З 2015 року уродженець Криму Сергій Мягков, розірвавши стосунки з проросійською ріднею, тричі ставав на захист України від агресії країни-сусідки. Росія вбила його цьогоріч ракетними ударами по селищу Десна. Механіку-водію військової частини А7014 Сергію Мягкову було п’ятдесят. Без чоловіка лишилася дружина, без батька — троє донечок.
Двоповерховий будинок, де живуть Мягкови, у самому центрі Наумівки, біля школи. Тут їхня квартира, яка так і залишилася недоремонтованою. Вдома дружина, 47-річна Любов, яка працює прибиральницею у місцевому Будинку народних традицій і дозвілля, і старша донька, 27-річна Олена приїхала з Чернігова.
В одній з квартир тут живуть Мягкови
Любов Володимирівна місцева, її чоловік Сергій родом із Криму. Любов розповіла, що він народився 30 серпня 1971 року у селі Некрасовка Радянського району. У Криму вивчився на тракториста й приїхав у Наумівку, де проживали його родичі. У Чернігові здобув професію зварювальника. Влаштувався трактористом у наумівський колгосп, а невдовзі одружився з нею, тодішньою випускницею школи.
Сімейне життя
Любов Мягкова
— Він після армії, я після школи, — каже Любов Мягкова. — Мені сімнадцять років, навіть учитися не поїхала. Що було робити моїм батькам, коли тут — любов? Одружилися й повінчалися.
Молоде подружжя мешкало у квартирі, яку колгосп надав Сергію. Згодом на світ з’явилася Олена, за п’ять років — Тетяна. Старша схожа на маму і зовні, і характером: спокійна, виважена, любить тишу та спокій. Менша — татова копія: швидка заводійка у будь-якій компанії, вперта, норовлива, завжди досягає своєї мети. «Мягков у спідниці» називають її рідні. Батько любив обох доньок, але Таню особливо. Їй пробачав усі дитячі пустощі.
— Сергій був хорошим батьком, але дуже волелюбним чоловіком, — каже дружина. — Йому важко було щось пояснити чи нав’язати, адже він робив тільки так, як хоче сам. Ми звикли. Такий характер у нього. Хоча може це йому й допомагало вибиратися з таких халеп і неприємностей, які іншим людям були б не під силу.
Родинне життя родини Мягкових не було спокійним і рівним. Любов розповідає, що їм довелося пережити непростий період важких втрат. Тоді обоє вирішили пожити окремо, бо розлучатися Сергій категорично не хотів. Хоч і не жили під одним дахом, та продовжували спілкуватися. Чоловік не обділяв увагою свою сім’ю, допомагав. А потім повернувся в родину.
— Як це було? Як пішов мовчки, так і прийшов. Це було у його характері, — згадує дружина. — А за деякий час поза шлюбом у нього з’явилася донька Сніжана. Сергій дав їй своє прізвище й по батькові. А як інакше? Його ж дитина.
Коли дівчинка підросла, старші сестрички почали з нею спілкуватися. Нині Сніжана навчається у сьомому класі Корюківського ліцею № 1. Олена каже, що дівчинка зовні схожа на її сестру Таню, але характер у неї інший. Любов Володимирівна не заперечує, щоб Олена й Тетяна підтримували зв’язок зі Сніжаною: «Дитина ж ні в чому не винна».
Три сестрички: Сніжана, Тетяна, ОленаФото: З домашнього архіву родини Мягкових
Життя тривало. Голова родини працював, де міг: зварювальником, охоронцем, на пилорамі. Але хотів, щоб його доньки мали хороші професії. Особливо радив Олені стати юристкою. Та вона не дослухалася, вивчилася на швачку-мотористку, за фахом працює в Чернігові. З часом тато прийняв її вибір. Менша, Тетяна, стала баристою. Працювала у Дніпрі, тепер в Івано-Франківську.
На службі
У 2015 році Сергія Мягкова мобілізували до лав Збройних Сил України. Дружина каже, що рішення піти служити було виваженим. Бо Сергій завжди відстоював Україну. Через це перервав усі зв’язки зі своїми кримськими родичами.
— Батьки у нього померли, — розповідає Любов Володимирівна. — Були дві сестри в Криму й одна в москві. Спілкувався тільки з однією, що з Криму, доки вона була жива. З двома іншими — ні, бо ті вважали, що він воює проти них. А Сергій завжди казав: «Я воюю за свою землю й за своїх дітей». Вони цього так і не зрозуміли.
— Сергій ніколи не розповідав, де саме він воював. Ми й тепер не знаємо, — зізнається дружина. — Повернувся додому двічі контуженим. У нього були пекельні головні болі та страшенно боліла спина. Пізніше з’ясувалося, що має перелом хребта. Ходив у корсеті та з паличкою. Був звільнений з військової служби за станом здоров’я.
