А чи знали ви, що 17 грудня був саме той день, який сприятливий для започаткування якоїсь нової справи? Ми теж про це не знали до того моменту, поки не розповіла менянка Наталія Малашта. Саме цього дня на 17 годину вона призначила офіційне відкриття своєї кравецької майстерні.
З ляльками гралася, але одяг їм не шила
Піднімаємося на третій поверх магазину «Сімейний», де і знаходиться кравецька майстерня «НаТалії». У затишному невеликому кабінеті за столиком зі швейною машинкою сиділа худорлява дівчина в діловому брючному костюмі. Перша думка була про те, що, мабуть, вона тільки нещодавно займається кравецтвом. Це вже згодом дізнаємося, що Наталія Малашта має аж 20-річний досвід пошиття різноманітних речей: від легкого жіночого одягу, вечірніх суконь, концертних костюмів до іграшок, декорацій, штор та ламбрекенів. А ще ця мила жінка разом з чоловіком Русланом мають дорослого і майже самодостатнього 21-річного сина Іллю.
Народилася пані Наталія в Мені, на Гурнівці. Тут вона відвідувала садочок «Сонечко», потім навчалася в школі імені Леніна (теперішня гімназія).
– Навчаючись у школі, я навіть і не думала, що буду займатися шиттям, – зізнається жінка. – Багато хто ще і зараз запитує в мене: «Ти, мабуть, в дитинстві тільки тим і займалася, що своїм лялькам шила вдяганки?» Я їх розчаровую, бо це було не так.
Один крок від невдачі до улюбленої справи
У це ремесло Наталія потрапила випадково. Просто не вдалося вступити на безкоштовне навчання до педагогічного інституту, хоча мріяла стати учителькою біології.
– За балами я проходила на навчання за контрактом. Але тоді, в 2000 році, мої батьки не могли подужати тих витрат, бо, крім мене, в родині підростала молодша сестра, – згадує жінка. – Дуже переживали тоді: літо завершувалося, мої однокласники вже влаштувалися хто куди, а я не могла визначитися. Тоді мамі хтось підказав, що центр зайнятості направляє охочих на навчання за спеціальністю кравець легкого жіночого одягу до Чернігівського училища №9. Я погодилася і потім рік відвідувала заняття. Серед моїх одногрупників були і старші жінки. Хтось із них вже мав і життєвий, і професійний досвід. Хтось пішов вчитися, бо «послали від біржі», а хтось – для того, щоб удосконалити свої навички. Мені це все було новим, тому, можливо, і цікавим.
За словами Наталії, їй подобалися самі дисципліни, лекції. Крім того, що їх вчили шити, на такій дисципліні як «Матеріалознавство» ознайомлювалися з видами тканин, їхньою структурою.
Справжній майстер має уміти знаходити індивідуальний підхід до кожного
– А ще у нас були гарні викладачі. Мені, тоді 17-річній, вони здавалися старими, хоча насправді їм було тоді не більше п’ятдесяти років, – посміхається жінка. – Подобалося, як вони часто наголошували, що професія кравця – це не тільки зняття мірок та пошиття виробу, а й спілкування з різними за характерами клієнтами.
Наталія розповідає, що під час виконання практичних завдань учні здебільшого самі обирали, для кого і що саме будуть шити. Тканину для виробу купували за власний рахунок. Тому першими її клієнтами були якщо не сама вона, то рідні.
Але вона не хотіла обмежуватися лише сукнями та блузами для жінок – Наталя спробувала шити чоловічі брюки. Тим більше, що тоді у неї вже було для кого шити: в її житті з’явився Руслан – хлопець з Мени, який також навчався в Чернігові. Саме він став для неї не просто моделлю, а й коханим чоловіком, захисником, підтримкою та опорою.
