг під обстрілами, коли була така вібрація, що каструлі «танцювали» на вогні, коли все рухалося і здригалася земля від вибухів, коли здавалося, що на тебе падають не тільки дерева, а й навіть бруківка.
Плакали й сміялися, коли лунали вибухи поблизу. Підвалу в будівлі немає, то ж іноді ховалися за «глухими» стінами. Ненадовго, бо в каструлях щось кипіло й булькало, а у польовій кухні страву треба постійно помішувати.
Перші два дні війни комірниця Наталія Желаннікова проплакала, а на третій прокинулася з думкою, що треба щось робити. Так вирішили двірничка Ніна Костенко, помічниці вихователя Інна Сафонова, Галина Дикуха і Тамара Скачок, вихователька Оксана Усик, завгосп Світлана Москаленко. Відразу ж до команди доєдналася Катерина Науменко, начальниця Деснянського відділу у справах сім’ї та молоді.
Прапор як символ вдячності від військових оперативного командування «Північ»
Тричі на тиждень виїжджали у зруйновані околиці Чернігова, в приміські села і під час облоги, і після відведення ворожих військ.
– Дві наші автівки посікло осколками, коли везли їжу до бомбосховища одного з підприємств. Зовсім поряд підірвали газозаправну станцію. Все палає – а ми їдемо. Не знаю, як вціліли. Та тоді не думали про небезпеку. Знали: нас чекають люди, – розповідає Регіна.
Вперше з польовою кухнею виїхали у березні в розбомблений мікрорайон Бобровицю. Замість слів вдячності наслухалися докорів і образ від травмованих війною людей, які не сприймали пояснень про добру волю безкорисливість жінок. Повернувшись до центру, плакали від безсилля, що не можуть допомогти водночас усім беззахисним. Чернігівців, як ніхто, розуміли Світлана Москаленко і Олена Токар, чиї будинки розбомблені.
Голова Чернігівської ОВА В'ячеслав Чаус підтримував волонтерок
«Ангелів кухні» чекали скрізь. Бо в Чернігові за час умовного оперативного оточення зруйновано близько 3,5 тисяч будівель, серед них 80 відсотків – житло. На житлові будинки скидали важкі бомби, призначені для руйнування фортифікаційних споруд.
Прикордоння Чернігівщини і нині постійно обстрілюється. Війна триває. Обидві польові кухні, вимиті й відчищені, стоять на подвір’ї. Загартовані й невтомні жінки готові до будь-якої ситуації.
– Буває, що все руйнується, і ти не знаходиш ні місця собі, ні спокою для серця. Але настає час – і ти зрозумієш, що твоє місце і є ця руїна, яку належить обернути в міцну фортецю. Наша фортеця і джерело сили – наш центр і його колектив, – підсумовує Регіна Гусак, оптимістка, лідерка, громадська діячка, «жінка-локомотив», як її називають. Втілення кращих рис української жінки – і її підлеглі.