Трагічна Десна
Коли 24 лютого почалося повномасштабне вторгнення росіян на територію України, перше, що зробив Сергій Мягков, — зібрав речі. Рідні кажуть: він розумів, що його призвуть, бо має досвід військової служби.
— Сергій не міг спокійно сидіти вдома, — каже Любов Володимирівна. — Дуже переживав за старшу доньку Олену в Чернігові, який обстрілював і бомбив ворог. Хвилювався за Таню, що була в Дніпрі, бо там теж неспокійно. Щоб якось себе зайняти, почав робити ремонт у квартирі. Та й це не допомагало. Він хвилювався за дівчат. А в квітні прийшла повістка. І 20-го числа, в один день із земляком-наумівцем Олегом Тесельком, його призвали. Потрапили вони у селище Десна. Обоє там і загинули під час ракетного обстрілу…
Востаннє Любов розмовляла з Сергієм 16 травня. Цього дня він поговорив з усіма, окрім старшої доньки Олени. Сергій розповів рідним, що завтра, 17 травня, їх мають кудись відправляти. Більше — нічого.
— Розмови завжди були буденними. Такою стала й остання, — каже Любов Володимирівна. — Постійно роздавав нам «накази», що і як треба зробити вдома. А про службу його ми нічого не знали. Казав: «Воно вам не треба».
А потім було страшне 17 травня, коли рашисти обстріляли Десну. Сергій Васильович більше не подзвонив, ніколи. Ще два дні був «живий» його телефон, а потім замовк і він. Мягкови почали телефонувати всюди, аби дізнатися про долю свого чоловіка й батька.
Невизначеність
Їм відповідали, що Сергія немає ні в списках загиблих, ні в списках поранених.
— Я розуміла, що це — все, — каже Любов. — Відчувала, що чоловіка більше немає.
— А я вірила, що він — живий, — говорить старша донька Олена. — Я думала, що тато в якійсь лікарні. Можливо, обгорілий. Можливо, не може говорити. Наш тато, який умів вибиратися з різних небезпек, обов’язково мав жити! Я вірила, що ми його знайдемо. І ми шукали — у Львові, Рівному, Одесі, Києві, всюди, куди доправляли постраждалих військових з Десни. Та все намарне.
Спочатку дружина підтвердилася у своїх здогадках, що чоловіка немає серед живих, не з офіційних джерел. Це було, коли його побратими передали гроші. Невелика сума, але красномовніша за всі слова і висновки. Більше не було ілюзій. Але не було й спокою.
— Можливо, я скажу жахливу річ, але тоді я навіть заздрила родині Тесельків, які змогли по-людськи похоронити свого Олега, який теж загинув у Десні від ракетного обстрілу, — каже Любов Мягкова. — Їм хоч було куди прийти на могилку. А у нас — пов-на невизначеність.
Ідентифікували по ДНК
Зразок крові для тесту ДНК Мягкових попросили здати ще в травні. Для цього татова улюблениця Тетяна спеціально приїздила з Дніп-ра. Результатів чекали довго. Повідомили їх тільки 27 жовтня. Дива не сталося.
— Таня їздила забирати те, що залишилося від тата, — рештки, кістки, — каже Олена. — У труну йому ми поклали окуляри для зору, військову форму та його паличку, з якою він ходив.
Сергія Мягкова відспівали біля будинку в Наумівці, де мешкає його сім’я, й поховали на місцевому кладовищі 29 жовтня. З дня його загибелі до моменту поховання минуло понад п’ять місяців. В останню путь його проводжало багато людей. І три донечки. Любов Володимирівна вважає, що найменшій, Сніжані, було, найважче. Бо дитина ще зовсім. Жінка зазначає, що за трагічним збігом обставин Сергій загинув у день народження своєї найменшої доньки — 17 травня.
Якщо до поховання Сергій приходив у снах до дружини й казав, що йому пече і дуже жарко, то після похорон уже по-іншому наснився донькам. Таня побачила тата вдома. Він вийшов з хати, попрощався й пішов. Сніжана теж бачила батька уві сні. Він був у військовій формі й посміхався.
Батьків сад
Після загибелі Сергія Васильовича у рідних майже не залишилося його фотографій. Чоловік не любив фотографуватися. Тож на вагу золота для них світлини з випускного Тетяни, де їхній тато живий-здоровий.
Як пам’ять про себе чоловік залишив і свої відзнаки, які бережно загорнув в український прапор і сховав удома, коли цьогоріч селом рушила ворожа колона техніки. Сказав: для онуків. Для них торік посадив і абрикосово-персиковий сад. Мріяв, що колись онуки приїжджатимуть у село та смакуватимуть домашніми фруктами. Дружина каже, що усі деревця гарно прижилися, а одна абрикоса навіть родила. Проте цьогоріч, як чоловіка не стало, його садок загинув. Пропали всі до одного деревця.