Наперекір стереотипам
– Рік навчання швидко пролетів, – ділиться особистим Наталія. – Мені було 18 років. І тут моїм батькам, Надії Віталіївні та Олексію Володимировичу Павленкам, знову довелося трохи понервуватися: я завагітніла, але ще не була влаштована в цьому житті. Руслан, як і належить справжньому чоловіку, коли дізнався про мій стан, не став ховатися, а освідчився. Ми одружилися і стали жити на Піщанівці в одному домі з його батьками, моїми свекрами Світланою Тихонівною та Іллею Дмитровичем Малаштами. В суспільстві давно склався стереотип про неприязні стосунки між свекрухою та невісткою. Але, на щастя, моя родина є прикладом, коли цей стереотип не спрацював. Ось уже третє десятиліття я відчуваю від своїх свекрів лише любов, повагу та підтримку.
– Коли у нас народився Іллюша і перші три роки я постійно перебувала з ним вдома, вони весь час допомагали мені з дитиною, – продовжує розповідь жінка. – Мене часто відсторонювали від городу, худоби, але водночас розуміли, що я не можу втратити навички, які отримала в училищі. Аби цього не сталося, мені замість ручної придбали ножну швейну машинку. Мама Руслана постійно купувала відрізи тканини і давала мені завдання, щоб я щось пошила. Згодом, коли синок трохи підріс, я стала вже отримувати замовлення від знайомих.
У Світлани Тихонівни Малашти з невісткою Наталією стереотип про неприязнь між свекрухою і невісткою не спрацював
А потім був інший досвід. Коли Іллюші виповнилося три роки, Наталія стала замислюватися про те, щоб влаштуватися на роботу. Куди? Ну, звісно ж, до кравецької майстерні. Тоді в Мені така була одна, яка дісталася в спадок від радянського побутового комбінату. Жінка спробувала звернутися туди, але, як виявилося, вакансії не виявилося.
– Мена – це таке містечко, де майже всі одне одного знають, – розповідає Наталія Малашта. – Якось я йшла вулицею і зустріла знайому. В розмові з нею дізналася, що дитячий садок «Сонечко» потребує пралю, але таку, яка б уміла шити. Я не стала відкладати на потім і одразу вирішила спробувати. Відтоді минуло 18 років. Саме стільки часу я віддала цьому закладу. Вважаю, що це був один з найкращих періодів мого життя. У мене там з’явилося багато друзів. Подобалося спілкування з колегами, дітьми та їхніми батьками. Але не менш важливим було те, що там я займалася улюбленою справою. Причому це була не одноманітна робота, бо я, крім дитячих костюмів та декорацій для занять та дитячих ранків, шила іграшки, якісь речі для оздоблення приміщень, штори. У мене була можливість проявити себе не тільки як кравчиня, а й як дизайнер, конструктор, тренувати свою уяву, фантазію.
Аби щось мати, треба працювати
Повертаючись з роботи додому, Наташа вже знала, чим вона буде займатися: у неї не бракувало замовників, а тому, трохи перепочивши, сідала за швейну машинку і продовжувала працювати. Ремонт одягу, пошиття суконь, штор – багато чого їй під силу. Багато хто з менян і не підозрює, що в їхній оселі можуть бути штори чи ламбрекени, які пошила саме Наталія Малашта, бо замовлення на них надходили прямо від спеціалізованих менських магазинів.
Серед друзів Наталії багато майстринь-вишивальниць, які доручають їй з’єднати вишиті деталі у сорочку-вишиванку. Як Світлана Кочубей, яка якраз навідалася до майстерні.
Вишивальниця Світлана Кочубей завжди доручає пошиття сорочок-вишиванок Наталії
– Наш син, хоча ми й намагалися приділити йому більше уваги, часто скаржився: «Мамо, ну коли ти вже припиниш шити?» – посміхається Наталія. – Колеги в садочку, знаючи все, навмисно часто запитували у Іллюші: «А чим мама займалася вдома?» А він: «Та як завжди – шила». Ми з Русланом завжди йому пояснювали, що аби мати щось у цьому житті, треба наполегливо працювати. Звичайно, йому важко було це усвідомити в ранньому дитинстві. Але коли вже став підлітком, то все це розумів, бо бачив, яким потом дісталося нам все те, що ми надбали за ці два десятиліття.
