Тиша, спокій і якась покинутість та відчуженість – перші враження від відвідин Дібрівки. Як виявилося згодом, самі жителі цього хутірця вже не доберуть, як називається їхнє село – Дібрівка, Дібровка чи Дубровка. Що ще турбує хуторян? І взагалі, як їм тут живеться? Побували ми там, де не так далеко річка Мена впадає в Десну.
Насторожено до новоприбулих
Редакційна машина з Осьмаків прямує в напрямку Ушні і десь на пів дорозі повертає ліворуч. Їдемо до Дібрівки. Мостом перетинаємо річку Мену – і ось ми вже на місці.
Перше враження від розмови з місцевим мешканцем спочатку порушило переконаність про відкритість, щирість та бажання до спілкування з будь-ким, хто навідується до таких хуторів. На відміну від попередніх екскурсів малими селами Менщини, цього разу Віктор Жила зустрів нас дещо насторожено. Здалося, взагалі не хотів розмовляти. Хоча можна його і зрозуміти: хто знає, кого і з якою метою сюди занесло. Але згодом він трохи пом’якшав і нам вдалося його розговорити.
Віктор Анатолійович живе в Дібрівці в батьківському будинку з дитинства. Наразі сам: батько помер, немічну матір після інсульту забрала доглядати до себе сестра, яка нині живе в Корці на Рівненщині. Був ще старший брат Володимир, але про нього нагадує зараз обеліск на сільському кладовищі – він 20-річним загинув у далекому Афганістані у 1986 році.
Чи то вдача у пана Віктора така, чи то дійсно його допекла несправедливість, безсовісність, але він аж ніяк не хоче з цим миритися
Ось і зараз скаржиться: складається враження, що комусь просто до вподоби те, щоб отакі хутірці зникли і можна було захопити територію.
– Погано нам живеться, – відчутно песимістичну нотку в перших словах Віктора Жили. – Залишили людям 300 і 150 метрів (йдеться про межі пасовища біля села – авт.), а решту все забрали під поле, будуть розорювати. Нам, простим людям, важко розібратися, хто це робить, але розуміємо, що це справа не одного дня і не однієї влади. Таке, як робиться тепер, робилося і за попередніх місцевих керівників. Навіть переорали польову дорогу, яка вдвічі скорочувала шлях до Мени.
Сміття, браконьєри і труба
Чоловіка бентежить і труба, прокладена сільгоспвиробниками для поливання полів. Завдяки небайдужості простих селян це було припинено, хоча не відомо, як буде далі. Тривожить і те, що «любителі» помилуватися природою не зовсім цивілізовано поводяться: то сміття вкинуть у річку, то залишать на березі після пікніка. А ще не геньбують ранньою весною проїхатися своїми сучасними джипами по тих невеличких заливних окрайцях пасовищ, наробивши баюр.
Купа сміття під цвинтарними воротам
Часто їдуть сюди, подалі від Мени та Чернігова, щоб постріляти диких качок-гусей, побраконьєрити на Мені. А інколи захмеліла компанія влаштовує стрілянину ледь не посеред села, повісивши на дерево мішень.
Хоч і живуть поряд з річками (поряд Мена, трохи подалі – Десна), але турбує людей якість питної води. Її рівень у колодязі залежить від рівня води в річці, тому вона не зовсім придатна для споживання. Віктор Жила купує питну воду в Мені.
Перейменували, але не декомунізували
Віктор Анатолійович обурюється і тим, що їхнє невелике село тричі пережило перейменування.
– Усе життя воно іменувалося Дубровка, – переконливо доводить він свою думку. – І прізвище у нас є таке, як Вечера, а не Вечеря.
Посилання на те, що все це зроблено за вимогами українського правопису, для співрозмовника не стали переконливими. Адже дійсно, як він каже, всі ці перейменування призвели до незручностей для його односельців під час вчинення окремих юридичних дій: вирішення майнових, земельних питань, реєстрація нерухомості.
В Дібрівці все переіменоване, але не декомунізоване
Віктор Жила розповів дещо з історії села, бо цікавився колись у своїх дідів-прадідів. Вони йому розповідали, що отут, попід берегом Мени, був хутір, де жили родини Тополькових, Мельників та Рибалок. Рибалки, зрозуміло, промишляли риболовлею. Тополькови були вихідцями з Феськівки, прибилися до Рибалок. Пасли корів у монастирі і свого часу начебто так добряче повечеряли, перебравши оковитої, що відтоді їх прозвали вже Вечерами.
– А мої пращурі, Мельники, мали у власності два млини, – говорить Віктор. – Один був водяний, а другий, вітряний, говорила мати, ще слугував людям до 50-х років минулого століття.
У радянську епоху в Дібрівці був досить заможний колгосп імені Окунєва: величезні пасовища на заливних луках сприяли розвитку конярства, вівчарства. Від моменту приєднання до ушнянського колгоспу дібрівчани ведуть відлік занепаду свого села. Але прізвище Окунєва (менського чекіста, який загинув у роки колективізації) ще й донині зберігається в назві сільської вулиці. Як сказав Віктор Анатолійович, виходить, що декомунізація до Дібрівки не дійшла.
Там, де губиться пам’ять
Обабіч дороги на скошеній траві по-сусідськи спілкуються двоє чоловіків Олександр і Володимир. Вони в розмові налаштовані оптимістичніше і одна з перших фраз була про те, що їхнє село – найкраще.
