Поряд із населеними пунктами можна спостерігати, як великі площі, які раніше слугували пасовищами, заросли перезрілими травами, деінде заростають лісом-самосійкою, бо вони нікому не потрібні. Кількість худоби, яку тримають селяни, невпинно зменшується, а тому нікому випасти чи скосити траву.
Неулюблена справа дитинства
Побачити велику череду худоби на сільському пасовиську тепер рідкість. Поодинокі корови, яких женуть на пасовище, викликають неабиякий захват у дітей, що приїжджають з міст до бабусь-дідусів на канікули.
Пам’ятаю часи, коли в моєму рідному селі, яке ніколи не було великим і багатолюдним, у двох чередах паслися до восьми десятків корівок. Сумними спогадами з мого босоногого дитинства є моменти, коли надходила наша черга пасти корів. Ну не любив я цього заняття! Чи то через літню спеку та раптову зливу й громовицю, яка заставала на пасовищі, чи через осінні вологі та прохолодні дні. Не радувало мене навіть те, що в цей особливий день я міг не йти до школи: бо ж це було для мене справжньою каторгою.
Згодом, коли сам створив сім’ю і став господарем, хоч і мали ми в своєму сараї навіть двох корів, любов до пастушого заняття у мене так і не з’явилася. Наближення черги викликало відчуття внутрішнього дискомфорту.
Із року в рік кількість корів у селі зменшувалася, а тому пасти череду доводилося все частіше й частіше. Саме це послужило причиною почергового слізного прощання з Сойкою та Нічкою, коли їх за старістю довелося здати березнянським м’ясникам.
На сьогодні пастуший промисел взагалі зник у моєму селі. П’ять хазяїв тримають своїх годувальниць на припоні вдома. На пасовище чи з нього йде всього лише чотири корівки: господарі за селом обгородили ділянку на пару гектарів, де пасуться корови під періодичним наглядом.
Зустріч на пастівнику
Спекотний літній день. Повітря настільки розпалене сонцем, що врятувати може тільки вода. Саме так ми і зробили з друзями: влаштували свято серед буднів, присвятивши цілий день відпочинку на березі річки. Все потрібне при нас: намет, мангал, до мангалу. Навіть розкладні стіл та стільці взяли.
Для такого пікніка, зрозуміло, потрібне усамітнення, щоб не вводити в дискомфорт інших відпочиваючих та щоб і нам було зручно. Добре, що берег дозволяє зробити вибір місця. Нам пощастило знайти таке, де навіть наш стіл не знадобився: хтось давно вже обладнав стаціонарний.
Полудень. Сонце стає ще лютішим. Воно припікає так, що просто змушує ховатися в затінок верболозу чи заганяє до води. Ми так і робимо, хоча це рятує ненадовго. Починає доймати не тільки спека: постійно доводиться відмахуватися від ґедзів, які теж, мабуть, від спеки стали ще агресивнішими. Їхню велику кількість пояснюємо тим, що неподалік на обрії з’явилася череда корів.
Так зване стійло з водопоєм – це чітко визначене неписаними правилами місце, де з року в рік зупиняється на привал громадська череда. Воно обирається у зручному місці з пологим берегом.
Ласунки, Лиски ближче до річки починають прискорювати крок і стають навіть некерованими, за що на їхню адресу час від часу лине круте слівце пастуха, котрий поспішає за стадом. І ось мета досягнута: корівки одна за одною спускаються до водопою, котрий знаходиться в сотні метрів за течією від нашого базування. Деякі намагаються зайти в воду ледь не по хребет, зменшуючи таким чином шанси ґедзів отримати поживу. Деякі стоять у воді до половини, безперервно махаючи хвостом, змахуючи надокучливих кровопивців.
Сумна статистика
Підходжу і я до стійла. Вітаюся з пастухом – високим худорлявим чоловіком, обличчя та руки якого аж бронзові від засмаги. Сорочка нарозхрист, бо хоча в таку спеку вона і зайва, але без неї можна цілком згоріти під палючими променями. В руках нагайка – один із неодмінних пастуших атрибутів. Хоч, як каже пан Микола, й зрідка використовує за прямим призначенням цей інструмент, але інколи його помах та своєрідний звук – єдиний спосіб присмирити окремих норовливих корівок.
Через плече у пастуха – невеличка сумка з нехитрим пастушим перекусом та пляшкою води. Тут мені знову пригадалося дитинство: отой «тормозок» був чи не єдиним приємним спогадом із тодішнього пастухування. Бо таким смачним було те сало з чорним хлібом, зеленою цибулиною, свіжим огірком чи помідором саме на пастівнику!
– Утриманням корів займалися і займаються переважно ті містяни, які є вихідцями з села, – розмірковує пастух. – Це вже зараз наша череда невелика, в ній лише три десятки голів. Найбільше за мою пам’ять тут було до півтори сотні. Раніше переважно пасли череду самі за себе, то за сезон припадало це робити один-два рази. Але, мабуть, не за горами ті часи, коли і це стадо зійде нанівець: якщо колись у місті було три череди, то зараз тільки дві.
Пригадав Микола й ті часи, коли пастухам треба було проявляти особливу пильність, щоб корови раптом не втрапили до людських городів і не наробили шкоди. Або не підійшли близько до сіножатей, на яких стояли копиці. І городи, і сіножаті були впритул з пасовищем. Коли корови туди проникали, то це була біда: потолочена городина, розкидані копиці. І як наслідок – уся вина лежить на пастуху: спіймав ґаву – компенсуй.
– Сьогодні з цим значно простіше, – говорить пастух. – Від городів люди почали поступово відмовлятися, їх не так багато лишилося. А зменшення кількості худоби позначилося й на заготівлі сіна: бачите, скільки трави? Усім вистачає і землі, і трави, і сіножатей.
– Ваш помічник? – запитую, помітивши серед корів вгодованого коника.
– Ні, – посміхається пан Микола. – То кінь одного власника корів. Їх він виганяє у череду, а бідолагу конячку тримав у стайні, лише час від часу кудись нею виїздив. Годував накошеною травою, бо прип’яти там, де він живе, можливості немає. А це ж така тварина, якій не можна застоюватися, вона любить свободу. Тому добрі люди запропонували випускати в череду разом із коровами. От він тепер тут. Наче мирить із молочницями.
Молоко майбутнього
За розмовою швидко пробігає година. Корівки, попивши води та насолодившися водними процедурами, поволі виходять із річки, підіймаються з землі і приступають до звичної справи, скубучи траву. Ручкаємося з Миколою, дякую йому за розмову. Він вирушає вслід за своїми підопічними. Попереду у них ще пів дня під палючими променями на зелених луках.
Я ж повертаюся до своєї компанії. Іду в роздумах про те, наскільки ще довго ми будемо сприймати корову як свійську тварину-годувальницю, котра була таким звичним атрибутом кожного селянського подвір’я? В майбутньому, мабуть, діти з села теж будуть із захватом в очах реагувати, побачивши корову.
І думка моя була дещо сумна і ностальгійна, оскільки знову пригадалось дитинство, пастівник, якого я так не любив, сусідка баба Маня і отой пастуший обід на свіжому повітрі.
