У 35-річної Катерини Ткаченко на сторінці у Фейсбуці кожен пост або про збір коштів для військових, або звіт про те, куди витрачені людські донати. Сусіди.City дізналися, хто ця молода жінка, котра увесь вільний час присвячує волонтерству, та яким чином вона пов’язана з Корюківщиною.
Віртуальне знайомство
Я вже не пам’ятаю, як ми стали з Катериною друзями у Фейсбуці. Але не привернути увагу її пости у соцмережах мене не могли. Якось легко, креативно і цікаво написані, вони спонукали знайомих і незнайомих людей переказувати кошти, які вона збирала для багатьох підрозділів ЗСУ, вояк з різними позивними.
Катерина Ткаченко з передачею для вояк
Суми різні, від десятків тисяч до сотень. За них купувалися тепловізори, турнікети, автомобільні шини, старлінки, рації, планшети, ударні дрони, зігрівайки тощо. Якщо збір пригальмовувався, вона могла просто й щиро написати: «Друзі, можна вас попросити поділитися умовною чашкою кави для військових».
І люди активніше починали робити внески. Їй довіряють і цивільні люди, і військові, тому звертаються по допомогу. Вона дуже радіє, коли вдається швидко закрити збір і надіслати нашим захисникам необхідні речі.
Навіщо вона все це робить, ми розпитали при більш тісному спілкуванні. Але навіть поглянувши на її сторінку у ФБ, можна все зрозуміти. Там на фоні помаранчевих соняхів є такі слова: «Ти моя, щоб не було. Ось тому я з тобою»
Родом із Тельного
Катерина Ткаченко народилася й мешкає у Києві, але мама з татом з Тельного, що на Корюківщині. У цьому невеличкому селі живуть родичі, там пройшло її дитинство, юність, і навіть заміж вона там вийшла.
Її завжди туди тягне наче магнітом, намагається частіше бувати. А колись канікули у бабусі Каті на хуторі було найкращим, що могло бути в її щасливому дитинстві. В обох батьків великі родини, тому на Корюківщині в дівчини багато родичів.
Катерина закінчила бакалаврат Ірпінського економічного коледжу за спеціальністю «Облік і Аудит», а потім магістратуру в НУБіПУ за спеціальністю «Економіка підприємства». Працює бухгалтером у столиці, заміжня, має семирічну доньку Мілану. Це її тил і опора в усіх справах.
Мілана вже теж волонтерить. Її малюнки є в багатьох хлопців. Часом кладе в коробки, що пакує Катя, свої цукерки. А одного разу, тишком, щоб мама не побачила, передала воякам фломастер і аркуш із завданням для ЗСУ. І його наші захисники виконали – там треба було щось написати та розфарбувати. Донька постійно ходить із мамою на пошту, бо знає: це важливо, відкладати не можна.
24 лютого 2022 року
День початку повномасштабного вторгнення російських окупантів в Україну молода жінка ніколи не забуде.
— Близько 6-ї ранку 24 лютого нас розбудив брат чоловіка й повідомив, що почалось, — згадує Катерина Ткаченко. — Я не могла зібратись до купи. Думаю, та не може бути. Вирішили, що треба їхати з Києва, на дачу в Макарівському районі.
Велика родина оселилася за 25 км від «війни». Постійні вибухи, літаки ніби над самою головою. Було дуже страшно. Не мали світла й зв’язку, тому не знали, що конкретно відбувається поряд. Катерині багато друзів пропонували виїхати за кордон. Але цей варіант не розглядався.
— 25 лютого зателефонував мій брат Сергій, він знав, що на нас суне щось жахливе. Ніколи не забуду той дзвінок. Сергій з першого дня в ЗСУ. Одного разу він надіслав мені смс — відчула серцем, прощається, але дякувати Богу, все обійшлось. Я так душевно близька з усіма своїми двоюрідними братами та сестрами, що ми наче рідні.
Водночас багато моїх друзів були в окупації в Ірпені, Іванкові. Я плакала щодня. Це був найскладніший час для мене. А потім настав страшний травень, і жахлива подія у військові частині в Десні. Там був мій троюрідний брат Олег Теселько.
Один із моїх братів попросив знайти інформацію про нього, бо з Олегом зник звʼязок. Я писала і дзвонила, куди тільки могла. І таки офіцер написав, що прийміть наші щирі співчуття. Це була велика втрата для нашої сім’ї.
Перший крок до волонтерства
Якось Катерині подзвонила тітка, мама брата Сергія, і сказала, що віддасть усі гроші світу, тільки допоможи знайти йому каску й броню. Катя написала знайомому і той відразу погодився надати все безкоштовно. Вона запитала, що треба ще? Тоді були потрібні аптечки, павербанки й т. п. Вона вирішила, що може попросити допомоги у друзів, бо бачила, що такі збори оголошували інші.
— Отак і написала я свій перший пост у травні 2022 року, — каже моя співрозмовниця. — В той день я плакала, бо мені почали надходити великі суми грошей. Здається, за добу — до 40 тис. грн. Таким чином, я змогла допомогти братові та ще 66-й бригаді, для якої просили підтримки корюківчани у Фейсбуці. Залишилось більше як 10 тисяч. Кажу брату, подумайте з хлопцями, що потрібно — купимо на решту кошів.