– За свої 60 років, працюючи водієм, я багато де побував у сусідніх громадах: і на Корюківщині, і на Сновщині, і на Городнянщині, – говорить Олександр Вечеря. – Тому є з чим порівняти. У Дібрівці хоч асфальтована дорога є. А там їдеш лісом і раптом – одна хата стоїть. Шкода, що магазину нема. А раніше у нас і клуб був, і школа початкова. Автобус разів п’ять за день заїжджав до села. Медпункту, правда, не було. Невідкладну медичну допомогу надавала фельдшерка із Бірківки.
Бідкається пан Олександр, що має і вік підходящий, і стаж трудовий достатній, але відпрацьовані в метушні «суворих 90-х років» роки не можна зарахувати для нарахування пенсії: вони наче пропали разом із тими колгоспами. Тому ще має чекати трохи більше двох років, до 63-річчя.
Олександр веде нас на кладовище показати могилу загиблого воїна-афганця Володимира Жили. Згадує його добрим словом і каже, що члени Менської територіальної організації воїнів-афганців щорічно в лютому відвідують могилу свого побратима.
Далі прямуємо повз будівлю колишнього магазину. Добротна споруда, збудована в 70-х роках, нині пустує. Про призначення свідчить тільки вивіска на дверях з уже неіснуючим розкладом роботи.
Перед самим порогом апетитно скубе молоду траву кобилка Лада
Поряд – парк, посаджений років 30–35 тому на честь загиблих у війнах земляків. Вузенька стежина веде вглиб до символічного знака, на якому викарбувані всім відомі слова Роберта Рождественського: «Згадуйте! І через вік, мов через рік, – згадуйте! Про тих, хто вже не прийде повік, – згадуйте!» Але, здається, і пам’ять покидає вже це село: парк занедбаний, всередині на кладовищі біля воріт – купа сміття після передпоминального прибирання.
Село без майбутнього
Усіх обійсть тут десь три десятки. В окремих із них мешкають усього 11 жителів. Можна з упевненістю сказати, що це останні дібрівчани. Бо молоді нема, малеча не народжується. Ті будинки, які пустують, часто стають об’єктами вандалізму: знімається жерсть, шифер, розбираються грубки, виймаються рами. Проконтролювати, впіймати злодіїв на гарячому вкрай важко. Бо хати стоять часто на значній віддалі одна від одної.
Подружжя Миколи та Ганни Шевченків теж поділилося своїми спогадами та думками. Пані Ганна не місцева, хоча зі своїх 74 років живе тут вже більш ніж пів століття, відколи вийшла заміж. Тут народилися обидві їхні доньки. Скучають рідні одне за одним (доньки живуть у Чернігові та Маріуполі), але постійно перебувають між собою на зв’язку. Доньки і онуки переживають за здоров’я стареньких, періодично відвідують їх.
Микола Шевченко – один із хуторян-старожилів
– Як би не хотілося частіше бачити своїх доньок, онуків, але я б не хотів, щоб вони тут жили, – говорить пан Микола. – На щастя, наші дівчата влаштовані в житті, все у них добре. А коли добре дітям – добре і нам. Я давно вже передбачав, що наша Дібрівка – це село без майбутнього. Такі реалії.
Хоч і підводить уже здоров’я Миколу Шевченка, але він, маючи за плечима 80 років, ще вправно господарює з дружиною. Раніше доглядали і корову, і коня, і поросят. Зараз залишилися тільки кури та два вірні пси-охоронці. Пан Микола ще вправно керує мотоблоком на городі, який став невід’ємним помічником у господарстві.
Про Просяника – із вдячністю
Зі щирими словами вдячності відгукуються хуторяни про приватного підприємця Миколу Просяника, який розуміє тяготи їхнього життя і раз на тиждень забезпечує необхідними продуктами та товарами. Про це говорили всі, з ким довелося спілкуватися. А пані Ганна виконує при цьому роль своєрідного диспетчера: саме до неї звертаються односельці, щоб зафіксувала в зошиті, кому що має привезти пан Микола.
А він разом зі своїми працівниками в магазині розважать і розфасують цукор, крупи, печиво і з хлібом привезе в четвер до Дубрівки. «Як я вас можу покинути?!» – каже підприємець.
Символічний знак на честь односельців, які не повернулися з війни
Ті, хто залишився тут, ні на кого особливо не розраховують. Вважають, що виживають тільки завдяки тому, що оброблюють город, дехто має якесь господарство. Віктор Жила, наприклад, тримає трьох корів. Хоч із часом це вдається складніше: припинати нема особливо де, доводиться возиком возити траву до двору. А ще треба потурбуватися про харчі худобі на зиму.
Наріжний камінь
Навпроти обійстя Шевченків знаходиться широкий майдан. Нинішні старожили пригадують, що колись на ньому стояла колгоспна клуня з зерном. Через дитячі пустощі після війни вона згоріла.
Щось вказує ще й на те, що в якийсь період це був своєрідний центр села. Бо всі перелічені об’єкти, які існували тут у різний час, знаходилися поряд. Можливо, ще раніше тут була церква й цвинтар.
Надгробний камінь як символ пам’яті про село, предків для прийдешніх поколінь
У крайньому разі такий здогад виникає, коли дивишся на масивний надгробний камінь. Минулої зими, під час вивільнення вулиць від снігу, тракторист не помітив і лопатою трохи змістив його вбік від могили.
Камінь без надпису. Він так і продовжує виднітися посеред. Минуть роки. Можливо, зникне Дібрівка, але камінь залишиться на цьому місці стояти наріжним каменем – символом пам’яті про село, предків для прийдешніх поколінь.