Справа Наталії – запорука всієї родини
Наталія каже, що так і працювала б у «Сонечку», бо там їй все було до душі, але свої корективи внесла війна. В перші місяці діти заклад взагалі не відвідували, через що і так невелика зарплатня стала ще меншою. Потім хоч і почали приймати вихованців, але це вже було зовсім по-іншому, не так, як до 24 лютого: повітряні тривоги змушували персонал з малюками спускатися до сховища, заняття проводилися, але зовсім не стало свят. Жінка тоді стала задумуватися над тим, що на роботі вона часом просто втрачає час, який міг бути таким корисним для неї та родини.
Саме такі думки і стали поштовхом до того, аби звільнитися і відкрити власну справу. Це стало предметом обговорення в родині. Але Наталія була впевнена, що Руслан підтримає, допоможе.
Закохані. Наталія та Руслан
– У жовтні я розрахувалася в садочку, – каже Наталія. – Потім стала на облік до служби зайнятості. Там з’явилася перспектива отримати грантову підтримку від держави на організацію власної справи. Спочатку ми з Русланом наче і загорілися цим, але потім, зваживши всі «за» і «проти», відмовилися від ідеї, бо за умовами я мала б працевлаштувати ще як мінімум одну людину. Оскільки це все було новим для мене, то я не насмілилася брати відповідальність ще за когось.
Наталія знову розповідає про те, наскільки вагомою для неї була підтримка чоловіків та всієї родини. Руслан, наприклад, ще влітку наполіг на тому, щоб придбати для дружини сучасну швейну машинку. Як Наталю не гризли сумніви та невпевненість, але рішучість чоловіка була нездоланна. І ось тепер у неї є оця білосніжна красуня-помічниця. А та ножна швейна машинка, яка вірою і правдою слугувала попередні 20 років, також не залишається поза увагою. Здебільшого вона стоїть нині в майстерні як реквізит, але в разі знеструмлення мережі доведеться залучати і її.
– Я загалом не зовсім смілива, – зізнається жінка. – А от Руслан у мене немов локомотив, який своєю підтримкою, виваженістю та рішучістю веде за собою, підштовхує. У нас немає такого, щоб він сказав, що це не чоловіча робота і робити цього він не буде. Коли бачить, що я зайнята шиттям, то йому нічого не варто взяти сапу і прополоти грядку чи клумбу. Він же віднайшов і це приміщення для оренди під майстерню. Тут також доклав своєї ініціативи та праці: все виміряв і визначив, де що має бути, замовив комплектуючі для полиць та примірочної.
Родина Малашт. Наталія, Ілля, Руслан
Наталію підтримують всі. І рідні, і друзі. В цьому переліку вона не могла окремо не згадати своєї сестрички Ані.
– Колись я, як старша, няньчила її, – ділиться Наталія. – Потім Аня допомагала мені з Іллею. На жаль, наших батьків вже немає з нами, але з сестрою, хоч і маємо власні сім’ї, ми і тепер поряд. Так сталося, що земельні ділянки, які отримали колись під будівництво, розміщені навпроти одна до одної, тому ми зараз живемо по сусідству. Моя мрія стати педагогом не здійснилася, а от Аня її втілила. Вона – психологиня в міській гімназії.
У суботу, 17 грудня, о 17 годині в невеликій кімнаті на третьому поверсі було людно. Рідні, друзі та знайомі прийшли привітати подружжя Малашт з офіційним відкриттям їхньої кравецької майстерні. Креативна назва «НаТалії» вказує, що саме Наталія в цій майстерні головна, але велика заслуга в цьому і її чоловіка Руслана. І скільки б сама вона не говорила про те, що є несміливою та нерішучою, але ніхто навіть не ставить під сумнів, що Наталія насправді сильна і впевнена в собі жінка. Бо цієї сили і впевненості їй додають ті люди, яких любить вона і які люблять її.
