У Менському районі мешкають близько 160 дітей до 18 років, що мають інвалідність. Як живеться у нашому місті таким дітям? Наскільки важко батькам, хто і як їм допомагає?
Ірина Терещенко, мама 15-річного Дмитра, що має інвалідність по ДЦП, а зараз перейшов до дев’ятого класу Менської гімназії, поділилася своїм досвідом. Чому обрали саме її? Бо своїм прикладом показує іншим батькам таких діток, що не можна опускати руки, треба використовувати будь-яку можливість допомогти дитині стати на ноги. У прямому і переносному значенні.
Цілодобова турбота
Наш погляд вихоплює їх у натовпі, бо ж вирізняються у загальній картинці. Більшість помічають, співчувають в душі й батькам, і дитині, адже здогадуються, що це важко, тільки не розуміють наскільки. Та йдуть собі далі.
А дехто й зупиняється, відверто розглядає. Дітки запитують у своїх батьків: «Що з цією дитиною? Чому вона так виглядає?» І від того, як відповідають їм дорослі, залежить, як дитина далі ставитиметься до тих, хто чимось трохи інакший. Чи розумітиме, що діти з інвалідністю також хочуть гратися, спілкуватися, навчатися, радіти навколишньому світу? От тільки хвороби і їхні наслідки не дозволяють так легко і безтурботно це робити.
– Майже 16 років тому я народила двох семимісячних хлопчиків-близнюків, Діму і Дениса. Народжувала в Чернігові. Пізніше лікарі казали, що якби зробили тоді кесарів розтин, таких наслідків, напевно, не було б. Але так сталося, – розповідає Ірина Терещенко. – Денису дісталося більше, він потребує постійного нагляду. Тому коли Діма пішов до школи, чоловік Василь доглядав вдома за Денисом. А я з Дімою посилено займалася. І вже за стільки років маємо добрі результати. Денис – це наш біль, а Діма – надія.
Пані Ірина каже, що це важко психологічно й фізично, перебуваєш у постійному стресі, не розслаблюєшся ні на мить роками. Починає потроху підводити здоров’я, але вони не мають права здаватися.
Прийняли тепло і дружньо
Дуже важливо те, що Діма навчається в школі, в інклюзивному класі. Ще перша вчителька Віра Михайлівна зуміла знайти правильні слова для батьків та однокласників Діми, хлопця одразу прийняли тепло, дружньо, дбайливо. А він зумів завоювати їхні серця, бо добрий і щирий, відкритий до спілкування, розумний і старанний.
Тоді ще не було таких умов, як зараз. І мама була завжди поруч. Стала асистентом вчителя в інклюзивному класі. За освітою вчителька біології, пані Ірина освоювала й усі інші предмети, аби допомагати сину в навчанні.
Діма виконує всі завдання, навіть під час дистанційного навчання жодного заняття не пропустив. Улюблений предмет у нього також біологія
– Велике значення школа має в соціалізації наших діток, а вони дуже її потребують. Якби залишався вдома на індивідуальному навчанні, то не було б таких досягнень. Тож раджу батькам не проявляти неправильну жалість, а обов’язково йти до школи, – ділиться жінка. – Коригувальні заняття ЛФК з Оленою Колот дуже ефективні, вона всю душу вкладає в наших дітей. Буває проходить по школі, побачить нас, гукає: «Діма!» Він одразу вирівнюється. «Отак і ходи», – зауважує Олена Олегівна.
За словами Ірини Терещенко, завдяки заняттям з Оленою Колот та з вчителем-реабілітологом Олександрою Рубан у інклюзивно-ресурсному центрі, а також зі спеціалістами у Чернігівському реабілітаційному центрі «Відродження» Діма добре рухається, сходами підіймається на другий, третій поверх. Тримається за поручні або за руку. Мабуть, міг би й без допомоги, але щось не пускає. Хоче відчувати підтримку.
Навчити самостійності
Хлопець удома сам дає собі раду, може й мамі щось допомогти, наприклад, помити посуд чи приготувати салат. Все більше намагається бути самостійним. І на шкільних заняттях все менше потребує її присутності. Як і всі сучасні підлітки, багато часу проводить за комп’ютером. Та дуже скучає за живим спілкуванням з друзями й однокласниками з гімназії.
