Торік Катерина Ковальчук з Рейментарівки втратила найдорожче. Від ворожої ракетної атаки на Чернігів загинув її єдиний син. Разом з ним померкли надії і сподівання на спокійну доглянуту старість, адже в Україні з найближчих рідних у неї не залишилося нікого. Племінник Федір Ковальчук із Рейментарівки довго не розмірковував — забрав 94-річну тітку до себе. Доглядають разом з дружиною.
Попри поважний вік Катерина Минівна має ціпку пам’ять. Через те часто плаче, бо пам’ятає все, чим її випробовувало життя. Спочатку батька не стало в 1933-му, загинув у тюрмі після розкуркулення. Сім’я ніколи не була заможною, але через одну худу конячку господаря зарахували до куркулів. Матір трьох доньок сама на ноги підіймала: Мотю, Ліду, Катерину. Усі тифом перехворіли.
— Різного перебачила: і голод, і холод, — плаче жінка. — Працювала в колгоспі й у лісі. Взимку коло телят поралася, корів доїла, а на літо — в лісництво забирали на роботу. Згодом на постійне місце роботи взяли в лісництво. Звідти й на пенсію пішла, потрудившись понад 40 років. Донечка моя ще маленькою померла, а чоловіка не стало 10 років тому. Надія на сина була, на Віталія…
Катерина Минівна
Шістдесятип`ятирічний Федір Ковальчук теж все життя працював у колгоспі й лісництві. Зі своїм двоюрідним братом Віталієм Ковальчуком підтримували теплі родинні зв’язки, були як рідні. Федір Іванович розповів, що Віталій вісімнадцять років жив в Іспанії, а потім повернувся в Україну. Мешкав із дружиною в Чернігові в багатоповерхівці неподалік готелю «Градецький». Там і загинув торік. Було йому 60 років.
— Це сталося 3 березня торік, — пригадує 65-річна Марія Ковальчук. — Опівдні ми ще поговорили з Віталієм. «Пообіцяй, що не полишиш мою маму», — останнє, що сказав мені. Звісно, кажу, навіть не хвилюйся, як доглядали й допомагали їй, так і будемо. Поганих думок не було. А вже за деякий час його телефон перестав відповідати. Згодом дізналися, що декілька ракет прилетіло в район, де жив Віталій. Його квартира була на п’ятому поверсі багатоповерхівки, а ракета влучила в шостий.
— Хоч мені й не говорили, я розуміла, що з ним щось сталося, — плаче Катерина Минівна. — Бо востаннє, коли ми розмовляли, син сказав: «Мамочко, я тобі більше не подзвоню». Може, відчував?
Федір Іванович — єдиний племінник у своєї тітки, тому й доглядав Катерину Минівну, яка хоч і в одному селі, але жила далеченько, на виїзді з Рейментарівки у бік Жуклі. З весни до зими приїздили з дружиною майже щодня, а потім перевезли до себе.
— Попервах бабуся ще тупала, — каже Марія Павлівна. — Печі топити вже не могла, їжу готувала в грубі в горщику. Ми ще їй грядки посадили, обробляли, провідували. Але щодня не наїздишся, а вона слабка, тож вирішили забрати до себе. Спочатку плакала, казала мені: «Ну, хто я тобі? Відвези мене в будинок престарілих». Я заспокоювала: старість приходить до кожного, а у вас є ми. Ще й соцробітниця навідується до нашої бабусі.
Старенька жінка підтверджує, що після смерті сина не хотіла ні жити, ні дихати. Зізнається: такий розпач був, що навіть руки хотіла накласти на себе. Повернули до життя племінник і його дружина.
— Добре, що вони забрали мене до себе, бо сама я вже й супу наварити не подужаю, — хвилюється жінка. — Боюся тільки за те, щоб не злягти, не хочу бути для них тягарем.
Катерина Минівна щодня виходить на вулицю з паличкою, має ще непоганий слух і добру пам’ять. Радіє, коли внуки відгукуються з-за кордону. Давно живуть там, мають власні родини. Онук Андрій мешкає з сім’єю в Іспанії, а внучка Юля — у Великобританії. Бабуся радіє кожній звісточці від них.