А тим часом в одній із корюківських груп у Фейсбуці розмістили повідомлення військовослужбовці 54-ї бригади про те, що їх 28 осіб і всім дуже потрібна допомога. Катерина тих хлопців не знала, але Сергій сказав, допоможи краще хлопцям, які на Донеччині.
— На початку великої війни в Україні не було нічого. Я зверталася до всіх своїх друзів і знайомих, які перебували за кордом. Так, у хлопців з’являлося взуття з Іспанії, Туреччини, Німеччини, Польщі. Я сиділа в Інтернеті до 2-3 ранку, бо мусила все шукати.
Я не знала, що таке РПС, мультикам, ріжки 5,45 і частоти рацій. Розбиралась в отих термінах і зараз постійно чомусь учусь. Я припинила плакати, бо ніколи. Часто хотілось кинути все. Бо писали мені й неприємні речі про мене та мою родину.
А я точно знала, що мої близькі на це не заслуговують. Усі мої дяді, тьоті, брати, сестри та навіть бабуся регулярно мені донатять. Часто сили мене полишали, бо важко морально й фізично. Якось мій чоловік сказав: «Хлопцям теж важко, втомились, але вони ж зброю не кидають! Ось і ти, взялась за це, то йди до кінця. На тебе розраховують!».
Тепер як би мені тяжко часом не було, навіть думок таких не виникає. Відпочинку від волонтерства нема.
Що надихає
Нещодавно Катерина Ткаченко закрила всі потреби, про які просили хлопці, й нічого не писала у Фейсбуці два дні. Тож їй одразу почали писати друзі та запитувати, що наступне, чому мовчить? А хлопці своєю чергою поцікавилися, чи не означає це, що вона вільна і можна давати новий запит.
Звісно, в неї всі запити термінові. Хоча інколи просить потерпіти, попереджає, що є черга. Якщо раніше вона допомагала нашим прикордонникам і хлопцям в Чернігівській області, то зараз свої вояки вже більш-менш справляються самі й просять допомагати тим, хто точно більше за них потребує допомоги. Тому зараз в основному все йде на Донецьку й Харківську області.
— Спочатку були елементарні речі, але дуже необхідні. Потім надійшов дзвінок від Саші з позивним Туз із 54-ї бригади, який попросив тепловізор. Як я тоді боялась за нього братись… Але зібрала 60 тис.грн за п’ять днів! До речі, тепловізорів ми передали вже 15 штук.
Скільки всього і чого передали вже й важко порахувати. Про все, на що я збираю гроші, звітую перед людьми. Але багато чого йде без звітів, на це просто нема часу. Та й не можу я просити звіт у поранених чи у хлопців, яким відправили продукти.
За цей час я познайомилась з багатьма людьми з Корюківщини, які мені дуже допомагають. Ми на постійному зв’язку з волонтерським об’єднанням «Корюківка. Допомога ЗСУ». Денис, Таня, Оксана і Сергій — це моя постійна допомога та підтримка 24/7. З мого першого посту у ФБ мені допомагає корюківський міський голова Ратан Ахмедов.
Звісно, нічого б не було, якби не люди, які мене оточують. Більшість мене ніколи не бачили й не знають, але довіряють. Я дякую всім, хто донатить навіть 10 грн. Але люди зазвичай соромляться переказувати маленькі суми, а якби не соромились, то кожен запит закривався набагато швидше.
Волонтерство - це поклик душі
Я завжди переживаю, щоб встигнути допомогти. Хоча за весь час було вже разів п’ять, коли я не встигала. Хлопці отримали поранення, а я думала, якби встигла, то, можливо б, цього не сталось. Траплялися випадки, коли ми допомагали хлопцям максимально, та це їх не врятувало, на жаль. Боюсь, коли хлопці довго не на зв’язку, не відповідають. Вони для мене всі як брати. За всіх переживаю.
До речі, коли я допомагала одній із бригад, то виявилось, що надаю підтримку й своєму троюрідному брату з Корюківки. А загалом у мене велика сім’я, тож усіх родичів і не знаю. Мало знаю хлопців з Корюківщини, кому збираю кошти. В основному знайомимось у процесі. Всі обіцяють, що після перемоги обов’язково познайомимось особисто.
Та з декотрими вже не зможу, приклад з Костею Науменком, Сашею Михайленком… Для мене найтяжче, дізнатись, що хтось з «моїх» хлопців загинув. Мабуть, і через це не потрібно нам здаватись. Мрію, щоб наші вороги, як роса на сонці… Обіцяю воякам і собі, що не здамся до перемоги. Слава Україні! Слава ЗСУ!
Післяслово
У Катерини Ткаченко є нагороди за волонтерську діяльність.
Нагорода знайшла свого героя
І цього року у Всесвітній день волонтера, який святкували 5 грудня, її відзначили подякою Чернігівської обласної військової адміністрації. Щиро вітаємо!