– Зараз гімназія добре обладнана для таких дітей. Тут навчається п’ятеро діток з інвалідністю. Ми всі багато спілкуємося, дружимо, святкуємо разом дні народження, обмінюємося подарунками на свята, , – розповідає Ірина. – І з класом, і з педагогами гарні стосунки. Коли сина хвалять, мені приємно. Хоча я й так ним пишаюся.
Переживає мама Діми через те, що відсутність занять ЛФК за час карантину погіршить уже напрацьоване. Та й у чернігівське «Відродження» також не їздили. Хлопцю там подобається і займатися, і спілкуватися з іншими дітьми. А в басейні реабілітаційного центру в Діми виходило самому ходити, без підтримки.
Поки карантин, хлопець займається вдома під маминим наглядом. Але це зовсім не те.
Підтримка й постійний розвиток
Хто і як допомагає родині? Мама Ірини й допомагає, й підтримує, розраджує й заспокоює, коли здають нерви. Управління соціального захисту забезпечує всім, що пишуть у заявці. Давали коляску, ходунки, шведську стінку отримали для занять, надають ортопедичне взуття (три пари на рік, пошиті за індивідуальними мірками). Торік Ірина отримала для сина триколісний велосипед, поки що він звикає на ньому сидіти. Мають грошову допомогу, хоча заощаджувати не виходить: що отримали те й витрачають.
Автівка у родини Терещенків є своя, ще не зовсім зношена, але розбита дорогами. А без неї ніяк, бо з Дімою їздили в школу, зі школи, в Чернігів. Хотіли стати в чергу на отримання авто від держави, але їм сказали, що останні років три-чотири автомобілі не надходять.
Тож поки комісії на отримання й не проходили, ремонтують свою. А в кого немає авто – винаймають когось або таксі замовляють.
Допомагає шкільна психологиня Анна Дондик. Діма любить спілкуватися з усіма, а на заняттях з Анною Дондик відчуває себе тим більше добре. Вона хлопця уважно вислухає, порадить, зроблять вправи на дрібну моторику, на розвиток емоційно-вольових, комунікативних якостей, пам’яті, уваги, мислення та інших.
– Соціально-побутові навички йому вже не потрібно освоювати, з цим він справляється. Дрібну моторику треба постійно вдосконалювати, – пояснює психологиня. – На початку навчального року після первинної діагностики складається програма індивідуального розвитку. В залежності від того, на чому потрібно зробити акцент, плануємо подальшу роботу.
Анна Дондик каже, що їй цікаво з Дімою працювати. Подобається його самокритичність, не просить ніяких поблажок. Він серед п’ятьох дітей по інклюзивній освіті – першопроходець. І добре, що батьки не залишили його вдома, він соціалізується.
Не жаліти, а мотивувати
Класна керівниця Діми Ніна Рогова наголошує на важливості інклюзивної освіти. Розповідає, що Діма розумний, старанний хлопець. Важкувато йому писати, трохи не встигає за іншими – через проблеми з опорно-руховим апаратом. Але Ніна Борисівна розбирає його почерк хоч англійською, хоч українською, помічає, що хлопець робить успіхи, розвивається. Порівняно з п’ятим класом, коли вона з ним познайомилася, багато рухається. Однокласники, менші за Діму на два роки, люблять його, підтримують.
А вчителька фізкультури Олена Колот зауважує, що таких дітей просто обожнює, бо вони відкриті, щирі, з великою душею. Діма – перший її учень з інклюзивного навчання. Разом з ним вона також навчалася.
В інклюзивному класі гімназії встановлені тренажери
На той момент у класі не було необхідного інвентарю, педагоги не знали тонкощів роботи з такими дітьми. Тож шукала інформацію, просила Ірину Терещенко дізнатися у спеціалістів Чернігівського реабілітаційного центру про вправи, інтенсивність навантажень. Тепер радіє Діминим досягненням, нахвалює його. Але наполягає на тому, що не потрібно жаліти дітей з інвалідністю, занадто оберігати. Тільки підтримувати і мотивувати, інакше результатів не буде.
– Я Дімі постійно нагадую, заради чого він старається. Наприклад, що через пару років у нього випускний і на ньому він має гарно і впевнено виглядати. А для цього потрібно працювати і працювати, – говорить Олена Колот. – Впевнена, що в нього все вийде.
